Постанова 4814 № 543/879/25

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 543/879/25 Номер провадження 22-ц/814/1325/26Головуючий у 1-й інстанції Гришко О. Я. Доповідач ап. інст. Карпушин Г. Л. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2026 року м. Полтава Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Полтавського апеляційного суду в складі: головуючого (судді-доповідача): Карпушина Г.Л., суддів: Бутенко С.Б., Обідіної О.І., при секретарі судового засідання Буйновій О.П., - розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , який діє в інтересах ОСОБА_2 на рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 28 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Д ержавного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» про стягнення заборгованості з заробітної плати,- В С Т А Н О В И В : У серпні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом в якому просив стягнути з ДП «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» на його користь заробітну плату з доплатами в сумі 208 218,50 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 64 675,60 грн. з відрахуванням всіх необхідних обов`язкових податків та платежів, інфляційні втрати в сумі 42 783,89 грн., а також вирішити питання судових витрат. В обгрунтування позову вказував, що з червня 2022 року працював у ДП «Агрокомбінат «Пуща-Водиця». Згідно наказу від 06.09.2024 № 55-к 13.09.2024 року ОСОБА_2 був звільнений на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін. Зазначав, що заборгованість по заробітній платі станом на день звільнення склала 208 218,50 грн., яка підлягає стягненню з відповідача. Також вказував, що наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка становить 64675, 60 грн. Окрім того зазначав, що він має право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (інфляційні витрати) у розмірі 42783, 89 грн. Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 28 жовтня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ДП «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» про стягнення заборгованості з заробітної плати. Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржено представником ОСОБА_3 - Передерійом В.Г., посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Скарга мотивована тим, що позивач з червня 2022 року працював в ДП Агрокомбінат Пуща-Водиця. Станом на день звільнення (13.09.2024 року наявна заборгованість по заробітній платі становить 208218, 50 грн). Вказує, що до позовної заяви долучено повідомлення про нараховані суми, належні до виплати ОСОБА_3 при звільненні на якому відсутні дані про час і дату ознайомлення позивачем із даним повідомленням. Окрім того вказував, що судом першої інстанції помилково застосовано строку відповідно до ч.2 ст. 233 КзпП до усього терміну трудових відносин, оскільки 19.07.2022 року внесено зміни, а саме скорочено строки на звернення до суду ( три місяці), а тому судом першої інстанції неправомірно застосовано строк позовної давності до вимог позивача за період з червня 2022 року по 18.07.2022 року. 19.01.2026 року від ДП Науково-дослідний , виробничий агрокомбінат Пуща-Водиця надійшли заперечення, в якому представник відповідача просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення районного суду без змін. Судове засідання в суді апеляційної інстанції з викликом учасників справи. На момент розгляду сторони будучи належним чином та завчасно повідомленими про час і місце слухання справи, в судове засідання не з`явилися. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів, доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України, за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно із ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Районним судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що згідно наказу директора Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» Таценко І.В. було прийнято на роботу на посаду слюсаря-ремонтника V розряду ремонтної майстерні дільниці «Совки-Музичі» з 03 лютого 2023 року (а.с. 10, 33). Наказом директора Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» №55-к від 06.09.2024 позивача було звільнено з посади слюсаря-ремонтника ремонтної майстерні дільниці «Совки-Музичі» з роботи 13.09.2024 за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України (а.с. 9, 33). Згідно повідомлення про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, заборгованість відповідача перед позивачем становить 208218,50 грн. Вказане повідомлення позивач отримав 13.09.2024 (а.с. 33 зворот). Відмовляючи в задоволенні позову районний суд виходив з того, що позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду, а наведені підстави в клопотанні про поновлення строку є неповажними. Проте колегія суддів не може погодитись з таким висновком районного суду з огляду на наступне. Приписами частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Разом з тим, Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Зазначено, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Так, Конституційний Суд зазначив, що визнання законодавцем права працівника на своєчасне отримання винагороди за працю та юридичне регулювання його захисту у спосіб установлення, зокрема, кримінальної відповідальності за умисну невиплату заробітної плати не може компенсувати обмеження доступу працівника до судового захисту, який слід оцінювати з урахуванням потреби в забезпеченні реальної можливості ефективного захисту порушених прав працівника. Отже, законодавством України визначено, що працівник (сторона, яка перебуває у трудових правовідносинах) має право на отримання заробітної плати за виконану роботу, врегульовано періодичність її виплати (гарантовано одержання винагороди за працю навіть у тих випадках, коли затримка виплати заробітної плати пов`язана з об`єктивними труднощами, що виникають у роботодавця), а також передбачено юридичну відповідальність роботодавця за порушення строків виплати працівникові заробітної плати або виплату не в повному обсязі. Водночас, законодавство України не передбачає кінцевого строку існування обов`язку роботодавця щодо виплати заробітної плати за виконану працівником роботу та інших належних працівникові виплат (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до чинного законодавства, зокрема в разі звільнення), а також не встановлює граничної часової межі, за якою припиняється суб`єктивне право працівника на отримання невиплачених сум заробітної плати. Право працівника на судовий захист у сфері оплати праці не залежить від факту нарахування йому відповідних грошових виплат, тому в разі порушення законодавства про оплату праці працівник зберігає право звернутися до суду про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат. Установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов`язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України. Трудові права підлягають захисту в конституційному вимірі. Зокрема, частина сьома статті 43 Конституції України встановлює, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Винагорода за працю безпосередньо пов`язана з людською гідністю та соціальною справедливістю, адже право на винагороду за працю є складовою права на працю і водночас гарантією поваги до людської гідності. Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду за працю в судовому порядку під час дії трудових відносин фактично нівелює цю гарантію. У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення. Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю. У вказаному рішенні Конституційний Суд також наголосив, що якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку. Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту. Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України. Враховуючи рішення Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11.12.2025 у справі №1-7/2024(337/24), а саме втрату чинності частиною першою ст. 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, суд доходить висновку про додержання позивачем строку звернення до суду з цими позовними вимогами, оскільки з моменту ухвалення вказаного рішення застосуванню підлягає попередня редакція названої статті, яка не обмежувала строк звернення до суду із відповідними вимогами. Колегія суддів також звертає увагу, що суд першої інстанції під час прийняття оскаржуваного рішення об`єктивно не мав можливості врахувати актуальну правову позицію у подібних правовідносинах, оскільки станом на час її прийняття вона ще не була сформована. Однак, відповідно до позиції Європейського Суду з прав людини основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У практиці Європейського Суду з прав людини, зокрема, в справі «Делькур проти Бельгії» висловлена позиція, що в демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення. Колегія суддів також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні від 04.12.1995 р. по справі «Беллет проти Франції», в якому Суд зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Таким чином, хоча право доступу до суду і не є абсолютним, це право не повинно обмежуватись таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Враховуючи викладене, строк для звернення із даним позовом позивачем не пропущено. Щодо стягнення заробітної плати слід зазначити наступне. За положеннями ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Відповідно до вимог ч. ч. 1 та 2 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Згідно з вимогами ч. ч. 1, 4, 5,6 ст. 24 ЗУ «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов`язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості. Відповідно до ч. 1ст. 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Згідно з ч. 1ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Нормами ч. 1ст. 24 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Звертаючись до суду із вказаним позовом ОСОБА_2 посилався на те, що з червня 2022 року працював у ДП «Агрокомбінат «Пуща-Водиця». 13.09.2024 наказом від 06.09.2024 № 55-к ОСОБА_2 був звільнений на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, а саме за угодою сторін. Відповідно до повідомлення про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, заборгованість по заробітній платі позивача складає за період з червня 2022 року по червень 2024 року складає 208 218,50 грн., що підтверджується наданими доказами. Встановивши, що відповідач, не оспорюючи перебування сторін у трудових відносинах, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження виплати належної позивачу заробітної плати за спірний період, апеляційний суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 , оскільки встановлено, що позивач працював з червня 2022 року по 13 вересня 2024 року, йому була нарахована заробітна плата, що підтверджується повідомленням по заробітній платі, яке відповідач не оспорюється. Враховуючи викладене колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі у розмірі 208218, 50 грн. Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід зазначити наступне. Відповідно до ст .117 КзпП у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Пунктом 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року передбачено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №

100. Відповідно до п. 3 розділу 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Відповідно до п. 8 розділу 4 зазначеного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Метою законодавчого регулювання умов відшкодування працівнику за час затримки усіх виплат при звільненні є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. На підтвердження свої вимог позивачем проведено розрахунок виходячи з п`ятиденного робочого тижня стягненню з відповідача на користь позивача підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період робочих днів з 13.09.2024 по 13.02.2025 110 робочих днів. У зв`язку з вищезазначеним розрахунок середнього заробітку повинен бути проведений шляхом множення кількості робочих днів за зазначений період на середньоденну заробітну плату за останні два місяці роботи. Згідно вирахувань за даними повідомлення про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, середньоденний заробіток позивача складає 587,96 грн. (заробітна плата нарахована за останні два повні місяці роботи 17 005,26 грн. + 9452,98 грн. : 45 робочих днів у період з 01.07.2024 по 31.08.2024). Таким чином, позивач вважає, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить 64 675,60 грн. (110 робочих днів х 587,96 грн.). Відповідачем вказаний розрахунок не спростовано та не надано контррозрахунку. Враховуючи те, що колегією суддів встановлено нараховану , але не виплачену заробітної плату позивачу, наявні підстави для стягнення і середнього заробітку за час розрахунку заборгованості при звільненні у розмірі 64675, 60 грн. Щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати. Статтею 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-III встановлено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). У статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії або щомісячне довічне грошове утримання; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення). Згідно до статті 3 вказаного вище Закону, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Для реалізації Закону № 2050-ІІІ постановою Кабінету Міністрів України 21.02.2001 № 159 затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (Порядок № 159). Згідно з пунктом 2 Порядку №159 компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат). Пунктами 3, 4 Порядку № 159 передбачено, що компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру. Сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на

100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Наведене нормативне регулювання не встановлює першочерговості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Використане у статті 3 Закону №2050 та п. 4 Порядку № 159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення. Відтак, основною умовою для виплати громадянину передбаченої статті Закону №2050-III та Порядком № 159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу, у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Також дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (зокрема, пенсії). Виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Відповідна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 14.04.2021 у справі №465/322/17. Таким чином, право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені. Вказана позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 13.11.2018 у справі №814/1527/17, від 18.12.2018 у справі №816/301/16, від 04.01.2019 у справі №159/1615/17, від 30.09.2020 у справі №2-а-1/11, від 15.10.2020 у справі №240/11439/19 та від 31.08.2021 у справі №264/6796/16-а. Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; встановивши порушення роботодавцем строків (затримку) виплати заробітної плати, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_2 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати в розмірі 42783,89 грн. виходячи з розрахунку наданого позивачем. Вказаний розрахунок відповідачем не спростовано, а тому наявні підстави для задоволення вказаної вимоги. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення районного суду слід скасувати та ухвалити нове судове рішення по суті заявлених вимог. Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позов задоволено, слід стягнути з ДП «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» на користь держави судовий збір за подачу позовної заяви та апеляційної скарги» судовий збір у розмірі 6313, 56 грн. Керуючись ст.ст.367, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Передерія Вадима Григоровича, який діє в інтересах ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 28 жовтня 2025 року, скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 до Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» про стягнення заборгованості з заробітної плати - задовольнити. Стягнути з Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» на користь ОСОБА_2 заборгованість по заробітній платі в розмірі 208218,50 грн. Стягнути з Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 64675, 60 грн. з відрахуванням всіх необхідних обов`язкових податків та платежів. Стягнути з Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» на користь ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (інфляційні втрати) у розмірі 42783,89 грн з відрахуванням всіх необхідних обов`язкових податків та платежів. Стягнути з Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» на користь держави судовий збір у розмірі 6313,56 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови виготовлено 11 лютого 2026 року. Головуючий суддя : ___________________________ Г.Л. Карпушин Судді: ___________________ С.Б. Бутенко _______________ О.І. Обідіна