Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 120/485/25

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/485/25 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Свентух Віталій Михайлович Суддя-доповідач - Граб Л.С. 02 січня 2026 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Граб Л.С. суддів: Сторчака В. Ю. Матохнюка Д.Б. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Вінницькій області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 19 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Вінницькій області, в якому просив: -визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Вінницькій області №908274-24/02-18 від 30.09.2024 року та №1062136-24/02-18 від 30.09.2024 року. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 19 вересня 2025 року позов задоволено: -визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Вінницькій області №908274-24/02-18 від 30.09.2024 року та №1062136-24/02-18 від 30.09.2024 року. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до рішення 7 сесії 23 скликання Росошанської сільської ради Теплицького району Вінницької області від 26 січня 2000 року, ОСОБА_1 надано земельну ділянку для створення селянсько-фермерського господарства. В подальшому, рішенням 11 сесії 23 скликання Теплицької районної ради Вінницької області від 23 червня 2000 року ОСОБА_1 надано у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства земельну ділянку загальною площею 26,21 га, у тому числі 26,05 га ріллі та 0,16 га польових доріг. 29 вересня 2000 року позивачу видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 75. 13 грудня 2000 року позивач зареєстрував Селянське (фермерське) господарство "ЮЛІЯ" (код ЄДРПОУ 31105325). Земельна ділянка зареєстрована у Державному земельному кадастрі за кадастровим номером 0523786200:01:000:0498, з цільовим призначенням код 01.02 - для ведення фермерського господарства. Згідно з пунктом 4.4. Статуту Селянського (фермерського) господарства "ЮЛІЯ", фермерське господарство веде господарську діяльність на земельній ділянці, наданій фермерові у встановленому законом порядку для ведення селянського (фермерського) господарства. Селянське (фермерське) господарство "ЮЛІЯ" у податкових деклараціях платника єдиного податку 4-ї групи за 2023 і 2024 роки зазначило, що користується земельною ділянкою площею 26,21 га (кадастровий номер 0523786200:01:000:0498), та нарахувало і сплатило відповідні податкові зобов`язання, зокрема плату за землю за 2022, 2023 роки. Водночас, Головне управління ДПС у Вінницькій області прийняло податкові повідомлення-рішення: - від 30.09.2024 року №908274-24/02-18 про донарахування фізичній особі ( ОСОБА_1 ) податку за 2022 рік у сумі 49001,74 грн.; - від 30.09.2024 року №1062136-24/02-18 про донарахування фізичній особі ( ОСОБА_1 ) податку за 2023 рік у сумі 52361,42 грн. Вважаючи такі податкові повідомлення-рішення протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення. Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного. Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також, відповідальність за порушення податкового законодавства встановлені Податковим кодексом України. Законом України від 30.11.2021 № 1914 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень» для платників податків - фізичних осіб, у яких у власності та/або користуванні (оренді, суборенді, емфітевзисі. постійному користуванні) є земельні ділянки, віднесені до сільськогосподарських угідь, введено поняття мінімального податкового зобов`язання. Відповідно до пункту 64 розділу «Перехідні положення» Податкового кодексу України першим роком, за який визначається мінімальне податкове зобов`язання, є 2022 рік. Пунктом 170.14 статті 170 ПК України встановлені особливості визначення загального мінімального податкового зобов`язання платників податку - власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь. За змістом пп.170.14.1 для платників податку - власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, не переданих такими особами в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування на підставі договорів, укладених та зареєстрованих відповідно до законодавства, загальне мінімальне податкове зобов`язання визначається контролюючим органом. У разі передачі таких земельних ділянок в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування на підставі договорів, укладених та зареєстрованих відповідно до законодавства, їх розмір враховується при визначенні загального мінімального податкового зобов`язання орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) таких земельних ділянок у порядку, встановленому цим Кодексом (пп.170.14.2). За правилами пп.170.14.3 п.170.14 ст. 170 ПК України визначення загального мінімального податкового зобов`язання фізичним особам здійснюється контролюючими органами за податковою адресою таких осіб. Мінімальне податкове зобов`язання обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного земельного кадастру та/або на підставі оригіналів чи належним чином засвідчених копій відповідних документів платника податків, зокрема документів, що підтверджують право власності/користування. При обчисленні мінімального податкового зобов`язання нормативна грошова оцінка земельних ділянок застосовується контролюючими органами з урахуванням вимог, встановлених пунктом 271.2 статті 271 цього Кодексу. Податкове повідомлення-рішення разом з детальним розрахунком суми податку про сплату річного податкового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб, на суму позитивного значення різниці між сумою загального мінімального податкового зобов`язання та сумою сплачених протягом податкового (звітного) року податків, зборів, платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, пов`язаних з виробництвом та реалізацією власної сільськогосподарської продукції та/або з власністю та/або користуванням (орендою, суборендою, емфітевзисом, постійним користуванням) земельними ділянками, віднесеними до сільськогосподарських угідь (далі у цьому пункті - загальна сума сплачених податків, зборів, платежів), надсилається (вручається) платнику податку у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, до 1 липня року, наступного за звітним. Згідно з пп.170.14.5 п.170.14 ст. 170 ПК України до загальної суми сплачених протягом податкового (звітного) року податків, зборів, платежів платника податку включаються: податок на доходи фізичних осіб та військовий збір з доходів від продажу власної сільськогосподарської продукції; земельний податок за земельні ділянки, віднесені до сільськогосподарських угідь. Статтею 38-1 ПК України встановлено правила визначення мінімального податкового зобов`язання. За приписами пп. 38-1.1.4 п. 38-1.1, п. 38-1.3 ст. 38-1 ПК України мінімальне податкове зобов`язання визначається за період володіння (користування) земельною ділянкою, який припадає на відповідний податковий (звітний) рік. У разі передачі земельних ділянок в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування мінімальне податкове зобов`язання визначається для орендарів, користувачів на інших умовах таких земельних ділянок у порядку, визначеному цим Кодексом. У п.38-1.4 ст. 38-1 ПК України закріплено, що у разі переходу права власності або права користування, у тому числі оренди, емфітевзису, суборенди, на земельну ділянку, віднесену до сільськогосподарських угідь, від одного власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) до іншого власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) протягом календарного року та за умови державної реєстрації такого права відповідно до законодавства, мінімальне податкове зобов`язання щодо такої земельної ділянки визначається для попереднього власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) за період з 1 січня такого календарного року до початку місяця, в якому припинилося право власності на таку земельну ділянку, або в якому така земельна ділянка передана в користування (оренду, суборенду, емфітевзис), а для нового власника, орендаря або користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) - починаючи з місяця, в якому він набув право власності або право користування, у тому числі оренди, емфітевзису, суборенди на таку земельну ділянку, та враховується у складі загального мінімального податкового зобов`язання кожного з таких власників або користувачів. У разі відсутності державної реєстрації переходу права власності або права користування, у тому числі оренди, емфітевзису, суборенди, на земельну ділянку, віднесену до сільськогосподарських угідь, від одного власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) до іншого власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) протягом календарного року мінімальне податкове зобов`язання щодо такої земельної ділянки визначається для попереднього власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) на загальних підставах за податковий (звітний) рік. У цій справі спірним є питання правомірності податкового повідомлення-рішення в частині визначення позивачу суми мінімальних податкових зобов`язань за 2022-2023 роки щодо земельних ділянок, які використовуються фермерським господарством, засновником якого є позивач. Згідно п. «а» ч.3 ст. 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства. У даній справі спірним є питання відповідності вимогам частини другої статті 2 КАС України податкового повідомлення-рішення в контексті правомірності нарахування орендної плати фізичній особі, яка уклала договір оренди з державною адміністрацією й утворила фермерське господарство, яке фактично використовувало земельну ділянку, нараховувало та сплачувало відповідний податок. Верховний Суд ухвалою від 16 травня 2024 року справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Верховний Суд у цій ухвалі покликався на те, що відсутність сталої та послідовної судової практики щодо того, хто ж виступає платником орендної плати (засновник, який уклав договір оренди, чи фермерське господарство, яке безпосередньо використовує земельну ділянку) є одним з аспектів, що свідчить про наявність виключної правової проблеми з означеного питання. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 червня 2024 року визнала, що наведене в ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2024 року обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстави для прийняття до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 320/6885/23. У цій ухвалі від 13 червня 2024 року підкреслено, що Велика Палата Верховного Суду вже викладала висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17, від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, № 695/1275/17, від 16 січня 2019 року у справі у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 628/776/18, від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18, від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц. З урахуванням цього Велика Палата Верховного Суду справу № 320/6885/23 за позовом ОСОБА_2 повернула до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду у відповідній колегії. Отже, Велика Палата Верховного Суду у цій справі в ухвалі вказала на те, що вже викладала правовий висновок у подібних правовідносинах у вищенаведених справах. Так, відповідно до положень статті 121 Земельного кодексу України (у відповідній редакції; далі також - ЗК України) громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. З наведеного нормативного регулювання слідує, що на час надання земельної ділянки така земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства. Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (який втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України «Про фермерське господарство») після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Законодавством, чинним до 2003 року, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства. Згідно із Законом України «Про фермерське господарство», прийнятим 19 червня 2003 року, Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» визнано таким, що втратив чинність. У статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» унормовано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства відповідно до закону. Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»). Відповідно до висновків, наведених у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18, на яку, зокрема послалась Велика Палата Верховного Суду у цій справі за позовом ОСОБА_2 , можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення. Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України. Подібні за змістом висновки викладені й у інших постановах Великої Палати Верховного Суду, на які послалась остання в ухвалі у цій справі за позовом ОСОБА_2 , зокрема у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/92/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17. У пунктах 6.22 та 6.23 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 927/79/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що нормами Закону України «Про фермерське господарство» запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності. Таке фермерське господарство створюється після отримання громадянином земельної ділянки в оренду. З моменту створення цього фермерського господарства та його державної реєстрації до нього переходять права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі. В цьому випадку не відбувається відчуження орендарем права на оренду земельної ділянки, а здійснюється встановлений нормами перехід прав та обов`язків орендаря земельної ділянки від громадянина до створеного ним фермерського господарства. При цьому такий перехід відбувається в силу вищенаведених норм Закону України «Про фермерське господарство» та не потребує вчинення сторонами орендних правовідносин будь-яких додаткових дій, у тому числі укладення додаткових угод. Тобто усталена практика Великої Палати Верховного Суду пов`язує момент набуття фермерським господарством прав та обов`язків орендаря земельної ділянки саме з моментом державної реєстрації фермерського господарства. Після такої реєстрації відбувається фактична заміна орендаря і саме з цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Отже, в силу наведених підходів, у разі створення фермерського господарства саме останнє виступає суб`єктом взаємовідносин щодо оренди, а тому за логікою таких висновків саме воно має й нести обов`язки щодо сплати відповідної орендної плати. В інакшому випадку поглиблюється правова невизначеність, адже всі права та обов`язки щодо відповідної земельної ділянки правомочне реалізовувати фермерське господарство, однак орендну плату вносить засновник цього господарства. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19 вересня 2024 року у справі №320/6885/23. За вказаних обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення №908274-24/02-18 від 30.09.2024 року та №1062136-24/02-18 від 30.09.2024 року є протиправними та підлягають скасуванню. Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Вінницькій області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 19 вересня 2025 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий Граб Л.С. Судді Сторчак В. Ю. Матохнюк Д.Б.