Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/499/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/499/21 Суддя (судді) першої інстанції: Троянова О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Коротких А.Ю., суддів Сорочка Є.О., Чаку Є.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 серпня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту про зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту про зобов`язання вчинити певні дії. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 13 серпня 2025 року позов задоволено частково. Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, Адміністрація Державної спеціальної служби транспорту звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити. Також ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою позов задовольнити повністю. Свої вимоги апелянти мотивують тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення неповно досліджено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках та з урахуванням особливостей розгляду справи апеляційний суд може продовжити строк розгляду справи, про що постановляє ухвалу. Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку. Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов`язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники. З огляду на особливості розгляду даної категорії справ та вищезазначені обставини, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що існує необхідність продовження строку розгляду даної справи на розумний строк. У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Згідно зі ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши наявні докази, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, та учасником бойових дій (дублікат посвідчення серії НОМЕР_1 від 22 січня 2020 року). Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року у справі №640/677/20 встановлено, що 30 серпня 2019 року наказом Голови Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту №51 позивач звільнений з військової служби з правом носіння військової форми одягу на підставі підпункту «а» пункту 2 частини 6 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (за станом здоров`я). 12 вересня 2019 року наказом начальника Головного Штабу першого заступника Голови Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту (по стройовій частині) № 165 позивача виключено з особового складу Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту з виплатою: грошової допомоги по звільненню у розмірі 50% грошового забезпечення за кожні 31 повні календарні роки та щомісячної премії відповідно до особистого вкладу в результати роботи у розмірі 35% від посадового окладу по 12.09.2019 року. Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року у справі №640/677/20 частково задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту про визнання протиправної бездіяльності, зобов`язання вчинити дії. Визнано протиправною бездіяльність Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту щодо не зазначення у наказі Начальника головного штабу - першого заступника Голови Адміністрації (по стройовій частині) від 12.09.2019 року № 165 належних до виплати ОСОБА_1 грошових компенсацій вартості за неотримане речове майно та невикористані 56 календарних днів соціальної додаткової відпустки за період 2016-2019 роки. Стягнуто з Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту на користь ОСОБА_1 компенсацію замість речового майна, що підлягає видачі в розмірі 88 517 (вісімдесят вісім тисяч п`ятсот сімнадцять) грн 36 коп. Зобов`язано Адміністрацію Державної спеціальної служби транспорту нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2016 року по 2019 рік. В задоволені решті позовних вимог відмовлено. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року у справі №640/677/20 набрало законної сили на підставі постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2021 року. Судом встановлено на підставі платіжного доручення від 06 липня 2021 року №857, що відповідач виплатив позивачу компенсацію замість речового майна в розмірі 71256,48 грн, компенсацію військового збору з вказаної компенсації на суму 1327,76 грн (платіжне доручення №852 від 06 липня 2021 року), компенсацію податку з доходів фізичних осіб на суму 15933,12 грн (платіжне доручення №851 від 06 липня 2021 року). Крім того, судом встановлено на підставі платіжного доручення від 20 липня 2021 року №876, що відповідач виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік у розмірі 39655,56 грн. Відповідно до довідки про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 від 17.07.2025 року №6.4-49, виданої Адміністрацією Державної спеціальної служби транспорту, що середньоденне грошове забезпечення позивача становить 629,00 грн. Отже, спірним питанням у справі є правомірність невиплати відповідачем позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.09.2019 року по 20.07.2021 року включно. Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII(далі - Закон № 2011-ХІІ). За визначенням, що міститься у статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. На виконання частини другої статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Згідно з частиною другою статті 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, у тому числі Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, на яке посилається апелянт, не встановлено відповідальність за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум. Не поширення норм трудового законодавства на військовослужбовців стосується, зокрема, порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення). Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні не передбачене положеннями спеціального законодавства, що передбачає порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Зазначене питання врегульоване Кодексом законів про працю України від 10 грудня 1971 року №322-VIII (далі -КЗпП України), норми якого в цій ситуації є загальними та поширюється на правовідносини, які виникають у зв`язку з несвоєчасним розрахунком під час звільнення з військової служби. Такі правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 28 січня 2021 року у справі №40/11214/19, які відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» підлягають врахуванню. Згідно із статтею 47 КЗпП України (в редакції на день звільнення позивача з військової служби) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. Статтею 116 КЗпП України(в редакції на день звільнення позивача з військової служби) встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно зі статтею 117 КЗпП України(в редакції чинній на день звільнення позивача з військової служби та дату виплати йому спірної суми грошової компенсації вартості за неотримане речове майно) в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша). При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (частина друга). В подальшому, коли позивач звертався з даним позовом до адміністративного суду, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, текст статті 117 викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (частина перша). При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (частина друга). Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 дійшла висновку про відсутність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду, висловленої в постанові від 15 вересня 2015 року (справа №21-1765а15), згідно з якою передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, тобто після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум). Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові вказала на таке: Статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 цього Кодексу відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. За змістом частини першої статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточного розрахунку з колишнім працівником. З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Частина друга статті 117 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення даного спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок з колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідного обов`язку роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. З матеріалів справи вбачається, що позивача виключено зі списків особового складу 12 вересня 2019 року, водночас, фактичний розрахунок щодо виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно проведено лише 06 липня 2021 року, а фактичний розрахунок щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій проведено лише 20 липня 2021 року на виконання рішення суду, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами. При цьому, за змістом судових рішень у справі №640/677/20 та виходячи з вимог чинного законодавства, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Отже спір між сторонами виник не щодо розміру належних до виплати сум коштів за речове майно та за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, а щодо підстав їх виплати. Зазначене підтверджує наявність у позивача права на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтею 117 КЗпП України. Загальний розмір виплачених сум грошової компенсації за речове майно та за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій на виконання рішення суду у справі № 640/677/20 склав 128182,92 грн. Відповідно до довідки Адміністрації державної спеціальної служби транспорту № 6.4-49 від 17 липня 2025 року середньоденна заробітна плата (грошове забезпечення) позивача становила 629 грн. Кількість днів, впродовж яких на користь позивача підлягає стягненню середнє грошове забезпечення за весь час затримки повного розрахунку - 678 календарні дні. Розмір середнього заробітку позивача за цей період становить 426 462 грн (629 грн х 678 календарні дні). Враховуючи розмір невиплачених сум при звільненні та істотність цієї частки порівняно із сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявлена до стягнення у цій справі сума середнього заробітку є очевидно не співмірною зі встановленим розміром заборгованості з виплати грошової компенсації. З урахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача. Зокрема, істотність частки невиплачених при звільненні грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій служби та компенсації за неотримане речове майно в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 128182,92 грн (розмір несвоєчасно виплачених сум) / 426 462 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) х 100 = 30,06%. Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 30,06% становить: 629 грн (середньоденний заробіток позивача) х 30,06% х 678 (днів затримки розрахунку) = 128194,48 грн. Водночас, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України Механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16). Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, враховуючи принцип співмірності та розумності, проведення відповідачем повного розрахунку без зайвих зволікань після набрання судовим рішенням законної сили, зміни в трудовому законодавстві, якими обмежено період стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шістьма місяцями, введення в Україні воєнного стану та його наявність до цього часу, що викликає спрямованість державних коштів на обороноздатність країни, належність відповідача до установ, що пов`язані з організацією виконання завдань з відсічі збройної агресії, колегія суддів вважає, що розмір відшкодування заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який орієнтований на шестимісячний строк затримки (629 грн х 182 дні х 30,06 % = 34412,09 грн), у сумі 34412,09 грн буде пропорційним, справедливим, належним і достатнім. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно. Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. За таких обставин, враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позову. Доводи апеляційних скарг зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту залишити без задоволення, а рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 серпня 2025 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя: Коротких А.Ю. Судді: Сорочко Є.О. Чаку Є.В.