Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 160/12709/25

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 03 лютого 2026 року м. Дніпросправа № 160/12709/25 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач), суддів: Дурасової Ю.В., Божко Л.А., розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.07.2025 ( суддя Луніна О.С.) в адміністративній справі №160/12709/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,- ВСТАНОВИВ: До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 в якій позивач просить: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.10.2023 року по 30.04.2024 року включно; стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.10.2023 року по 30.04.2024 року включно в сумі 127 973,73 грн. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що позивач з 28 березня 2022 року по 30 жовтня 2023 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Позивач зазначає, що на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.05.2024р. в справі №160/32133/23 відповідачем 26.03.2025 року проведено остаточний розрахунок при звільненні з позивачем. Проте відповідачем не виплачено позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. У зв`язку з чим позивач звернувся до суду з даною позовною заявою. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.07.2025 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.10.2023 року по 30.04.2024 року включно. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.10.2023 року по 30.04.2024 року включно в сумі 105910,78 грн. (сума вказана без урахування податків та інших обов`язкових платежів). У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору. В апеляційній скарзі зазначає, що позивач та суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване рішення, не звернули уваги на ту обставину, що положення КЗпП України не можуть застосовуватися до правовідносин по цій справі, які виникли між військовослужбовцем (позивачем), який не був працівником та військовою частиною (відповідачем), яка не була роботодавцем по відношенню до позивача. Позивач по цій справі ОСОБА_1 з 28 березня 2022 року по 30 жовтня 2023 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , тобто позивач був військовослужбовцем, а не працівником. Тобто, на позивача, який був військовослужбовцем, згідно спеціальних норм Закону № 1449-IV, який є спеціальним законом по відношенню до Кодексу законів про працю України та законодавства України про працю, не поширюється трудове законодавство України (на позивача не поширюються положення ст.ст. 116, 117 КЗпП України). Отже, положення ст.ст. 116, 117 КЗпП України щодо виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні працівника по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, відповідно до спеціальних норм ч. 4 ст. 6 Закону № 2232-XII та ч. 3 ст. 16 Закону № 1449-IV, можуть застосовуватися лише до працівників Державної спеціальної служби транспорту в мирний час. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, встановив наступне. ОСОБА_1 , з 28 березня 2022 року по 30 жовтня 2023 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 30.10.2023 № 303, позивача було виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення у зв`язку зі звільненням з військової служби. Проте у період проходження військової служби позивачу не у повному обсязі виплачувалось грошове забезпечення. На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 травня 2024 року у справі № 160/32133/23, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2025 року, відповідач 26.03.2025р. виплатив позивачу перераховане грошове забезпечення за період з 28.03.2022 року по 20.05.2023 року у розмірі 105 911,94 грн. Таким чином повідомленнями про надходження коштів підтверджує факт несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем при звільненні. Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 30.10.2023 року, а крайню виплату відповідачем здійснено 26.03.2025 року, то відповідачем затримано розрахунок з 31.10.2023 року по 25.03.2025 року. У зв`язку з невиплатою середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою. Суд апеляційної інстанції переглядаючи судове рішення та застосовуючи сталу практику Верховного суду з спірних питань, зазначає. Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. Статтею 47 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. За правилами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. За змістом статті 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Як встановлено судом та не заперечується сторонами, позивачку звільнено зі служби 30.10.2023. На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 травня 2024 року у справі № 160/32133/23, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2025 року, відповідач 26.03.2025 виплатив позивачу перераховане грошове забезпечення за період з 28.03.2022 по 20.05.2023 у розмірі 105 911,94 грн. Відтак, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції щодо наявності у позивача права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку у відповідності до вимог статтей 116 та 117 КЗпП України. Вирішення питання про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, у редакції, чинній на час спірних правовідносин (далі Порядок № 100). Грошове забезпечення позивача за останні два місяці служби перед звільненням становило 42658,5 грн (в серпні 2023 р. - 21329,25 грн та у вересні 2023 р. - 21329,25 грн), кількість календарних днів за останні два місяці перед звільненням становить 61 день. Таким чином, середньоденний заробіток позивача складає 699,31 грн (42658,5 грн / 61). Затримка розрахунку при звільненні за період з 31.10.2023р. (наступний день після звільнення) по 26.03.2025р. (день виплати заборгованості) становить 511 календарних днів. Враховуючи встановлені статтею 117 КЗпП України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-IX від 01.07.2022 обмеження шестимісячним строком виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, позивач має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 31.10.2023 (наступний день після звільнення) але не більш як за шість місяців - 184 календарних дні (з 31.10.2023 по 30.04.2025) Зокрема, істотність частки невиплаченої при звільненні суми грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 105911,94 грн (розмір несвоєчасно виплачених сум) / 128 673,01 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (184 дні х 699,31 грн)) х 100 = 82,31% Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 82,31% становить: 699,31 грн (середньоденний заробіток позивача) х 82,31% х 184 (дні затримки розрахунку за період з 31.10.2023 по 30.04.2025) = 105910,78 грн. Таким чином, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 105910,78 грн, з урахуванням істотності частки недоплачених сум порівняно із середнім заробітком. Відтак, колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції правомірно було задоволено позов в цій частині. Верховний суд у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 дійшов наступних правових висновків: «Аналіз вищенаведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX. Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону №3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX). У межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові. Відтак, при вирішенні спору суд першої інстанції правомірно керувався редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України з урахуванням змін, внесених Законом № 2352-ІХ, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові. Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та надано їм належну юридичну оцінку, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення. Керуючись статтями 241-245, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.07.2025 в адміністративній справі №160/12709/25 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили 03 лютого 2026 року та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Повне судове рішення складено 09 лютого 2026 року. Головуючий - суддя Н.А. Олефіренко суддя Ю. В. Дурасова суддя Л.А. Божко