Постанова 4812 № 488/844/25

14.01.26 22-ц/812/187/26 Провадження № 22-ц/812/187/26 Суддя першої інстанції Орлова С.Ф. Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М. П О С Т А Н О В А Іменем України 13 січня 2026 року м. Миколаїв Справа № 488/844/25 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого - Царюк Л.М., суддів - Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М., при секретарі судового засідання - Колосовій О.М., за участі позивача - ОСОБА_1 , представниці позивача - ОСОБА_2., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представниця - ОСОБА_2 , на рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2025 року, повне судове рішення складено 24 жовтня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Орлової С.Ф., в залі судового засідання в с-ще Березнегувате, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про встановлення факту самостійного утримання та виховання малолітніх дітей, В С Т А Н О В И В: 03 березня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про встановлення факту самостійного утримання та виховання малолітніх дітей. Позов обґрунтовано тим, що з 19 жовтня 2012 року позивач перебував у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_3 . Від шлюбу вони мають двох малолітніх дітей, доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Новобузького районного суду Миколаївської області від 17 травня 2023 року шлюб між ними розірвано. Наразі сторони разом не проживають, але діти залишились проживати з позивачем. За місцем фактичного проживання дітей позивач створив всі необхідні умови для комфортного і безпечного проживання дітей. Мати дітей не приймає участь у їх вихованні та утриманні, створила нову сім`ю. ОСОБА_1 вказував, що встановлення юридично факту самостійного виховання та утримання дітей є необхідним для реалізації його прав та обов`язків визначених СК України, в тому числі можливості представляти інтереси неповнолітніх дітей у державних та комунальних закладах, бути представником під час оформленні медичних документів у закладах охорони здоров`я, органах влади, для отримання соціальної допомоги, а також вирішення питання про переміщення дітей без документального оформлення згоди матері у разі виникнення небезпечної ситуації, пов`язаної із вторгненням рф на територію України. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та повного фінансового утримання дітей без участі матері. Рішенням Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2025 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивач просить установити факт самостійного утримання і виховання ним дітей, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для їх матері. Мати дітей хоча і створила нову сім`ю та проживає окремо, однак приймає безпосередню участь у їх вихованні, утриманні, спілкується з ними, діти не позбавленні її уваги та піклування. Крім цього, матеріалами справи підтверджується, що місце проживання дітей разом з батьком визначене за спільною згодою батьків та самих дітей, що відповідає їх інтересам та не суперечить положенням статті 160 Сімейного Кодексу України. В судовому засідання було встановлено, що метою звернення до суду з вимогами про встановлення факту самостійно виховання та утримання дітей є необхідність отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Між тим, позивачем не доведено що відповідачка, як матір дітей не здатна вжити заходів для захисту прав дітей, в разі їх порушення, або не може виконувати свої батьківські обов`язки щодо них чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дітей. В матеріалах справи відсутні докази існування або настання обставин, в силу яких батьківська правосуб`єктність матері дитини обмежена або припинилася, а тому відсутні правові підстави для задоволення вимоги про встановлення факту самостійного утримання і виховання позивачем, малолітніх дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Не погодившись з рішення суду, ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представниця ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22 і формально послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, однак неправильно її витлумачив. Суд першої інстанції дійшов до протилежного, викладеним у вищезазначених постановах висновкам, - що такий факт не може бути встановлений взагалі, якщо немає рішення про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатною тощо. Це пряме перекручення висновків Великої Палати Верховного Суду. Наявні у справі докази підтверджують фактичне самостійне виховання та утримання дітей апелянтом, що підтверджується матеріалами справи. Суд перекрутив фактичні обставини, не оцінивши сукупність доказів відповідно до статті 89 ЦПК України. Суд обмежився формальною фразою про "спілкування" матері з дітьми, хоча це не є участю в утриманні чи вихованні. Верховний Суд неодноразово зазначав, що епізодичне спілкування не є реальним виконанням батьківських обов`язків. Суд першої інстанції неправильно визначив юридичне значення встановлення факту для позивача. Суд стверджує, що встановлення факту самостійного виховання начебто "може мати негативні наслідки для матері". Це є припущенням, але при цьому згідно статті 263 ЦПК України рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до статті 12 ЦПК України обов`язком суду є дослідити докази всебічно. Більше того, Верховний Суд у постанові від 02 березня 2023 року у справі № 712/4522/21 підтвердив, що встановлення факту самостійного виховання може бути необхідним для отримання пільг, соціальних гарантій або підтвердження певного юридичного статусу, і це є достатньою підставою для розгляду позову. Суд безпідставно ототожнив самостійне виховання з позбавленням батьківських прав. Судом першої інстанції не взято до уваги також і висновок Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 363/214/17-ц, що перелік юридичних фактів, які підлягають встановленню в судовому порядку є невичерпним і у судовому порядку можуть бути встановленні факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходило. За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, представниці позивача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що позивач і відповідачка перебували в зареєстрованому шлюбі з 19 жовтня 2012 року по 17 травня 2023 року. У період шлюбу у них народилася донька ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та син ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . З копії паспорту позивача убачається, що він зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , однак відповідно до копії акту про проживання від 02 грудня 2024 року позивач з травня 2023 року, разом з дітьми ОСОБА_10 і ОСОБА_11 постійно проживають за адресою АДРЕСА_2 , батько дбає про добробут родини, матеріально забезпечує дітей, піклується про їх навчання і займається вихованням. ОСОБА_3 з травня 2023 року зареєстрована за адресою АДРЕСА_3 , однак фактично проживає а орендованій квартирі за адресою; АДРЕСА_4 . Відповідно до довідок Миколаївського ліцею імені Олега Ольжича від 02 грудня 2024 року діти ОСОБА_9 є учнем 1 класу, а ОСОБА_8 ученицею 6 класу ліцею, їх батько ОСОБА_1 приймає участь у шкільному житті, відвідує батьківські збори, спілкується з класним керівником, забирає сина з ліцею. Відповідно до акту обстеження умов проживання сім`ї позивача складеного 18 червня 2025 року начальником служби у справах дітей адміністрації Корабельного району Миколаївської міської ради, діти сторін проживають разом з батьком в орендованій квартирі, яким створені належні умови для виховання та утримання дітей. Разом з тим з акту обстеження умов проживання сім`ї відповідачки складеного 18 червня 2025 року убачається, що мати дітей, яка також проживає в орендованому житлі, та як і позивач має задовільні умови проживання, під час складання акту пояснила, що спілкується і з донькою і з сином, вони відвідують її, вона вітає їх в дні народження, дарує подарунки. Діти проживають з батьком за їх бажанням та спільною згодою між батьками, крім цього вони звикли до звичного їм середовища (школа, друзі, оточення), оскільки постійно проживали за адресою позивача з 2014 року. Відповідачка працювала в ТОВ «Зодіак», наразі перебуває у декретній відпустці по догляду за дитиною по досягненню трьох років. Також за інформацією виконавчого комітету Миколаївської міської ради «Про неможливість надання висновку органу опіки та піклування виконкому Миколаївської міської ради» під час бесіди з донькою сторін ОСОБА_12 остання повідомила, що любить і тата, і маму, з якою часто спілкується, ходить до неї в гості гратися з молодшим братом, мати їй телефонує, вітає зі святами, дарує подарунки. На час складання акту обстеження умов проживання сім`ї представники Служби у справах дітей не спілкувалися з сином сторін, оскільки дитина перебувала у бабусі по лінії батька. Перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду зауважує наступне. У частинах 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам закону відповідає. Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 51 Конституції України, частинами 2, 3 статті 5 СК України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини. Згідно з частинами 2, 8, 9 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. У частині 1 статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина 3 статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Відповідно до частини 2 статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин 1-4 статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Приписами частини 4 статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (пункти 73, 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22). Норми СК України не встановлюють підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною 1 статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, у справі, що переглядається, обов`язки матері щодо виховання дітей. Відповідно до частин 3,4 статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Звертаючись до суду з позовом про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 просив встановити факт самостійного виховання та утримання дітей: ОСОБА_13 , 2013 року народження та ОСОБА_14 , 2017 року без участі матері - ОСОБА_3 . Метою встановлення такого факту у позовній заяві ОСОБА_1 зазначив необхідність реалізації його прав та обов`язків визначених СК України, в тому числі можливості представляти інтереси неповнолітніх дітей у державних та комунальних закладах, бути представником під час оформленні медичних документів у закладах охорони здоров`я, органах влади, для отримання соціальної допомоги, а також вирішення питання про переміщення дітей без документального оформлення згоди матері у разі виникнення небезпечної ситуації, пов`язаної із вторгненням рф на територію України. Між тим, батько дитини має право представляти її інтереси як законний представник, оскільки батьки є законними представниками своїх дітей (малолітніх та неповнолітніх), згідно зі статтею 242 ЦК України та статтею 152 СК України. Батьки захищають права та інтереси дитини у відносинах з іншими особами та установами. Отже, встановлення такого факту для зазначеної мети непотрібно, оскільки батько наділений такими правами та обов`язками щодо своїх дітей в силу закону. Суд першої інстанції встановив в судовому засідання з пояснень позивача та його представника, що необхідність встановлення зазначеного факту пов`язана з метою підтвердження статусу особи, що не підлягає мобілізації, відповідно до положень пункту 4 частини 1 статті 23 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», який регулює порядок отримання відстрочки від призову на військову службу та встановлює необхідність подання рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини. За обставинами справи доведення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком пов`язане із встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків стосовно дітей, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків, а саме матір`ю, батьківських обов`язків та безумовно впливає на права й інтереси самих дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною 1 статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини, зокрема, щодо позбавлення матері батьківських прав, з огляду на те, як зазначає позивач відповідачка не приймає участі у вихованні та утриманні спільних дітей, проживає окремо, створила нову сім`ю. В своїй заяві на адресу суду першої інстанції, ОСОБА_3 зазначала, що вона не заперечує, щоб діти проживали з батьком, оскільки на теперішній час життєві умови проживання не дозволяють їй забрати дітей у її нову сім`ю. Між тим, за інформацією виконавчого комітету Миколаївської міської ради під час бесіди з донькою сторін ОСОБА_12 остання повідомила, що часто спілкується з матір`ю, ходить до неї в гості гратися з молодшим братом, мати їй телефонує, вітає зі святами, дарує подарунки. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про неможливість відповідно до чинного законодавства припинити батьківськи обов`язки ОСОБА_3 щодо виховання її дітей: дочки ОСОБА_13 , 2013 року народження та сина ОСОБА_14 , 2017 року, за позовом батька дітей ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного утримання та виховання дітей. Відповідно до частини 1, 2 статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. На час звернення позивача до суду з позовом (03 березня 2025 року) дочці сторін виповнилось вже 12 років, а сину - було 7 років. Отже, за встановленими обставинами мати дітей погодилася, що діти проживають з батьком, матеріали справи не містять доказів того, що дочка була проти проживання з батьком. У разі, якщо позивач вважає, що ОСОБА_3 не бере участі в утриманні дітей, то відповідно до положень статті 181 СК України, він може звернутися до суду з позовом про стягнення з матері дітей аліментів на дітей до досягнення ними повноліття. Відповідно до частин 8, 9 статті 181 СК України у разі якщо місце проживання чи перебування батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога з урахуванням матеріального стану сім`ї, у якій виховується дитина, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Порядок призначення та виплати тимчасової державної допомоги, її розмір визначається Кабінетом Міністрів України. Роботу щодо призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме, організовує центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері усиновлення та захисту прав дітей. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного утримання та виховання дітей. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неправильно витлумачив правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, апеляційний суд відхиляє, оскільки в цій постанові Верховний Суд зробив висновки про те, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (пункти 73, 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22). За обставинами справи та наданими доказами не встановлено настання певних юридичних фактів, що підтверджені актами цивільного стану, а також рішенням суду, які б давали підстави для позбавлення ОСОБА_3 користуватися батьківською правосуб`єктністю. Сам по собі факт проживання дітей з батьком та виконання ним обов`язків з утримання та виховання дітей, як зазначено в доводах позовної заяви та в аргументах апеляційної скарги, автоматично не є підставою для позбавлення матері дітей ОСОБА_15 користуватися батьківською правосуб`єктністю про таке застосування норм сімейного права свідчать наведені норми матеріального права та практика щодо їх застосування Верховного Суду. За такого, колегія суддів не погоджується з твердженнями апеляційної скарги, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що позивач заявляючи вимоги про встановлення факту самостійного утримання та виховання дітей, фактично просить визнати відмову матері дітей ОСОБА_3 від сімейних обов`язків щодо виховання своїх дітей, що не передбачено та суперечить приписам сімейного законодавства. Посилання в апеляційній скарзі на практику Верховного Суду, за якою визначено, що встановлення факту самостійного виховання може бути необхідним для отримання пільг, соціальних гарантій або підтвердження певного юридичного статусу, і це є достатньою підставою для розгляду позову, є неприйнятними. У даному випадку особа може звернутися до суду для встановлення такого факту при настанні певних подій, які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану чи рішенням суду. Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 надала роз`яснення з цих питань, а тому відповідно до ієрархії постанов Верховного Суду, суд першої інстанції керувався саме висновками, що викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду. Апеляційний суд також не погоджується з твердженнями апеляційної скарги, що судом першої інстанції не враховано висновок Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 363/214/17-ц, оскільки в зазначеній постанові касаційний суд зауважив, що перелік юридичних фактів, які підлягають встановленню в судовому порядку та наведений у статті 293 ЦПК України не є невичерпним і у судовому порядку можуть бути встановленні факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. У справі, що переглядається, суд першої інстанції дотримався зазначених роз`яснень, викладених у згаданій постанові. З урахуванням викладеного, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги правильних висновків суду першої інстанції не спростовують. Рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. Суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права, надав належну оцінку дослідженим доказам. Відповідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2025 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, відсутні. Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представниця - ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Л.М. Царюк Судді: Т.М. Базовкіна Ж.М. Яворська Повне судове рішення складено 14 січня 2026 року