Постанова 4807 № 334/3030/25

Дата документу 16.12.2025 Справа № 334/3030/25 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 334/3030/25 Головуючий у І інстанції: Фетісов М.В. Провадження № 22-ц/807/1682/25 Суддя-доповідач: Поляков О.З. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2025 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі: Головуючого: Полякова О.З., суддів: Гончар М.С., Кочеткової І.В., секретар: Пантюх Ю.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Данила Руслановича на рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіальної громади міста Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про визнання права власності в порядку спадкування за законом,- В С Т А Н О В И Л А: У квітні 2025 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Д.Р.через підсистему «Електронний суд» звернулася до суду з позовом до Територіальної громади міста Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про визнання права власності в порядку спадкування за законом. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 є найближчою людиною, членом сім`ї, подругою померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , після смерті якої залишилася спадщина - квартира за адресою: АДРЕСА_1 . Нотаріус відмовив ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки вона не надала рішення суду, що набрало законної сили, яке підтверджує факт проживання її з померлою однією сім`єю не менше 5 років до часу відкриття спадщини. Позивач зазначала, що вони з ОСОБА_2 познайомилися у 1984 році під час роботи на підприємстві «Запорожское автотранспортное предприятие». З моменту знайомства між ними зав`язалися міцні дружні відносини, які тривали майже 40 років. У період 1984 - 2018 років ОСОБА_1 та ОСОБА_2 часто бачилися, позивач завжди запрошувала ОСОБА_2 на сімейні вечері та свята, а також вони неодноразово організовували спільний відпочинок. Зважаючи на такі відносини, колеги на підприємстві, де працювала позивач та ОСОБА_2 та інші спільні знайомі, вважали їх сестрами, оскільки їх відносини були сімейними. У лютому 2018 року ОСОБА_2 розпочала ремонт у своїй квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , який тривав з лютого 2018 року до січня 2020 року. У вказаний період ОСОБА_2 постійно проживала разом з ОСОБА_1 у її двокімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . За цей час та за попередні періоди, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 поєднував спільний побут, ведення спільного сімейного господарства та спільні сімейні витрати, оскільки ОСОБА_2 на постійній основі проживала у квартирі позивача та була разом із нею. Після завершення ремонту, у період з січня до червня 2020 року ОСОБА_2 продовжувала проживати з родиною ОСОБА_3 . 09.06.2020 чоловіка позивача, ОСОБА_4 , було госпіталізовано до нейрохірургічного відділення КНП «МЛЕ та ШМД» ЗМР з діагнозом ішемічного інсульту, де він проходив стаціонарне лікування до 16.06.2020. Після виписки з лікарні, у реабілітаційний період після перенесеного чоловіком позивача ішемічного інсульту, ОСОБА_2 допомагала йому та ОСОБА_1 у приготуванні їжі, виконанні хатніх справ, купуванні ліків, допомагала пересуватися чоловіку після виписки з лікарні, продовжувала проживати з ними у квартирі. З 25.06.2020 до 10.09.2021 ОСОБА_2 продовжувала проживати у квартирі позивача. 20.08.2021 ОСОБА_1 госпіталізовано до ННМЦ «УНІВЕРСИТЕТСЬКА КЛІНІКА» ЗДМУ з діагнозом: дисцикуляторна енцефалопатія II ступеню, де вона перебувала на стаціонарному лікуванні до 30.08.2021. У вказаний період стаціонарного лікування позивача, ОСОБА_2 також перебувала разом з нею, піклувалася про неї та допомагала після виписки з лікарні, продовжувала проживати з подружжям у їх квартирі. 30.08.2021 чоловіка ОСОБА_4 госпіталізовано до ННМЦ «УНІВЕРСИТЕТСЬКА КЛІНІКА» ЗДМУ з діагнозом наслідки перенесеного ішемічного інсульту, гіпертонічною хворобою III ступеня, де він перебував на стаціонарному лікуванні до 09.09.2021. Наступного дня 31.08.2021 до лікарні була госпіталізована і ОСОБА_4 з діагнозом вертеброгенна радикулопатія L5-S1 у стадії загострення, де перебувала на стаціонарному лікуванні до 10.09.2021. У період з 30.08.2021 до 10.09.2021, коли позивач та її чоловік перебували у лікарні, допомагала їм та готувала їжу також ОСОБА_2 . Окрім спільного проживання із позивачем, ОСОБА_2 завжди знаходилася поряд, надавала необхідну допомогу їй та її чоловіку у періоди госпіталізації та реабілітації, а також завжди допомагала в інших життєвих ситуаціях, коли позивач та її чоловік потребували такої допомоги. З другої половини вересня 2021 року до 01 березня 2022 року, ОСОБА_2 продовжувала проживати у квартирі позивача. Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України, з 02 березня 2022 року ОСОБА_1 разом з ОСОБА_2 переїхали до однокімнатної квартири ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , що розташована у Дніпровському районі м. Запоріжжя, що є більш територіально віддаленим районом міста від зони проведення бойових у порівнянні з Шевченківським районом, у якому розташований будинок, де знаходиться квартира позивача. Чоловік ОСОБА_1 залишився жити сам. Оскільки безпекова ситуація у місті Запоріжжі у червні 2022 року відносно нормалізувалася, позивач разом з ОСОБА_2 повернулися до квартири позивача за адресою: АДРЕСА_2 , у якій проживали однією сім`єю позивач, її чоловік та ОСОБА_2 до 15.04.2023. Факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 , її чоловіка та ОСОБА_2 підтверджується також квитанціями зі сплати комунальних послуг за адресами: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1 . 15.04.2023 позивач разом з ОСОБА_2 їздили до доньки ОСОБА_1 у Литовську Республіку. У середині травня 2023 року стан здоров`я ОСОБА_2 почав погіршуватися, у зв`язку з чим подруги знову переїхали до квартири ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки вона знаходиться ближче до лікарень та медичних центрів для здійснення обстежень та лікування ОСОБА_2 . 26.05.2023 у ОСОБА_2 стався інсульт, після чого вона госпіталізована до КНП «МІСЬКА ЛІКАРНЯ №9» ЗМР та перебувала до 12.07.2023 у відділенні інтенсивної терапії (реанімації), після чого ОСОБА_1 весь час проводила разом з нею, щодня готувала їжу та приносила їй до лікарні, у період реабілітації (до настання другого інсульту у ОСОБА_2 ), позивачка доглядала за нею. 12.07.2023 ОСОБА_2 переведена до відділення неврології КНП «МІСЬКА ЛІКАРНЯ №4» ЗМР для проходження реабілітації після лікування в інтенсивній терапії. 14.07.2023 у ОСОБА_2 повторно стався інсульт та вона знову була госпіталізована до КНП «МІСЬКА ЛІКАРНЯ №9» ЗМР у відділення інтенсивної терапії (реанімації), де її також відвідувала онука ОСОБА_1 , яка у зв`язку з війною виїхала до Швеції, однак після того як дізналася про суттєве погіршення стану здоров`я ОСОБА_2 , одразу приїхала до м. Запоріжжя. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла у КНП «МІСЬКА ЛІКАРНЯ №9» ЗМР у віці 62 років. Поховання ОСОБА_2 організувала та фінансувала ОСОБА_1 . Таким чином ОСОБА_1 та ОСОБА_2 постійно проживали разом, починаючи з 2018 року, виключенням були тільки періоди, коли позивач, її чоловік та ОСОБА_2 були госпіталізовані до закладів охорони здоров`я. Отже, позивач та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю у період з 2018-2023 років, що складає 5 років. Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Д.Р. просила суд: визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом право власності на квартиру загальною площею 36,5 кв.м. (житлова площа 17,4 кв.м.) за адресою: АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 червня 2025 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Д.Р. через підсистему «Електронний суд» подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність їм висновків суду, просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 червня 2025 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування апеляційної скарги, повторюючи доводи позовної заяви, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Д.Р.зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволені позову, адже до позовної заяви додано достатню кількість доказів на підтвердження обставин проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю упродовж п`яти років. У своєму відзиві Запорізька міська рада заперечує проти доводів апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, оскаржуване рішення - без змін. Зазначає, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту спільного проживання з померлою ОСОБА_2 однією сім`єю та наявності взаємних прав та обов`язків, у зв`язку з чим суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 не є спадкоємцем ОСОБА_2 за законом четвертої черги, оскільки вона не була членом її сім`ї. У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат Тивоненко Д.Р. наполягали на задоволенні апеляційної скарги, скасуванні оскаржуваного рішення та відмові в задоволенні позову. Представник Запорізької міської ради Кіпа О.В. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила залишити її без задоволення, оскаржуване рішення - без змін Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог ОСОБА_5 , оскільки вона не надала достатніх та допустимих доказів, з яких можна зробити однозначні висновки щодо наявності чітких та повних ознак сімейних відносин. Крім того, на момент відкриття спадщини ОСОБА_5 не проживала разом з ОСОБА_6 однією сім`єю, що є неодмінною умовою для застосування положень ст. 1264 ЦК України. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 08.09.2023. Після її смерті відкрилась спадщина на все її майно, до якої увійшло право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло № 639 від 08.10.1997, що підтверджується відповідним свідоцтвом та витягом з ДРРП на нерухоме майно від 21.12.2021 № 291631977. 05.02.2024 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Кріль О.М. заведена Спадкова справа № 12/2024 за заявою ОСОБА_1 , що підтверджується копією Спадкової справи. 12.03.2024 ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом. Того ж дня приватним нотаріусом Москаленко Г.Ф. видана постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії, в якій їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку із тим, що остання не надала рішення суду, яке набрало законної сили, яке підтверджує факт проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. 26.02.2014 між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 розірвано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 від 26.02.2014. Відповідно до виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 16.06.2020, виписки з медичної картки стаціонарного хворого неврологічного відділення № 2167, виписки з медичної картки стаціонарного хворого неврологічного відділення № 2185 в період з 09.06.2020 по 16.06.2020 ОСОБА_4 знаходився на лікуванні в КНП «МЛЕ та ШМД» ЗМР у зв`язку із захворюванням на ішемічний інсульт, амбулаторно 17.06.2020, продовжує хворіти, в період з 30.08.2021 по 09.09.2021 в ННМЦ «УНІВЕРСИТЕТСЬКА КЛІНІКА» ЗДМУ у зв`язку із наслідками ішемічного інсульту, та в період з 31.08.2021 по 10.09.2021 на лікуванні ННМЦ «УНІВЕРСИТЕТСЬКА КЛІНІКА» ЗДМУ у зв`язку з вертеброгенною радикулопатією. Згідно з розрахунками ТОВ «МІСТО ДЛЯ ЛЮДЕЙ ЗАПОРІЖЖЯ», Концерну «МТМ», КП «ВОДОКАНАЛ» ТОВ «ЗАПОРІЖГАЗ ЗБУТ» ОСББ «ДОБРОБУТ 37», ГК «НАФТОГАЗ УКРАЇНИ» за період з січня 2019 року до лютого 2023 року, ОСОБА_2 користувалася житлово-комунальними послугами за адресою: АДРЕСА_1 , за які самостійно сплачувала кошти. Відповідно до копій паспортів громадянина України місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 , а місце проживання померлої ОСОБА_2 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 . На доданих до позовної заяви фотознімках містяться зображення ОСОБА_1 , а також ОСОБА_2 . Згідно з договором № 52302 від 09.09.2023, укладеним між ОСОБА_1 та ТОВ «ІНТЕК», актом № 10644 від 09.09.2023, свідоцтвом про поховання № 52302, ОСОБА_1 стала замовником ритуальних послуг для поховання ОСОБА_2 . Спадкоємці ОСОБА_2 за заповітом та за законом першої - третьої та п`ятої черги відсутні, що підтверджується копією Спадкової справи № 12/2024. Відповідно до статті 77 ЦПК України суд не визнав належними доказами, що містять інформацію щодо предмета доказування в цій справі, яким є факт проживання ОСОБА_1 зі спадкодавцем ОСОБА_2 однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, наступні документи: товарині чеки від 26.03.2018, 27.03.2018, 28.03.2018, 29.03.2018, 20.08.2019, 22.08.2019 та 27.08.2019, № ЛД000022931 від 23.08.2019, № ЛД000023461 від 26.08.2019, видаткову накладну № Сам-000012 від 15.08.2019, які не містять інформації щодо покупців товарів. Не є належними доказами трудові книжки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , паспорти громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , договір № 02-620076807 221 від 23.03.2020. Крім цього не містять інформації щодо предмета доказування виписний епікриз № 1264, виписку з історії хвороби № 5385, виписний епікриз з історії хвороби № 4046, відповідно до яких ОСОБА_1 в період з 29.10.2014 по 05.11.2014 знаходилася на лікуванні в КУ «ЦПМСП №2», в період з 06.11.2014 по 26.11.2014 на лікуванні в терапевтичному відділенні КУ «ЦКБ №4» м. Запоріжжя та в період з 26.11.2014 по 05.12.2014 на стаціонарному лікуванні в неврологічному відділенні 2-ої міської лікарні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частиною 1 ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Частиною 1,6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Положення зазначених статей узгоджуються із сталою практикою Європейського Суду, так у рішенні в справі "Бочаров проти України" від 17.03.2011 року (остаточне 17.06.2011 року), зазначено, що "Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті. Відповідно до статті 1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (стаття 1264 ЦК України). При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки. Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю. Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 03 травня 2018 року у справі № 304/1648/14-ц, від 20 липня 2020 року у справі № 146/1825/18, від 09 квітня 2021 року у справі № 334/9088/15-ц, від 22 квітня 2021 року у справі № 438/1456/18. У постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обов`язковими умовами для визнання особи членом сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки. Статтею 3 СК України передбачено, що сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім`ї має одинока особа. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Аналіз вищевказаних норм права дає підстави для висновку про те, що особа може мати лише одну сім`ю. У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки. Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 3.06.99 №5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п. Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю. Подібні за змістом висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 03 травня 2018 року у справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18), від 20 липня 2020 року у справі № 146/1825/18 (провадження № 61-20715св19), від 09 квітня 2021 року у справі № 334/9088/15-ц (провадження № 61-3411св19), від 22 квітня 2021 року у справі № 438/1456/18 (провадження № 61-2740св20), від 03 листопада 2021 року у справі № 310/7480/19 (провадження № 61-7764св21). Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї, крім факту спільного проживання, є ведення зі спадкодавцем спільного бюджету спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Необхідною умовою для визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом є встановлення факту проживання ОСОБА_1 разом зі спадкодавцем є доведеність факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як осіб, які складали сім`ю, що передбачає їх пов`язаність спільним побутом, веденням спільного господарства, наявністю між ними взаємних прав і обов`язків у період, не менше ніж п`ять років. Однак, суд першої інстанції встановив, підтверджено матеріалами справи і не заперечували сторони, що членами сім`ї ОСОБА_1 є вона та її чоловік ОСОБА_4 , що підтверджується копією її паспорта громадянина України та показаннями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_8 . При цьому померла ОСОБА_2 за життя була одинокою особою та була членом своєї сім`ї, що підтверджується копією Спадкової справи № 12/2024 та показаннями свідків. Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що показання свідків повністю підтверджують обставини, зазначені у позовній заяві не підтвердились в ході апеляційного перегляду справи. Разом з тим, слід зазначити, що згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21), лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги ряд документальних доказів, наданих з позовною заявою на підтвердження її позовних вимог, спростовуються матеріалами справи, адже в оскаржуваному судовому рішенні відображено всі ці документи і надано їм належну оцінку. Крім того, колегія суддів зауважує, що документи, на які посилається ОСОБА_1 не містять достатньої інформації для встановлення факту проживання її однією сім`єю зі спадкодавцем упродовж п`яти років до часу відкриття спадщини, не дозволяють дійти обґрунтованого висновку про наявність у позивача взаємних прав та обов`язків, які притаманні членам сім`ї, зі спадкодавцем, адже вони не охоплюють весь заявлений у позові період. Документи про понесення витрат на поховання ОСОБА_2 не можуть бути достатньою підставою підтвердження факту спільного проживання однією сім`єю позивача та спадкодавця не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини, пов`язаності їх спільним побутом, наявності у них взаємних прав та обов`язків, що є визначальним у вирішенні питання про спадкування на підставі ст.1264 ЦК України. Доводи ОСОБА_1 про те, що спадкодавець була їй як рідна сестра, між ними завжди були теплі родинні відносини, вони допомагали одне одному, за відсутності документального підтвердження спільного побуту упродовж п`яти років, а також наявності у позивача своєї власної сім`ї, не можуть бути достатньою обставиною для визнання її спадкоємцем четвертої черги після смерті спадкодавця. На думку апеляційного суду, суд першої інстанції надав правильну оцінку та аналізував усі надані позивачем докази у сукупності, взявши до уваги показання свідків, дійшов правильного висновку, що позивач не довела наявність у неї зі спадкодавцем взаємних прав та обов`язків. ОСОБА_1 не довела, що між нею ОСОБА_2 протягом останніх п`яти років до часу відкриття спадщини, склалися відносини, що притаманні сім`ї. Зібрані у справі докази свідчать про турботливе ставлення позивача до подруги, надання їй матеріальної допомоги, створення належних побутових умов для проживання. Періодичне проживання з нею, проведення відпусток не є тими доказами, що підтверджують факт проживання позивача однією сім`єю з померлою протягом п`яти років до дня відкриття спадщини. Серед іншого слід зазначити, що ОСОБА_1 не заявляла вимог про встановлення факту проживання зі спадкодавцем упродовж п`яти років до дня відкриття спадщини і не зазначала точного періоду часу проживання з ОСОБА_2 , що додатково позбавляє суд можливості перевірити достатність такого для застосування правил ст. 1264 ЦК України - проживання однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини. Колегія суддів зауважує, що доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд першої інстанції вже надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, а тому апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Інші доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути взяті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду з їх оцінки. Таким чином, апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. При цьому, колегія суддів враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржниці та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Данила Руслановича слід залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 червня 2025 року- без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - УХВАЛИЛА : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Данила Руслановича - залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 червня 2025 року- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 26 грудня 2025 року. Головуючий: Судді: