Ухвала ККС ВС № 602/1220/24

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 січня 2026 року м. Київ справа № 602/1220/24-к провадження № 51-147 ск 26 Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , перевіривши касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Лановецького районного суду Тернопільської області від 05 серпня 2025 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року, установив: Лановецький районний суд Тернопільської області вироком від 05 серпня 2025 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , засудив за частиною третьою статті 2861 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 10 років, частиною першою статті 135 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців. На підставі частин 1, 3 статті 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом часткового складання призначених покарань, остаточно призначено ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців, приєднано до основного покарання, призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 10 років. Постановлено цивільний позов потерпілої ОСОБА_6 до ОСОБА_4 задовольнити частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 16 280 грн завданої матеріальної шкоди та 400 000 грн завданої їй моральної шкоди. За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень за таких обставин. 06 жовтня 2024 року приблизно о 05:00 водій ОСОБА_4 , в порушення вимог пунктів 2.1 «а», 2.9 «а» Правил дорожнього руху (далі - ПДР), перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння (1,41 % проміле), керував автомобілем «ВАЗ 21063», реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , без посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії та, в порушення вимоги пунктів: 1.5 ч. 1, 1.10, 2.3 (б, д) ПДР, рухаючись навпроти території домогосподарства АДРЕСА_1 , маючи об`єктивну можливість виявити велосипедистку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2, негайно не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, хоча мав таку технічну можливість шляхом своєчасного застосування екстреного гальмування, а продовжив рух та вчинив наїзд на потерпілу. Внаслідок зазначеного потерпілій заподіяно тілесні ушкодження у вигляді відкритої черепно-мозкової травми з переломом кісток склепіння і основи черепа, з крововиливами у речовину та під оболонки головного мозку, від яких настала її смерть у короткий проміжок часу після зазначеної події. ОСОБА_4 після вчинення наїзду на велосипедистку, достовірно знаючи, що своїми протиправними діями поставив потерпілу в небезпечний для життя стан, і потерпіла ОСОБА_7 , яка перебувала в безпорадному стані внаслідок отриманих від ДТП тілесних ушкоджень, була позбавлена реальної можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок такого безпорадного стану, діючи умисно та нехтуючи моральними і правовими нормами, завідомо залишив останню без допомоги, маючи при цьому реальну можливість надати так допомогу. З метою уникнення кримінальної відповідальності за вчинене ОСОБА_4 , в порушення вимог п. 2.10 (підпункти «а», «б», «г», «ґ», «д», «е») ПДР, вчинивши ДТП, не залишився на місці пригоди, не увімкнув аварійну сигналізацію і не встановив знак аварійної зупинки відповідно до вимог пункту 9.10 ПДР та відповідно не вжив усіх можливих заходів для надання першої медичної допомоги потерпілій, зокрема, не викликав бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги і не відправив потерпілу до закладу охорони здоров`я. У разі неможливості виконати дії, перелічені в підпункті «г» пункту 2.10 ПДР, ОСОБА_4 не відвіз потерпілу до найближчого лікувального закладу своїм транспортним засобом, попередньо зафіксувавши розташування слідів пригоди, а також положення транспортного засобу після його зупинки, не повідомив про ДТП орган чи уповноважений підрозділ Національної поліції, не чекав прибуття поліцейських, не вжив всіх можливих заходів для збереження слідів пригоди, огородження їх та організації об`їзду місця пригоди, а зупинившись на місці події, помістив велосипед, яким рухалася потерпіла, у керований ним автомобіль та втік з місця вчинення ДТП. ОСОБА_4 , усвідомлюючи суспільно небезпечні наслідки за вчинення ним ДТП та завідоме залишення потерпілої у небезпечному для життя стані, з метою приховання та викривлення слідової інформації місця події, умисно замінив у керованому ним автомобілі «ВАЗ 21063» пошкоджене вітрове скло та приховав пошкоджений велосипед потерпілої ОСОБА_7 у лісопосадці поза межами населеного пункту. Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 26 листопада 2025 року апеляційні скарги захисника обвинуваченого та потерпілої залишив без задоволення, а вирок Лановецького районного суду Тернопільської області від 05 серпня 2025 року стосовно ОСОБА_4 - без змін. Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі захисник, посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить змінити судові рішення та застосувати положення статті 69 КК. Вважає, що оскаржувані судові рішення є необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам статей 373, 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), а призначене засудженому покарання є надмірно суворим та порушує положення статей 50, 69 КК. Вказує, що суди недооцінили та проігнорували обставини, які пом`якшують покарання засудженому, а саме щире каяття та повне визнання ним вини, а також дані про його особу, що в сукупності істотно знижує тяжкість кримінальних правопорушень. Зокрема, посилається на те, що ОСОБА_4 повністю визнав вину в суді першої інстанції, надав детальні правдиві показання про обставини події, публічно попросив вибачення у потерпілих ОСОБА_6 (матері загиблої) та неповнолітнього ОСОБА_8 (сина загиблої), що зафіксовано в протоколі судового засідання. Зазначає, що батьки засудженого надали матеріальну допомогу сім`ї ОСОБА_8 , що підтверджено показаннями потерпілого в суді. Звертає увагу на те, що засуджений в суді першої інстанції заявив про намір відшкодувати шкоду потерпілій ОСОБА_6 , проте, на разі, не має такої можливості. Зазначає, що неповнолітній потерпілий ОСОБА_8 в суді заявив, що особисто пробачив ОСОБА_4 . Стверджує, що визнання вини засудженим не є формальним, а є щирим усвідомленням вини, що спрямоване на виправлення та пом`якшення наслідків. Захисник акцентує увагу на тому, що на момент вчинення правопорушення засудженому було 19 років, він раніше не судимий, при цьому адміністративні стягнення за статтями 124, 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КупАП) не є судимістю і не вказують на сталу злочинну орієнтацію. Захисник вказує, що ОСОБА_4 , як студент Мирогощанського аграрного фахового коледжу, має позитивні характеристики з місця навчання, виробничої практики та місцевого храму, що, на його думку, свідчить про законослухняну поведінку, активну соціальну інтеграцію та перспективи професійного зростання. Наголошує, що молодий вік і позитивні дані про особу є обставинами, які пом`якшують покарання, оскільки вказують на високу ймовірність виправлення без тривалої ізоляції. Також посилається на те, що правопорушення було вчинено з необережності, без умислу на заподіяння смерті, а подія сталася в умовах темряви (приблизно о 05:00), дощу, мряки, низької температури та відсутності вуличного освітлення безпосередньо на місці ДТП. Зазначає про спричинення наїзду внаслідок раптового відкривання пасажирських дверцят під час руху, відповідно до показань засудженого. Вказане, як вважає захисник, знижує ступінь необережності порівняно з умисними діями. Отже, захисник вважає, що сукупність таких обставин, як визнання вини, каяття, допомога потерпілим, молодий вік засудженого, його позитивні характеристики та зовнішні фактори, істотно знижує ступінь тяжкості кримінальних правопорушень та суспільну небезпеку останнього, а тому, на його думку, є підстави для застосування положень статті 69 КК при призначенні покарання. При цьому, на думку захисника, суд, ігноруючи висновок Верховного Суду від 23 травня 2024 року, помилково інтерпретував вимогу «кількох обставин» як обов`язкову наявність «двох формальних». До того ж, захисник посилається на практику Європейського суду з прав людини, а саме рішення у справах «Baklanov v. Russia», «Frizen v. Russia», «Ismayilov v. Russia». Мотиви Суду Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі захисника, та надані до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає. Згідно з правилами частини другої статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. У касаційній скарзі захисник вказує на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, яке полягає, на його думку, в безпідставному незастосуванні при призначенні покарання ОСОБА_4 положень статті 69 КК, що призвело до невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості вчинених кримінальних правопорушень та особі засудженого через суворість. Однак такі доводи захисника Суд вважає неприйнятними з огляду на таке. Положеннями статті 50 КК передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. При цьому каральна функція не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільш сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захисту інтересів держави й суспільства. Покарання має бути співмірним злочину, що передбачає врахування способу та об`єкта посягання, тяжкості наслідків вчиненого і потенційної суспільної небезпеки. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності. Виправлення як мета покарання - це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу, а виправлення засудженого - це певні зміни в його особистості, які утримають його надалі від вчинення нових злочинів. З моральної точки зору виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Статтею 69 КК регламентовано, що за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 4421 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. Так, у виключних випадках кримінальний закон передбачає можливість застосування положень статті 69 КК, але лише за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Це можливо, якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним у законі: вони можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частини першої та/або частини другої статті 66 КК, та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Визнаючи поняття обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд повинен виходити із системного тлумачення статей 66 і 69 КК, згідно з якими підстави, що дають суду повноваження вийти за межі визначеного покарання, встановленого законом, мають перебувати у зв`язку з метою злочину, роллю, яку виконувала особа, визнана винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, її поведінкою під час та після його вчинення, іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та особу винного. При цьому, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання мають межі, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення на підставі статті 414 КПК у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, проте за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість. Як убачається зі змісту вироку, суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_4 покарання, врахував, що згідно з положеннями статті 12 КК кримінальне правопорушення, передбачене частиною третьою статті 2861 КК, є необережним тяжким злочином, а кримінальне правопорушення, передбачене частиною першої статті 135 КК, - умисним нетяжким злочином; а також ту обставину, що засуджений притягується до кримінальної відповідальності вперше; вчинив кримінальні правопорушення у молодому віці, маючи повних 19 років; за місцем проживання характеризується посередньо; за місцем проходження виробничої практики, навчання та з місцевого храму має позитивні характеристики; на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває; неодружений; має постійне місце проживання; на утриманні неповнолітніх дітей чи непрацездатних осіб не має. Також районний суд зважив на те, що ОСОБА_4 під час комендантської години, запровадженої в умовах воєнного стану, проводячи час зі своїми друзями та знайомими, в тому числі неповнолітніми, розпиваючи з ними спиртні напої, керував автомобілем у стані алкогольного сп`яніння, не маючи права керувати транспортним засобом, грубо порушив правила безпеки дорожнього руху, створивши серйозну загрозу життю і здоров`ю для його учасників, залишив без допомоги потерпілу та зник з місця ДТП, вживаючи заходів спрямованих на приховування вчинених кримінальних правопорушень з метою уникнення кримінальної відповідальності. Крім того, місцевий суд зазначив, що до засудженого раніше застосовувалися адміністративні стягнення, накладені судом за статтями 124, 130 КУпАП, однак він належних висновків для себе не зробив і продовжив ігнорувати вимоги чинного законодавства, вчиняючи протиправні дії, які призвели до тяжких непоправних наслідків у вигляді смерті людини, тоді як відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя, здоров`я та безпека належать до найвищих соціальних цінностей. На думку суду першої інстанції, наведені вище обставини свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпеки ОСОБА_4 , у зв`язку з чим виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень як ним, так і іншими особами неможливе без ізоляції його від суспільства та реального відбування ним призначеного покарання. Водночас місцевий суд визнав щире каяття засудженого як обставину, яка пом`якшує покарання, та не визнав такою обставиною, яка пом`якшує покарання, активне сприяння ОСОБА_4 розкриттю кримінального правопорушення. Так, цей суд зазначив у своєму рішенні, що, як встановлено в ході судового розгляду, після вчинення ОСОБА_4 кримінальних правопорушень, він, повернувшись додому, впродовж значного часу, аж до прибуття туди працівників поліції, не повідомив і не робив жодних спроб повідомити орган поліції про вчинене. При цьому вживав заходів для приховування слідової інформації ДТП. Крім того, суд першої інстанції визнав обставиною, яка обтяжує покарання ОСОБА_4 за частиною першою статті 135 КК, - вчинення кримінального правопорушення особою, яка перебуває у стані алкогольного сп`яніння. До того ж, районний суд врахував позицію прокурора, який просив призначити ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 10 років, позицію потерпілої ОСОБА_6 та її представника, які просили призначити обвинуваченому найсуворіше покарання у виді позбавлення волі на строк, передбачений верхньою межею частини третьої статті 2861 та частини першої статті 135 КК, позицію неповнолітнього потерпілого ОСОБА_8 та його законного представника, які просили суд суворо не карати ОСОБА_4 з огляду на суттєву підтримку, яка була надана їхній сім`ї грішми та продуктами батьками останнього. При цьому місцевий суд уважав, що саме захід примусу в середніх межах санкцій частини першої статті 135, частини третьої статті 2861 КК, а також додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на рівні верхньої межі санкції частини третьої статті 2861 КК, буде справедливим, необхідним і достатнім для виправлення особи та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Разом з тим, суд першої інстанції, не встановивши кількох обставин, які пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, не вбачав підстав для застосування при призначенні засудженому покарання положень статті 69 КК. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок суду першої інстанції,дійшов висновку, що при виборі заходу примусу у виді ізоляції засудженого від суспільства, цей суд дотримався приписів статей 50, 65 КК, а призначене останньому покарання є справедливим, необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень як ним, так і іншими особами. Крім того, апеляційний суд, перевіряючи доводи захисника щодо застосування положень статті 69 КК, зазначив, що в даному кримінальному провадженні відсутні дві і більше обставини, які пом`якшують покарання ОСОБА_4 , та такі дані про особу останнього, які істотно знижували б ступінь тяжкості вчинених ним кримінальних правопорушень та суспільну небезпеку. При цьому цей суд зважив на ступінь тяжкості вчинених засудженим кримінальних правопорушень, характер і мотиви допущених ним числених грубих порушень правил безпеки дорожнього руху, тяжкі наслідки, які вони потягли, а саме смерть потерпілої, яка була матір`ю трьох малолітніх дітей і які залишились без піклування найближчої людини, а також позицію матері загиблої - потерпілої ОСОБА_6 про призначення засудженому найсуворішого покарання. Одночасно суд апеляційної інстанції вважав, що позитивні характеристики ОСОБА_4 , його молодий вік, а також те що він є студентом та раніше не судимою особою, не дають підстав для застосування положень статті 69 КК. При цьому апеляційний суд зважив на те, що засуджений керував транспортним засобом в стані алкогольного сп`яніння, що є найбільш тяжким порушенням у сфері безпеки дорожнього руху, не лише залишив місце ДТП, а й не надав медичної допомоги та сховав велосипед потерпілої, замінив деталі автомобіля, яким керував, не маючи права керувати транспортними засобами, та раніше притягувався до адміністративної відповідальності за керування транспортними засобами у стані алкогольного сп`яніння та вчинення ДТП, однак належних висновків для себе не зробив та знову сів за кермо автомобіля у стані алкогольного сп`яніння. На думку цього суду, призначення ОСОБА_4 більш м`якого покарання негативно вплине на формування думки інших осіб про неприпустимість порушення ПДР та чітке розуміння того, що особа буде нести невідворотне та справедливе покарання за такі дії. Апеляційний суд акцентував увагу у своєму рішенні на тому, що позитивні характеристики засудженого, його молодий вік, відсутність судимості та надання матеріальної допомоги сім`ї неповнолітнього ОСОБА_8 , на що посилався захисник в апеляційній скарзі, не знижують тяжкості й небезпечності вчинених ОСОБА_4 кримінальних правопорушень. Також суд апеляційної інстанції не вбачав підстав для визнання в якості обставини, яка пом`якшує покарання, активне сприяння ОСОБА_4 розкриттю кримінального правопорушення. Так, цей суд встановив, що в ході судового розгляду, після вчинення ОСОБА_4 вказаних кримінальних правопорушень, він, повернувшись додому, впродовж значного часу, аж до прибуття туди працівників поліції, не повідомив і не робив жодних спроб повідомити орган поліції про вчинене. При цьому вживав заходів до приховування слідової інформації, а зізнавальні показання почав давати лише після викриття його причетності до смертельної ДТП. Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що немає підстав для застосування положень статті 69 КК за відсутності двох і більше обставин, які б пом`якшували покарання засудженому та істотно знижували б ступінь суспільної небезпеки вчинених ним кримінальних правопорушень. Суд погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій та не вбачає обґрунтованих підстав для задоволення вимог касаційної скарги захисника щодо застосування положень статті 69 КК при призначенні покарання, враховуючи, що, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, кримінальне правопорушення вчинено внаслідок грубого порушення ПДР, особою, яка перебувала у стані алкогольного сп`яніння, що за своїм характером свідчить про зневажливе ставлення засудженого до вимог безпеки дорожнього руху та життя і здоров`я інших осіб. При цьому наслідком таких дій засудженого стала смерть потерпілої, що є найбільш тяжким із можливих наслідків злочину проти безпеки дорожнього руху. Суд наголошує, що керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння є грубим порушенням не лише національного законодавства, а й європейських стандартів безпеки дорожнього руху, які визнають такі дії соціально небезпечними та такими, що потребують суворої кримінально-правової реакції держави. Посилання захисника на практику Європейського суду з прав людини, а саме рішення у справах «Baklanov v. Russia», «Frizen v. Russia», «Ismayilov v. Russia», є неприйнятними з огляду на таке. Так, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях дійсно наголошує на необхідності дотримання справедливого балансу, однак визнає широку межу розсуду держави у питаннях кримінальної політики, зокрема щодо визнання суворості покарання за діяння, які призводять до загибелі людини. При цьому, на відміну від обставин у справах «Ismayilov v. Russia» та «Baklanov v. Russia», у цьому кримінальному провадженні втручання у права засудженого є пропорційним легітимній меті захисту життя та здоров`я осіб і забезпечення загальних превенцій. Призначене покарання не покладає на засудженого надмірного індивідуального тягаря, а відповідає тяжкості наслідків та характеру вчиненого. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано дійшли висновку про відсутність підстав для застосування положень статті 69 КК, оскільки наведені захисником обставини не знижують істотно ступінь тяжкості кримінального провадження, наслідком якого стала смерть потерпілої, а також не нівелюють підвищену небезпечність керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння. Водночас, Суд акцентує увагу на тому, що думка потерпілих щодо призначеного засудженому покарання сама по собі не може бути вирішальною, оскільки це відноситься до дискреційних повноважень суду. При цьому, доводи захисника про те, що суд помилково інтерпретував вимогу «кількох обставин», як обов`язкову наявність «двох формальних», також є необґрунтованими, враховуючи, що лишеу виключних випадках кримінальний закон передбачає можливість застосування положень статті 69 КК, але лише за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Отже, апеляційний суд ретельно перевірив доводи апеляційної скарги захисника, дотримався вимог кримінального й кримінального процесуального законів та достатньо переконливо обґрунтував своє рішення відповідно до вимог статті 419 КПК. Враховуючи наведене, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірити їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає. Керуючись пунктом 2 частини другої статті 428 Кримінального процесуального Кодексу України, Суд постановив: У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Лановецького районного суду Тернопільської області від 05 серпня 2025 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року відмовити. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3