Постанова Харківський апеляційний суд № 953/8595/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 13 січня 2026 року м. Харків справа № 953/8595/24 провадження № 22-ц/818/631/26 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю., за участю секретаря: Шнайдер Д.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Широкова Вікторія Анатоліївна про визнання недійсним договору позики за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Мірошника Романа Сергійовича на рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 липня 2025 року, постановлене під головуванням судді Дяченка О.М., - в с т а н о в и в : У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Широкова Вікторія Анатоліївна про визнання недійсним договору позики. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 11 липня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_3 просить рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 липня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати та здійснити перерозподіл витрат, понесених сторонами у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; зазначає, що судом першої інстанції помилково не взято до уваги, що договір позики укладено під впливом обману з боку відповідача та на вкрай невигідних умовах, а також з порушенням імперативних приписів закону, всупереч умовам справедливості, добросовісності та розумності, адже сума позики завищена, умови неустойки непропорційності, встановлення неустойки в твердій грошовій сумі суперечить вимогам Цивільного кодексу України, а саме ст. 549, а за укладенням договору були приховані наміри відповідача збагатитись за рахунок належних позивачу грошових коштів та квартири. Крім того, судом першої інстанції помилково зроблено висновок про недоведеність укладення договору шляхом введення позивача в оману, оскільки реальна сума позики менша за вказану суму в договорі та відповідачем було продовжено стягнення після передачі квартири у позасудовому порядку, що робить подальші вимоги недійсними. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено обставин та не надано доказів, що підтверджують обман щодо істотних умов договору, обставин, якими супроводжувалося нотаріальне посвідчення договору позики тощо, тобто не доведено наявність обману зі сторони відповідача, в чому він наполягав та істотність цих обставин для вирішення справи. Та обставина, що позивач при вчиненні правочину під впливом обману неправильно сприймав обставини, які мають істотне значення внаслідок умисних дій відповідача є недоведеною, оскільки сам позивач в своїй позовній заяві зазначає, що він самостійно здійснив пошук позикодавця, порівняв умови кредитування, і вибрав оптимальніші умови для себе, а тому це не може бути підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним, бо у момент укладання договору сторонами чи іншими учасниками цивільного процесу не вчинялись будь-які навмисні протиправні дії. Доказів того, що позивач на момент укладання договору позики не усвідомлював свої дії, матеріали справи не містять. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що 21 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_1 (Позичальник) укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв валютні цінності у сумі 32500 доларів США, які зобов`язується повернути у порядку та строки, визначені договором. Зі змісту п. 10 вказаного договору текст цього договору зачитаний сторонам українською мовою, прочитаний в дійсному надрукованому вигляді і цілком відповідає вільному волевиявленню позичальника та позикодавця. Відповідно до умов п. 11 Договору зазначені в цьому договорі валютні цінності в сумі 32500 доларів США позичальник отримав від позикодавця ще до підписання цього договору. 21 жовтня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А., відповідно до умов якого цей договір укладено як засіб забезпечення виконання зобов`язання, що виникло у ОСОБА_1 за договором позики, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. 21 жовтня 2009 року за р. № 4096 з обумовленим в договорі позики розміром боргу 32500 доларів США. 22 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 1 до Договору позики, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. 21 жовтня 2009 року та зареєстрованого в реєстрі за № 4096. Відповідно до умов вказаного додаткового договору до пункту 1 договору позики внесено відповідні зміни, відповідно до яких позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв валютні цінності у розмірі 38125 доларів США. Позичальник зобов`язується повернути позикодавцю валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 38125 доларів США у порядку та строки, передбачені умовами Додаткового договору. Право власності на предмет іпотеки було зареєстровано за ОСОБА_4 07 вересня 2016 року на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21 жовтня 2009 року (т. 1, а.с. 30). Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2016 року по справі № 640/19762/15-ц позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 проценти за користування позикою в розмірі 11524 доларів США, що за курсом НБУ станом на 01 грудня 2016 року складає 294537,31 грн. та три відсотки річних в розмірі 56919,00 грн. та неустойку в розмірі 72000,00 грн., а всього 128919,00 грн. В обґрунтування позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що восени 2009 року його мати потребувала проведення невідкладної операції. Вказує, що у вересні-жовтні 2009 року знайшов оголошення про надання позики на вигідних умовах. 21 жовтня 2009 року між ним, як позичальником та ОСОБА_2 , як позикодавцем укладено договір позики, згідно умов якого позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 32500 доларів США, які зобов`язався повернути не пізніше 21.10.2010 року. З метою забезпечення зобов`язань за договором позики, 21 жовтня 2009 року між сторонами було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до умов якого виконання зобов`язання за договором позики було забезпечено трикімнатною квартирою АДРЕСА_1 . Крім того, 22 жовтня 2009 року між сторонами було укладено додатковий договір № 1 до договору позики, відповідно до умов якого змінено суму позики на 38125 доларів США, а кінцевим строком повернення встановлено не пізніше 21.10.2011 р. Вказує, що всі обставини, пов`язані з укладанням та виконанням спірного договору позики та договором про задоволення вимог іпотекодержателя є наслідком введення ОСОБА_1 в оману ОСОБА_2 щодо мети договорів та дійсних намірів відповідача, і направлено виключно на збагачення відповідача за рахунок належних позивачу грошових коштів та квартири. За таких обставин, договір позики має бути визнано судом недійсним як такий, що укладено за умови навмисного введення позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів. Відповідно до ч. 1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (ч. 1 ст. 233 ЦК України). Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини 1 ст. 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України. Підставами визнання правочину недійсним відповідно до статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 Цивільного кодексу України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути важка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, як це закріплено положеннями ч. 1 ст. 13 ЦПК України. Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Правилами ч. 1 ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Матеріали справи свідчать про те, що 21 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_1 (Позичальник) укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 32500 доларів США, які зобов`язується повернути у порядку та строки, визначені договором. 21 жовтня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А., відповідно до умов якого цей договір укладено як засіб забезпечення виконання зобов`язання, що виникло у ОСОБА_1 за договором позики, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. 21 жовтня 2009 року за р. № 4096 з обумовленим в договорі позики розміром боргу 32500 доларів США. 22 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 1 до Договору позики, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. 21 жовтня 2009 року та зареєстрованого в реєстрі за № 4096. Відповідно до умов вказаного додаткового договору до пункту 1 договору позики внесено відповідні зміни, відповідно до яких позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв валютні цінності у розмірі 38125 доларів США. Позичальник зобов`язується повернути позикодавцю валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 38125 доларів США у порядку та строки, передбачені умовами Додаткового договору. Всупереч вимогам цивільно-процесуального закону позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження факту введення його в оману з боку відповідача при укладенні оспорюваного договору, або укладення договору на вкрай невигідних умовах. Також відсутні докази того, що оспорюваний договір суперечить вимогам закону та не відповідає моральним засадам суспільства. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що позивачем не спростовано презумпцію правомірності оспорюваного договору позики, оскільки позивачем не доведено обставин, на які він посилався в обґрунтування заявлених позовних вимог. Посилання апелянта на те, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції помилково не враховано вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 січня 2012 року, яким ОСОБА_2 засуджено за шахрайство, колегією суддів не приймається, оскільки ці обставини не стосуються спірних правовідносин. Посилання апелянта на те, що встановлена договором неустойка в твердій грошовій сумі не відповідає вимогам закону є безпідставним. Чинним цивільним законодавством встановлено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Визначення розміру неустойки укладеним між сторонами договором передбачено законом. Крім того колегія суддів зауважує, що з часу укладання договору у 2009 році та до звернення до суду у 2021 році позивач не заявляв про недійсність договору позики. Проте погоджувався на його виконання, уклавши 22.10.2010 року додатковий договір та погодившись на передачу відповідачеві предмету іпотеки. Доказів наявності підстав для визнання договору недійсним не вбачається. Висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання договору позики, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недійсним - відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Мірошника Романа Сергійовича залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 липня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Ю.М. Мальований О.Ю. Тичкова