Постанова Миколаївський апеляційний суд № 479/292/25

18.02.26 22-ц/812/365/26 Єдиний унікальний номер судової справи: 479/292/25 Номер провадження: 22-ц/812/365/26 Суддя-доповідач апеляційного суду: Крамаренко Т.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 лютого 2026 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого - Крамаренко Т.В., суддів: Локтіонової О.В., Ямкової О.О., із секретарем судового засідання - Колосовою О.М., за участю: представника позивача - адвоката Кравченка О.С., представника відповідача - адвоката Іванченка О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану в її інтересах адвокатом Кравченком Олександром Сергійовичем на рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 10 грудня 2025 року, ухвалене під головуванням судді - Репушевської О.В. в приміщенні того ж суду по справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Корнацьких» (надалі - ТОВ «Агрофірма Корнацьких»), ОСОБА_2 про визнання договору оренди землі недійсним, в с т а н о в и л а: У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Агрофірма Корнацьких», ОСОБА_2 про визнання договору оренди землі недійсним. Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 5,1505 га, кадастровий номер 4823980400:02:000:0125, розташована в межах території (Багачівської) Кривоозерської селищної ради Первомайського району Миколаївської області. 10 жовтня 2003 року було видано на ім`я ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ТОВ «Агрофірма Корнацьких» доручення серії ВАР №521139, яким вона уповноважила вказаних осіб бути її представником з усіма повноваженнями з питань користування належної їй на підставі державного акту на право власності на землю серії МК №088078 земельною ділянкою, для чого надала право представляти її інтереси в будь-яких установах чи підприємствах, подавати від її імені заяви та інші документи, що стосуються виконання передбаченого в довіреності, яка була укладена в письмовій формі, посвідчена нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Цихонею В.А. та зареєстрована в реєстрі за №8325. 01 січня 2005 року, ОСОБА_2 , який діяв на підставі вище вказаного доручення та ТОВ «Агрофірма Корнацьких» було укладено договір оренди землі відносно вказаної земельної ділянки строком на 50 років. Зазначала, що під час укладання правочину ОСОБА_1 особисто не була присутньою, їй не був наданий примірник договору. Крім того, укладаючи оспорюваний договір, ОСОБА_2 визнав істотні умови договору самостійно, попередньо не погоджуючи їх з позивачем. Крім того, як їй згодом стало відомо, на час укладання договору ОСОБА_2 був директором ТОВ «Юридична фірма Корнацьких», засновником якої є ОСОБА_5 . Більш того, у зазначеному дорученні крім ОСОБА_2 , повіреною особою, яка б мала діяти в її інтересах виступав ще й ОСОБА_4 , який на час видачі нею доручення, був генеральним директором ТОВ «Агрофірми Корнацьких». ОСОБА_1 вважає, що отримуючи від неї доручення щодо вчинення від її імені будь-яких дій відносно належної їй земельної ділянки, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 керувалися не її інтересами, як довірителя, а цілеспрямовано вчиняли всі можливі дії на передачу земельної ділянки у користування ТОВ «Агрофірма Корнацьких» на вигідних для останнього умовах, оскільки були на той час у тісному трудовому зв?язку з ОСОБА_5 , який є засновником ТОВ «Агрофірма Корнацьких». Таким чином, вважає, що на час укладання оспорюваного договору існувала зловмисна домовленість між зазначеними особами та недотримання її прав та інтересів. Посилаючись на викладене, позивач просила визнати недійсним договір оренди землі №116/К, укладений 01 січня 2005 року між ТОВ «Агрофірма Корнацьких» та ОСОБА_1 , в особі ОСОБА_2 , діючого на підставі доручення ВАР №521140, виданого 10 жовтня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Цихонею В.А., зареєстрованого в реєстрі за №8326, відносно земельної ділянки площею 5,1505 га, кадастровий номер 4823980400:02:000:0125, що розташована в межах території (Багачівської) Кривоозерської селищної ради Первомайського району Миколаївської області. У відзиві на позов ТОВ «Агрофірма Корнацьких» просило відмовити у задоволенні позову, посилаючись на його безпідставність та недоведеність. Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 10 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що відповідно до змісту Доручення від 10 жовтня 2003 року довіритель безстроково уповноважив повірених (зокрема, ОСОБА_2 ) користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою, яка належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту про право приватної власності серія МК №088078, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Багачівської сільської ради Кривоозерського району, загальною площею - 5,15 га. Для цього ОСОБА_1 надала повіреним, зокрема, ОСОБА_2 право не лише передавати земельну ділянку в оренду, але й продати її на умовах на розсуд повіреного, що свідчить про свідоме волевиявлення останньої щодо надання наведених повноважень, зокрема, ОСОБА_2 . За такого, договір оренди землі укладений з ТОВ «Агрофірмою Корнацьких» є правомірним, у розумінні змісту положень ст. 204 ЦК України. Крім цього, суд зауважив про відсутність доказів та обґрунтування позивачем доводів позову щодо свідомого вчинення ОСОБА_2 спірного договору з ТОВ «Агрофірма Корнацьких» з ОСОБА_2 за зловмисною згодою та всупереч інтересам позивача, наявності збитків та причинного зв`язку між зловмисною домовленістю ТОВ «Агрофірма Корнацьких», ОСОБА_2 та завданими збитками, а також звернення ОСОБА_1 до ОСОБА_2 чи до будь-якої іншої особи чи державного органу щодо порушення її прав та законних інтересів ТОВ «Агрофірма Корнацьких», ОСОБА_2 , при укладанні договору оренди землі. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє її представник - адвокат Кравченко О.С., посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що на момент укладення оспорюваного договору, повірений був у тісному трудовому зв`язку з ОСОБА_5 , який був засновником як ТОВ «Агрофірма Корнацьких», так і ТОВ «Юридична фірма Корнацьких». Крім цього, сам ОСОБА_5 виступає однією із повірених осіб у вказаному вище дорученні, виданому ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , будучи повіреною особою орендодавця, користуючись наданими йому довіреністю повноваженнями, мав можливість укласти договір без погодження його умов із довірителем - власником земельної ділянки, діючи при цьому виключно в інтересах та з корисливих мотивів орендаря. При цьому не є обов`язковою наявність отримання повіреним ОСОБА_2 особистої вигоди від укладення цього правочину, оскільки достатнім є сам факт перебування повіреного у трудових відносинах із ОСОБА_5 , від якого безпосередньо залежало подальше зайняття ним відповідної посади. Однак, уклавши та зареєструвавши від імені довірителя договір оренди земельної ділянки, повірений не передав належний орендодавцю примірник, що в свою чергу свідчить про відсутність погодження ним умов договору з власником земельної ділянки, та в подальшому намагання приховати істотні умови правочину від власника земельної ділянки. Крім того, повіреною особою у зазначеному вище дорученні виступає також саме ТОВ «Агрофірма Корнацьких», яке згідно оспорюваного договору є орендарем. Згідно з частиною третьою статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Посилання суду на наявні в матеріалах відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору ОСОБА_1 за період з 01 січня 2006 року по 31 грудня 2016 року, що ніби-то можуть свідчити про виконання своїх договірних зобов`язань ТОВ «Агрофірма Корнацьких» перед ОСОБА_1 , також не можуть бути взяті до уваги як єдиний належний доказ виконання умов договору, оскільки сам по собі факт сплати відповідачем податку на доходи фізичних осіб (оренда) не може бути розцінений як належне виконання умов договору в частині сплати орендної плати, оскільки зазначені у відомості дані фіксуються виключно на поданих відповідачем даних без будь-яких підтверджуючих той факт документів. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ТОВ «Агрофірма Корнацьких» - адвокат Іванченко О.О. просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність її мотивів. Відповідач ОСОБА_2 правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Заслухавши суддю - доповідача, осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України). Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України). Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі відповідає. З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що ОСОБА_1 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серія МК №088078, виданого Кривоозерською райдержадміністрацією 30 вересня 2003 року належить земельна ділянка площею 5,1506 га, кадастровий номер 4823980400:02:000:0126, яка розташована в межах території (Багачівської) Кривоозерської селищної ради Первомайського району Миколаївської області, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав №384961158 від 01 липня 2024 року (а.с. 9-10). 10 жовтня 2003 року приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Цихоня В.А. посвідчено доручення за реєстровим № 8325, згідно з яким ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ТОВ «Агрофірма Корнацьких», ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , користуватися та розпоряджатися належною їй на підставі Державного акту про право приватної власності серія МК №088078 земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Багачівської сільської ради Кривоозерського району, загальною площею 5,15 га. 01 січня 2005 року між ОСОБА_1 в особі представника - ОСОБА_2 та ТОВ «Агрофірма Корнацьких» укладено договір оренди землі №116/К, відносно земельної ділянки загальною площею 5,15 га, на строк 50 років, що належать ОСОБА_1 на підставі Державного акту на право власності серія МК №088078 (реєстраційний №130), який зареєстрований в Кривоозерському відділі МРФ 28 серпня 2006 року за №040601700141 (а.с.11-14). Звертаючись до суду з позовом як на підставу задоволення своїх вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що договір оренди земельної ділянки від 01 січня 2005 року, вчинений, на її переконання, за відсутності погодження ОСОБА_2 з нею істотних умов договору оренди землі та за зловмисної домовленості як її представника, так і представника ТОВ «Агрофірма Корнацьких». Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що укладений договір оренди землі з ТОВ «Агрофірма Корнацьких» 01 січня 2005 року є правомірним у розумінні статті 204 ЦК України, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що ОСОБА_2 діяв всупереч інтересам довірителя ОСОБА_1 , а також на підтвердження наявності зловмисної домовленості представника позивачки ОСОБА_2 із представником ТОВ «Агрофірма Корнацьких» та виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя, матеріали справи не містять. З таким висновком суду колегія суддів погоджується з огляду на наступне. Відповідно до вимог статті 124 ЗК України передача землі в оренду здійснюється на підставі цивільно-правової угоди. Згідно з положеннями статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається в письмовій формі. За статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 Закону України «Про оренду землі» є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті). Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації (частина 3 статті 640 ЦК України). Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що укладений договір оренди землі з ТОВ «Агрофірма Корнацьких» 01 січня 2005 року є правомірним у розумінні статті 204 ЦК України. З таким висновком суду колегія суддів погоджується з огляду на наступне. Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору. Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. За положеннями 238 ЦК України встановлено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє. Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. У довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити представнику, при цьому зазначені дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Тобто з метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року усправі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц. Отже, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (дивитися: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.07.2021 року в справі №759/24061/19, провадження №61-8593св21). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Недійсність договору, як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу /набуття /зміни/ встановлення / припинення прав взагалі) (дивитися: постанову Верховного Суду від 21.12.2021 року у справі №148/2112/19, провадження №61-18061св20). У Цивільному кодексі України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється, як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч.3 статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (дивитися: постанову Верховного Суду від 17.06.2021 року в справі №761/12692/17, провадження №61-37390свп18). Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (дивитися: постанову Верховного Суду від 22.06.2020 року в справі №177/1942/16-ц, провадження №61-2276св19). Згідно ч.1 ст. 232 ЦК України, правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Аналізуючи статтю 232 ЦК України, під зловмисною домовленістю потрібно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. В основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. Отже, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України, потрібно встановити умисел у діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Водночас, не має значення, чи одержав учасник такої домовленості будь-яку вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Для задоволення позову згідно зі статтею 232 ЦК України, потрібно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Критерій «зловмисність» не залежить від того, чи був спрямований умисел повіреного на власне збагачення чи завдання шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто, підставою для визнання правочину недійсним є розбіжність між волею довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя. (Див. постанови Верховного Суду від 29.08.2018 року у справі №522/15095/15-ц, провадження №61-11797св18, від 22.04.2019 року у справі №623/2518/17, провадження №61-22897св18). Обов`язковими ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою, відповідно до статті 232 ЦК України, є: 1) наявність умисної змови між представником потерпілої сторони правочину і другою стороною з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень (постанови Верховного Суду від 02.10.2019 року у справі №541/2700/16-ц, провадження №61-46787св18, від 08.02.2021 року у справі №727/10189/17, провадження №61-17554св19). Для задоволення позову за статтею 232 ЦК України, має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину (постанова Верховного Суду від 24.02.2022 року у справі №161/20878/19, провадження №61-11856св21). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25.03.2024 року у справі №458/229/18, провадження №61-5932сво22, зазначено, що: "…з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника, необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва". Отже, тлумачення вказаних норм права свідчить про те, що для кваліфікації правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї зі сторін правочину діяв представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2022 року у справі № 161/20878/19 зазначено, що доведеність факту вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, полягає у тому, що такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що третя особа контрагент за договором, діяв за домовленістю із представником сторони оспорюваного правочину, внаслідок такої домовленості оспорюваний договір укладено на таких умовах, які не відповідають волі довірителя; умови договору, укладеного представником, очевидно, є невигідними для довірителя, а вигоду отримує тільки сторона контрагент. Такі висновки містяться і в у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц (провадження № 61-30808св18). Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Як вбачається зі змісту доручення від 10 жовтня 2003 року ОСОБА_1 надала повіреним, зокрема, ОСОБА_2 , право: здійснювати нагляд за належною йому землею, мати вільний доступ до ділянки, при настанні сезону - вживати заходів до обробки землі, збору врожаю та його використанню, вносити необхідні платежі, які стосуватимуться реалізації мого права власності на земельну ділянку; вчиняти всі дозволені законодавством правочини по розпорядженню, користуванню земельною ділянкою (продавати, міняти, здавати в оренду, заставляти, вносити до статутного фонду господарських товариств з правом підпису в установчих документах та документів, пов`язаних з виходом зі складу цих товариств тощо), визначати в кожному випадку суттєві умови договору, подавати від мого імені заяви, розписуватися за мене, отримувати гроші, майно по укладеним договорам (а.с.44). При складанні та видачі вказаного доручення ОСОБА_1 , як доручителю було роз`яснено приписи Цивільного кодексу України, про що зазначено у змісті доручення. Ці умови перенесено у зміст договору оренди укладеного 01 січня 2005 року у письмовій формі. До того, ж доручення від 10 жовтня 2003 року ОСОБА_1 видане зокрема ОСОБА_2 добровільно, на день укладення ОСОБА_2 договору оренди землі, не було скасоване, і позивачкою не оспорювалось, це доручення у встановленому Законом порядку, судом недійсним не визнавалось. Вказаним дорученням позивачка надала ОСОБА_2 та іншим особам доручення на вчинення від її імені дій, пов`язаних з укладанням, окрім інших, і договору оренди землі, з визначенням суттєвих умов договору, подання від його імені заяв, розписуватися за неї, отримувати гроші. ОСОБА_1 з моменту укладення договору з перевищенням повноважень, які б не відповідали її волевиявленню, якій вказано у змісті доручення не заявляла. З урахуванням встановленого, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність належних та допустимих доказів у справі на підтвердження тих обставин, що ОСОБА_2 діяв всупереч інтересам довірителя ОСОБА_1 , а також відсутні докази наявності зловмисної домовленості представника позивача ОСОБА_2 із представником відповідача ТОВ «Агрофірма Корнацьких» Кирилюком О.П., і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Укладення договору оренди землі, в ситуації коли від імені орендодавця діє представник, який до того ж був і директором ТОВ «Юридична фірма Корнацьких», а від імені представника відповідача- генеральний директора ТОВ «Агрофірам Корнацьких», тоді як засновником зазначених товариств є ОСОБА_5 , саме по собі не свідчить, що мала зловмисна домовленість представника позивачки із іншою стороною представником орендаря. Зазначення у дорученні від 10 жовтня 2003 року прізвища ОСОБА_4 та ТОВ «Агрофірма Корнацьких» у переліку осіб, яких ОСОБА_1 уповноважує діяти в її інтересах, не свідчить про порушення ОСОБА_2 вимог частини 3 статті 238 ЦК України. Отже, наведене свідчить, про недоведеність позивачкою належними та достатніми доказами, відповідно до вимог статей 77, 80 ЦПК України, існування при укладенні оспорюваного договору зловмисної домовленості між її представником ОСОБА_2 та представником ТОВ «Агрофірма Корнацьких» - Кирилюком О.П., і недобросовісності дій останніх та виникнення через це несприятливих наслідків для ОСОБА_1 , як довірителя. Нотаріально посвідчений (зафіксований) обсяг та зміст вищенаведених повноважень повіреного, наданих ОСОБА_1 , свідчить про свідоме волевиявлення ОСОБА_1 на надання повноважень, зокрема, ОСОБА_2 . Отже, твердження позивачки про те, що ОСОБА_2 уклав договір оренди без погодження з нею умов договору оренди, не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються змістом доручення від 10 жовтня 2003 року, в якому уповноважила повіреного при укладанні договорів самостійно визначати суттєві умови договору без будь-яких застережень та обмежень. Посилання на порушення інтересів ОСОБА_1 у зв`язку з укладанням договору оренди на 50 років, не заслуговують на увагу, оскільки приписами статті 19 Закону України «Про оренду землі», в редакції, яка діяла на день укладання оспорюваного договору, було передбачено визначення терміну дії договору за згодою сторін, який не може перевищувати 50 років. Доказів, на підтвердження того, що передача належної ОСОБА_1 земельної ділянки, в оренду ТОВ «Агрофірма Корнацьких» не відповідає інтересам позивачки та вчинена в інтересах відповідача, матеріали справи не містять. З урахуванням встановленого та положень вказаних вище норм суд першої інстанції дійшов вірного висновку про недоведеність умислу в діях ОСОБА_6 та зловмисної домовленості останнього як представника позивачки з представником ТОВ «Агрофірма Корнацьких» під час укладення договору, оскільки ОСОБА_1 не лише передала належну їй земельну ділянку, а ще отримувала за її використання орендну плату про що ніяких претензій з моменту укладення договору ні орендарю, ні ОСОБА_6 як повіреному не пред`являла, а відтак обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги про те, що до складу засновків ТОВ «Юридична фірма Корнацьких» та ТОВ «Агрофірма Корнацьких» увійшли одні і тіж фізичні особи є неприйнятними з огляду на те, що вказане не має правого значення для оцінки добросовісної поведінки ОСОБА_6 , як фізичної особи в якості повіреного ОСОБА_1 , а не у зв`язку з виконанням трудових обов`язків ТОВ «Агрофірма Корнацьких». Інші в апеляційній скарзі доводи зводяться до підстав на позову та які були предметом дослідження в суді першої інстанції, яким суд надав відповідну правову оцінку з урахуванням всіх фактичних обставин справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, і з якою погоджується колегія суддів. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків суду, а тому апеляційна скарга на підставі ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права - залишенню без змін. Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то відсутні підстави для розподілу судових витрат на підставі ст. 141 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в її інтересах адвокатом Кравченком Олександром Сергійовичем залишити без задоволення. Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 10 грудня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Крамаренко Судді: О.В. Локтіонова О.О. Ямкова Повний текст складено 20 лютого 2026 року.