Постанова КЦС ВС № 947/16445/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 січня 2026 року м. Київ справа № 947/16445/24 провадження № 61-12611св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В.,Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Сірейтс Юкрейн», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2, на постанову Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Комлевої О. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сірейтс Юкрейн» (далі - ТОВ «Сірейтс Юкрейн») про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Позовну заяву обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із ТОВ «Сірейтс Юкрейн». Наказом від 29 квітня 2024 року № 8-к у зв`язку із скороченням штату його звільнено із займаної посади. Після звільнення, відповідно до повідомлення від 29 квітня 2024 року № 30, йому нарахована та виплачена грошова компенсація, виплата за невикористані дні щорічної основної відпустки та вихідна допомога при звільненні у зв`язку зі скороченням штату. Позивач стверджував, що в день звільнення йому не були виплачені від відповідача всі суми, а саме заборгованість із заробітної плати. 23 жовтня 2024 року від представника позивача надійшло до суду клопотання про зменшення позивних вимог, згідно з яким він просив стягнути із ТОВ «Сірейтс Юкрейн» на користь позивача заборгованість із заробітної плати у сумі 543 697,00 грн, середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати - 776 710,00 грн та судові витрати зі сплати судового збору - 9 648,57 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2025 року у складі судді Бескровного Я. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто із ТОВ «Сірейтс Юкрейн» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у сумі 543 697,00 грн, середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати - 776 710,00 грн та судові витрати зі сплати судового збору - 9 648,57 грн. Стягнуто із ТОВ «Сірейтс Юкрейн» на користь держави судовий збір у сумі 5 436,97 грн. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, послався на довідку форми ОК-5 та форми ОК-7, згідно з якою позивачу не нараховувалася заробітна плата, починаючи з 01 грудня 2023 року у розмірі 148 281,00 грн (з урахуванням утриманих податків з громадян, внесків й інших обов`язкових платежів). Розмір вказаної заборгованості відповідачем не заперечувався не у наданих заявах по суті справи, а ні під час судових засіданнях. Суд встановив, що не спростовано відповідачем у цій справі, що позивача звільнено саме у зв`язку із скороченням штату. Тому невиплата відповідачем заробітної плати в день звільнення позивача є порушенням вимог статті 43 Конституції України, статті 115 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), статей 21, 24 Закону України «Про оплату праці». Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність вимог позивача та вважав необхідним стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість із заробітної плати в сумі 543 697,00 грн. Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то районний судвиходив із того, що середній заробіток позивача становить 148 281,00 грн (148 281,00 грн + 148 281,00 грн)/2 = 148 281,00 грн. Середньомісячне число робочих днів позивача за лютий-березень 2024 року: (21 + 21)/2 = 21 день. Середньоденна заробітна плата складає: 148 281,00 грн/21 день = 7 061,00 грн. Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період із 30 квітня 2024 року до 30 вересня 2024 року становить: 7 061,00 грн х 110 робочих днів = 776 710,00 грн. Короткий зміст оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року апеляційну скаргу ТОВ «Сірейтс Юкрейн» задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2025 року скасовано та постановлено у справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Сірейтс Юкрейн» судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 11 650,65 грн. Компенсовано ТОВ «Сірейтс Юкрейн» судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 8 155,45 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції, оскільки позивач у позові зазначав, що ТОВ «Сірейтс Юкрейн» не виплатило йому заробітну плату за період з 01 грудня 2023 року до 21 березня 2024 року та стверджував, що з 24 лютого 2022 року всі працівники ТОВ «Сірейтс Юкрейн» працювали дистанційно, у тому числі і ОСОБА_1 , інформацію про зміни умов праці після 01 грудня 2023 року позивач не отримував. Водночас позивач не довів, що між ним та роботодавцем укладався договір про дистанційну роботу. Крім того, доказів (наказу чи розпорядження) впровадження дистанційної роботи для ОСОБА_1 стороною позивача не надано ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції. Також позивач не надав жодного належного та допустимого доказу фактичного виконання трудових обов`язків за період з 01 грудня 2023 року до 21 березня 2024 року, а також 29 квітня 2024 року. У свою чергу відповідач надав копії актів про відсутність на робочому місці від 01 грудня 2023 року, від 04 грудня 2023 року, від 05 грудня 2023 року, від 06 грудня 2023 року, від 07 грудня 2023 року, від 08 грудня 2023 року, від 11 грудня 2023 року, від 12 грудня 2023 року, від 13 грудня 2023 року, від 14 грудня 2023 року, від 15 грудня 2023 року, від 18 грудня 2023 року, від 19 грудня 2023 року, від 20 грудня 2023 року, від 22 грудня 2023 року, від 29 грудня 2023 року, від 05 січня 2024 року, від 12 січня 2024 року, від 19 січня 2024 року, від 26 січня 2024 року, від 02 лютого 2024 року, від 09 лютого 2024 року, від 16 лютого 2024 року, від 23 лютого 2024 року, від 01 березня 2024 року, від 08 березня 2024 року, від 15 березня 2024 року, від 24 березня 2024 року, які загалом охоплюють період з 01 грудня 2023 року до 21 березня 2024 року, а також 29 квітня 2024 року. Ці акти направлялись ОСОБА_1 з метою надання пояснень щодо причин відсутності на робочому місці, проте жодних пояснень позивач не надав. У табелі обліку робочого часу працівника ОСОБА_1 табелювався як «НЗ» (нез`ясовані причини). Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 за період з 01 грудня 2023 року до 20 березня 2024 року, а також 29 квітня 2024 року не працював, а тому заробітна плата за цей період не підлягає стягненню. Таким чином, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «Сірейтс Юкрейн» про стягнення заборгованості із заробітної плати необхідно відмовити. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У жовтні 2025 року до Верховного Суду через систему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на постанову Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження судового рішення представник заявника зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 207/1385/16-ц, від 22 листопада 2023 року у справі № 295/14567/20, від 15 травня 2024 року у справі № 229/511/23 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Заявник у касаційній скарзі щодо виплати заробітної плати зазначає, що: 1) суд апеляційної інстанції у мотивувальній частині постанови посилається на постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 295/14567/20 (провадження № 61-11818св21), проте вона не є остаточною та не може вважатися актуальною позицією Верховного Суду, оскільки такою у наведеній справі є постанова від 22 листопада 2023 року; 2) відповідач на обґрунтування своєї позиції надав лише акти про відсутність на робочому місці, але у постанові від 22 листопада 2023 року у справі № 295/14567/20 вказано, що лише акти про відсутність на робочому місці не можуть слугувати невиконанням працівником своїх трудових функцій. У свою чергу позивача звільнено не за прогул, а у зв`язку із скороченням штату, що свідчить про непослідовність і нелогічність дій відповідача щодо до працівника; 3) тягар доказування у цьому випадку покладається на відповідача, так як він - роботодавець. У свою чергу відповідач не надав жодного доказу (журнал реєстрації виходу на роботу з підписом працівника, відеозаписи з камер спостереження на пропускних пунктах, робочому місці, листування з клієнтом, показання колег по роботі), які підтверджували знаходження позивача, починаючи з 24 лютого 2022 року до грудня 2023 року в офісі (з моменту виконання позивачем роботи дистанційно). За період між 24 лютого 2022 року до грудня 2023 року позивачу виплачувалась заробітна плата, а роботу він виконував дистанційно, про що було вказано в заявах по суті, а також під час судових засідань в першій та апеляційній інстанціях. Представник позивача до відповіді на відзив надав скриншот листування з роботодавцем щодо переведення усіх працівників підприємства на дистанційну роботу (допустимість цього доказу не заперечувалась відповідачем); 4) відповідач не надав жодного доказу - копії розпоряджань, наказів, робочого листування чи інших документів, які підтверджують що позивач не виконував жодної роботи за період з грудня 2023 року до 29 квітня 2024 року. До судів попередніх інстанцій не було надано жодних доказів чи пояснень, що обов`язки, які покладені на працівника, неможливо виконувати дистанційно; 5) належним доказом надіслання листів щодо причин відсутності на робочому місці є квитанція або касовий чек, в якому зазначено найменування оператора та об`єкта поштового зв`язку, які надають послуги, дата та вид послуг, її вартість. У матеріалах справи міститься лише опис відправлення, який датований 26 грудня 2023 року, без квитанції, а перше відправлення з описом та квитанцією («письмо з проханням з`явитися до офісу») датовано аж 24 січня 2025 року. Єдиний допустимий доказ, яким відповідач намагався встановити причини відсутності на роботі позивача, датований через два місяці після нібито відсутності працівника на робочому місці. Підсумовуючи, позивач наполягає, що відповідач не надав доказів щодо відсутності невиконання дистанційної роботи позивачем, починаючи з 24 лютого 2022 року до 29 квітня 2024 року, а також доказів про встановлення причин відсутності позивача на робочому місці, а звільнення позивача відбулося у зв`язку із скороченням штату. Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, то заявник зазначає, що, оформивши звільнення позивача та видавши йому трудову книжку, відповідач свій обов`язок із проведення з працівником розрахунку не здійснив, а тому є підстави для застосування до відповідача відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, передбаченої статтею 117 КЗпП України. Тому на користь позивача має бути стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнення за період з 30 квітня 2024 року до 30 вересня 2024 року у сумі 776 710,00 грн, як було правильно постановлено судом першої інстанції. У листопаді 2025 року від ТОВ «Сірейтс Юкрейн» до Верховного Суду через систему «Електронний суд» надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки воно є законним. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2025 року відкрито касаційне оскарження у справі (з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 947/16445/24 із Київського районного суду м. Одеси та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У листопаді 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 947/16445/24. Ухвалою від 09 грудня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Протоколом автоматизованого визначення складу колегії суддів Верховного Суду від 12 грудня 2025 року справу передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д., Ступак О. В., Черняк Ю. В.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами 28 квітня 2021 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Сірейтс Юкрейн» було укладено трудовий договір від 28 квітня 2021 року №

78. За змістом підпунктів 2.2.4 та 2.2.6 трудового договору роботодавець зобов`язується виконувати обов`язки роботодавця, передбачені чинним законодавством України, та дотримуватися виконання умов цього договору. Згідно з пунктом 4.1 трудового договору працівнику щомісяця нараховується заробітна плата у розмірі, що складає 138 909,00 грн, до відрахування всіх обов`язкових податків, внесків і відрахувань відповідно до чинного законодавства України. Відповідно до пункту 4.2 трудового договору заробітна плата працівника підлягає перегляду та коригується залежно від результатів його роботи та щорічної економічної продуктивності роботодавця. Згідно з пунктом 4.3 трудового договору заробітна плата сплачується роботодавцем працівникові щомісячно 2 (двома) платежами згідно із законодавством України. Роботодавець сплачує працівникові заробітну плату шляхом переказу на банківський рахунок в Україні, вказаний працівником. Відповідно до пункту 5.1 трудового договору він набирає чинності з дати його підписання та продовжується на невизначений термін, якщо не буде розірваний достроково згідно з положеннями статті 6 цього договору. 29 квітня 2024 року на підставі наказу № 8-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади. Відповідно до повідомлення від 29 квітня 2024 року № 30 позивачу нараховані та виплачені такі суми при звільненні: грошова компенсація за 58 (п`ятдесят вісім) не використаних днів щорічної основної відпустки у розмірі 284 006,94 грн; виплата згідно з лікарняним листом № 11598382-2021704799-01 за рахунок підприємства 5 днів, з 21 березня 2024 року до 25 березня 2024 року, у розмірі 9 947,02 грн; вихідна допомога при звільненні у зв`язку зі скороченням штату у розмірі 142 055,09 грн. Відповідач надав копії актів про відсутність на робочому місці від 01 грудня 2023 року, від 04 грудня 2023 року, від 05 грудня 2023 року, від 06 грудня 2023 року, від 07 грудня 2023 року, від 08 грудня 2023 року, від 11 грудня 2023 року, від 12 грудня 2023 року, від 13 грудня 2023 року, від 14 грудня 2023 року, від 15 грудня 2023 року, від 18 грудня 2023 року, від 19 грудня 2023 року, від 20 грудня 2023 року, від 22 грудня 2023 року, від 29 грудня 2023 року, від 05 січня 2024 року, від 12 січня 2024 року, від 19 січня 2024 року, від 26 січня 2024 року, від 02 лютого 2024 року, від 09 лютого 2024 року, від 16 лютого 2024 року, від 23 лютого 2024 року, від 01 березня 2024 року, від 08 березня 2024 року, від 15 березня 2024 року, від 24 березня 2024 року, які загалом охоплюють період від 01 грудня 2023 року до 21 березня 2024 року, а також 29 квітня 2024 року. Ці акти направлялись ОСОБА_1 з метою надання пояснень щодо причин відсутності на робочому місці, проте жодних пояснень позивач не надав. У табелі обліку робочого часу працівника ОСОБА_1 табелювався як «НЗ» (нез`ясовані причини). Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 за період з 01 грудня 2023 року до 20 березня 2024 року, 29 квітня 2024 року не працював, і 30 квітня 2024 року ОСОБА_1 виплачені всі належні суми (складові заробітної плати) під час звільнення. Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції у повній мірі відповідає. Щодо позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати Позивач стверджував, що під час звільнення йому не виплачена заборгованість із заробітної плати за період з 01 грудня 2023 року до 21 березня 2024 року у сумі 543 697,00 грн. Також зазначав, що з 24 лютого 2022 року всі працівники ТОВ «Сірейтс Юкрейн» працювали дистанційно, у тому числі і він, а інформацію про зміни умов праці після 01 грудня 2023 року позивач не отримував. Так, згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Статтею 43 Конституції України установлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. За приписами статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Відповідно до частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю. За змістом статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (частина перша статті 24 Закону України «Про оплату праці»). За змістом статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. У Прикінцевих положеннях (пункт 2) Закону України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» закріплено, що «під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» Згідно з частинами першою-другою статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Стаття 602 КЗпП України регулює порядок дистанційної роботи, зокрема дистанційна робота - це форма організації праці, за якої робота виконується працівником поза робочими приміщеннями чи територією роботодавця, в будь-якому місці за вибором працівника та з використанням інформаційно-комунікаційних технологій. Типова форма трудового договору про дистанційну роботу затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері трудових відносин. Укладення трудового договору про дистанційну роботу за наявності небезпечних і шкідливих виробничих (технологічних) факторів забороняється. У разі запровадження дистанційної роботи працівник самостійно визначає робоче місце та несе відповідальність за забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на ньому. При дистанційній роботі працівник розподіляє робочий час на власний розсуд, на нього не поширюються правила внутрішнього трудового розпорядку, якщо інше не визначено трудовим договором. При цьому загальна тривалість робочого часу не може перевищувати норм, передбачених статтями 50 і 51 цього Кодексу. За погодженням між працівником і роботодавцем виконання дистанційної роботи може поєднуватися з виконанням працівником роботи на робочому місці у приміщенні чи на території роботодавця. Особливості поєднання дистанційної роботи з роботою на робочому місці у приміщенні чи на території роботодавця встановлюються трудовим договором про дистанційну роботу. Порядок і строки забезпечення працівників, які виконують роботу дистанційно, необхідними для виконання ними своїх обов`язків обладнанням, програмно-технічними засобами, засобами захисту інформації та іншими засобами, порядок і строки подання такими працівниками звітів про виконану роботу, розмір, порядок і строки виплати працівникам компенсації за використання належних їм або орендованих ними обладнання, програмно-технічних засобів, засобів захисту інформації та інших засобів, порядок відшкодування інших пов`язаних з виконанням дистанційної роботи витрат визначаються трудовим договором про дистанційну роботу. У разі відсутності у трудовому договорі положення про забезпечення працівників необхідними для виконання ними своїх обов`язків обладнанням, програмно-технічними засобами, засобами захисту інформації та іншими засобами таке забезпечення покладається на роботодавця, який організовує встановлення та технічне обслуговування відповідних засобів, а також оплачує витрати, пов`язані з цим. Працівнику, який виконує дистанційну роботу, гарантується період вільного часу для відпочинку (період відключення), під час якого працівник може переривати будь-який інформаційно-телекомунікаційний зв`язок з роботодавцем, і це не вважається порушенням умов трудового договору або трудової дисципліни. Період вільного часу для відпочинку (період відключення) визначається у трудовому договорі про дистанційну роботу. Працівник може вимагати від роботодавця тимчасове, строком до двох місяців, переведення на дистанційну роботу, якщо на робочому місці стосовно нього були вчинені дії, що містять ознаки дискримінації. При цьому роботодавець може відмовити працівнику в такому переведенні, якщо виконання дистанційної роботи не можливе, зважаючи на трудову функцію працівника, а також якщо працівник не навів фактів, які підтверджують, що дискримінація, сексуальне домагання чи інші форми насильства мали місце. На час загрози поширення епідемії, пандемії, необхідності самоізоляції працівника у випадках, встановлених законодавством, та/або у разі виникнення загрози збройної агресії, надзвичайної ситуації техногенного, природного чи іншого характеру дистанційна робота може запроваджуватися наказом (розпорядженням) роботодавця без обов`язкового укладення трудового договору про дистанційну роботу в письмовій формі. З таким наказом (розпорядженням) працівник ознайомлюється протягом двох днів з дня його прийняття, але до запровадження дистанційної роботи. У такому разі норми частини третьої статті 32 КЗпП України не застосовуються. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Доказами фактичного виконання трудових обов`язків можуть бути, зокрема журнал реєстрації виходу на роботу з підписом працівника, відеозаписи з камер спостереження на пропускних пунктах, робочому місці, листування з клієнтом, показання колег по роботі, контрагентів, підписи працівника на платіжних документах, квитанції, документи про перерахування коштів на картковий рахунок на підтвердження розрахунку із заробітної плати тощо (подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 761/2846/16-ц (провадження № 61-302св17) та від 18 травня 2022 року у справі № 552/3667/19 (провадження № 61-16667св21)). Матеріали справи не містять належного підтвердження, що у спірний період між сторонами була установлена така форма організації праці, як дистанційна робота, - ні договір про дистанційну роботу, ні наказ/розпорядження про впровадження дистанційної роботи для ОСОБА_1 або усього колективу, чи інші рівнозначні докази позивач не надав, у свою чергу відповідач факт запровадження дистанційної роботи на підприємстві загалом, у тому числі для позивача, заперечував. Також позивач не надав жодного належного та допустимого доказу фактичного виконання трудових обов`язків за трудовим договором від 28 квітня 2021 року №

78. Натомість ТОВ «Сірейтс Юкрейн» надало акти про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці, які охоплюють період із 01 грудня 2023 року до 21 березня 2024 року, а також 29 квітня 2024 року (до цієї дати мав тимчасову непрацездатність). У табелі обліку робочого часу працівника ОСОБА_1 за весь цей час табелювався як «НЗ» (нез`ясовані причини), пояснень роботодавцю із цього приводу не надав. Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку, що позивач за період з 01 грудня 2023 року до 20 березня 2024 року, а також 29 квітня 2024 року не працював, а тому заробітна плата за цей період не підлягає стягненню, і у задоволенні відповідної вимоги належить відмовити. Доводи касаційної скарги про дистанційний характер його роботи чи про те, що акти про відсутність на робочому місці не надсилались позивачу, зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку позивача, підтверджує обґрунтованість заявлених ним позовних вимог. Вказані доводи касаційної скарги не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки в силу приписів статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Тобто суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Посилання суду апеляційної інстанції на постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 295/14567/20 (провадження № 61-11818св2), якою скасовано постанову Житомирського апеляційного суду від 15 червня 2021 року у наведеній справі та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, на правильність висновків апеляційного суду щодо суті спору не впливають. У свою чергу не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Помилковим є твердження заявника, що у постанові Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у справі № 295/14567/20 вказано, що лише акти про відсутність на робочому місці не можуть слугувати невиконанням працівником своїх трудових функцій, яка не містить такого правового висновку. Окрім цього, факт відсутності працівника ОСОБА_1 за відповідні місяці підтверджувався і витягами із табелю обліку використання робочого часу, що містяться в матеріалах справи. Аргументи касаційної скарги про те, що позивача звільнено не за прогул, а у зв`язку із скороченням штату, не свідчить про зобов`язання відповідача виплатити йому нараховані працівником суми заробітної плати, оскільки заробітна плата - це винагорода за виконану роботу. Якщо працівник не виконав певний обсяг роботи, то відсутні підстави для оплати невиконаної роботи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 559/321/16-ц, провадження № 14-367цс18). Це підтверджується і правовою позицію, висловленою Верховним Судом у постанові від 17 серпня 2022 року у справі № 756/12715/20 (провадження № 61-1229св22), а також у постанові від 06 червня 2024 року у справі № 367/569/23 (провадження № 61-4703св24), в якій суд касаційної інстанції зазначив, що «апеляційний суд правильно вказав, що, зважаючи на ситуацію на території України, працівники, які не виходять на роботу внаслідок обставин, пов`язаних з бойовими діями, або ті, які не мають змоги виходити на роботу у зв`язку з небезпекою для життя і здоров`я, не підлягають автоматичному звільненню чи, наприклад, за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Це обумовлено необхідністю збереження життя та здоров`я таких працівників та їх сімей і вважається як відсутність на роботі з поважних причин. Якщо з таким працівником відсутній зв`язок, до з`ясування причин і обставин його відсутності за ним зберігаються робоче місце та посада, трудові відносини не припиняються, однак час таких неявок не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, та у загальному випадку не підлягає оплаті». Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні регламентовано статтею 117 КЗпП України. Відповідно до вказаної норми права у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Отже, при затримці розрахунку при звільненні роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 363/3659/20 (провадження № 61-6476св22). Апеляційний суд установив, що після звільнення ОСОБА_1 29 квітня 2024 року на підставі наказу № 8-к заробітна плата йому була перерахована 30 квітня 2024 року, тобто пізніше дня звільнення позивача. Водночас, як вже зазначалось вище, 29 квітня 2024 року ОСОБА_1 не працював, а тому у цьому випадку пред`явленням вимоги про розрахунок вважається подання позовної заяви (подана через систему «Електронний суд» 20 травня 2024 року: а. с. 2 т. 1). Оскільки 30 квітня 2024 року ОСОБА_1 були виплачені всі належні суми (складові заробітної плати) під час звільнення, то суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставними, а тому у їх задоволенні також необхідно відмовити. Доводи касаційної скарги правильність висновків апеляційного суду в цій частині не спростовують, у підсумку зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, які їх обґрунтовано спростував. Щодо інших доводів касаційної скарги Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22). Посилання заявника на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 207/1385/16-ц, від 22 листопада 2023 року у справі № 295/14567/20, від 15 травня 2024 року у справі № 229/511/23 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваної постанови, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі. На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19). Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив своє судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, проте Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 400 ЦПК України, не здійснює переоцінку доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Висновки апеляційного суду відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані, тому колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти російської федерації», «Нєлюбін проти російської федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Колегією суддів також враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Щодо розподілу судових витрат Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргуОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець О. В. Ступак Ю. В. Черняк