Ухвала КЦС ВС № 234/800/22

Ухвала 19 січня 2026 року м. Київ справа № 234/800/22 провадження № 61-215ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,Тітова М. Ю., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дитини, ВСТАНОВИВ: У січні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця, починаючи стягнення з дня звернення до суду і до досягнення дитиною повноліття. Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 18 березня 2025 року позов задовольнив. Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця, починаючи стягнення з дня звернення до суду - 26 січня 2022 року і до досягнення дитиною повноліття. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Виконання рішення суду в частині стягнення аліментів за один місяць допустив до негайного виконання. Дніпровський апеляційний суд постановою від 03 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2025 року - без змін. 05 січня 2026 року ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року у цій справі. Перевіривши доводи касаційної скарги та оскаржувані судові рішення, колегія суддів дійшла висновків, що відсутні підстави для відкриття касаційного провадження з огляду на таке. За змістом положень статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8). Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, враховуючи те, що провадження здійснюється судом після розгляду справи судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню: судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. За приписами пункту 3 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства). Отже, справа, на судові рішення у якій подана касаційна скарга, є малозначною в силу вимог закону. У касаційній скарзі заявник посилається на підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України та вказує, що скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки у справі порушено низку принципових питань права, які виходять за межі індивідуального спору, зокрема: припустимість стягнення аліментів на користь одного з батьків за відсутності встановленого факту проживання дитини з цим з батьків, та за наявності доказів, що дитина фактично з ним не проживає. Це питання має системний характер, оскільки стосується застосування статей 180, 181, 182, 179 СК України у взаємозв`язку з принципом забезпечення найкращих інтересів дитини. Фактично судами попередніх інстанцій створено практику, за якої аліменти можуть стягуватися на утримання безпосереднє дорослої дієздатної особи, а не дитини, що суперечить природі аліментних зобов`язань; питання допустимості доказів, а саме - можливість суддів покладати в основу рішення доказів, які не були досліджені у судовому засіданні, а також доказів, які в інших судових рішеннях між тими ж сторонами вже були визнані неналежними або недопустимими. Це питання має ключове значення для єдності практики застосування статей 77-81, 89 ЦПК України та стандартів доказування у цивільному процесі; питання повторного звернення з ідентичним позовом після відмови у попередній справі за відсутності зміни обставин. В даної справі суди попередніх інстанцій фактично допустили можливість подання нового позову про аліменти у будь-який момент, навіть якщо обставини не змінилися, а у попередній справі між тими ж сторонами вже було встановлено відсутність підстав для задоволення позову. Такий підхід суперечить усталеній практиці Верховного Суду, положенням статті 186 ЦПК України, а також принципу правової визначеності. Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що наведені обставини, передбачені підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, не дають підстав для висновку про те, що скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Верховний Суд у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, вагомістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування. Проте заявником не наведено переконливих доводів стосовно того, в чому саме полягає фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовано не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин. Також, ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на підпункт «б» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України та зазначає, що позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи, оскільки обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями, а саме нібито проживання дитини разом з матір`ю; нібито перебування дитини на її утриманні, мають преюдиціальний характер і не можуть бути ефективно спростовані в інших судових провадженнях. При цьому, саме у цій справі суди відмовили у дослідженні доказів відповідача, не розглянули клопотання про витребування доказів та проведення експертиз, фактично унеможливили встановлення реального місця перебування дитини, незважаючи на те, що дитина по сьогоднішній день перебуває в розшуку. Таким чином, лише в межах цієї справи можливо було встановити ключову обставину - з ким фактично проживає дитина, однак суди позбавили його такої можливості, що прямо порушує принцип змагальності та рівності сторін. Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що посилання в касаційній скарзі на те, що відповідач позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскарженими судовими рішеннями, при розгляді іншої справи, не підтверджують наявність таких випадків у відповідності до положень підпункту «б» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Заявником не зазначено, в якій саме справі, що перебуває на розгляді в судах, він позбавлений можливості спростувати обставини. Тому наведені доводи не обґрунтовані. Крім того, заявник у касаційній скарзі посилається на підпункт «в» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України та вказує, що справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для нього, оскільки справа стосується необмеженого кола осіб, оскільки формує підхід до можливості стягнення аліментів без встановлення місця проживання дитини; ігнорування фактичного проживання дитини та її реального утримання; використання аліментів як інструменту процесуального та фінансового тиску. Справа має виняткове значення для скаржника, оскільки внаслідок оскаржуваного рішення він зобов`язаний сплачувати аліменти особі, з якою дитина фактично не проживає; позбавлений можливості контролювати використання коштів в інтересах дитини; фактично фінансує утримання матері, а не дитини, що суперечить статті 179 СК України. Вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси широкого кола фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення, як от визначення і зміни конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України, тощо. Проте касаційна скарга не містить належного обґрунтування, яке б свідчило про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи і вказувало б на те, що предмет спору у цій справі стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства. Стосовно посилання на виняткове значення для заявника цієї справи, то слід зазначити, що оцінка судом «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі. Аналіз наведених у скарзі доводів не дає підстав для висновку про те, що вказана справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, оскільки незгода з оскаржуваними судовими рішеннями не свідчить про винятковість справи для заявника, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для останнього внаслідок прийняття такого судового рішення. Верховний Суд зауважує, що зазначення підстав касаційного оскарження є лише вимогою до форми та змісту касаційної скарги відповідно до цивільного процесуального закону, проте не є безумовною підставою для відкриття провадження у справі на рішення, яке не підлягає касаційному оскарженню. З урахуванням статусу Верховного Суду, в деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, так як розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення. Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, відповідно до статті 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Верховний Суд також врахував, що застосування критерію малозначності справи у цій справі було передбачуваним, справа була розглянута судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявник не продемонстрував наявності виключних обставин, які за положеннями кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Наведене повністю узгоджується з правовою позицією, сформованою Європейським судом з прав людини у справі «Azyukovska v. Ukraine» («Азюковська проти України») рішення від 09 жовтня 2018 року. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року). Верховним Судом взято до уваги, що під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження (зокрема й про відмову у відкритті провадження) у справі не надається правова оцінка законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, а виключно встановлюється наявність чи відсутність підстав для їх касаційного оскарження відповідно до вимог статей 389, 394 ЦПК України. Зазначення у постанові апеляційного суду про можливість її оскарження в касаційному порядку не є підставою для перегляду справи судом касаційної інстанції, оскільки такий перегляд не відповідатиме положенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у частині права особи на розгляд справи судом, встановленим законом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Оскільки оскаржувані заявником судові рішення ухвалено у малозначній справі і вони не підлягають касаційному оскарженню, у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити. У зв`язку з відмовою у відкриті касаційного провадження не підлягає окремому розгляд клопотання заявника про розгляд касаційної скарги з викликом сторін, у режимі відеоконференції з огляду на надзвичайну важливість питання. Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дитини. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов