Постанова 4813 № 522/8021/24

Номер провадження: 22-ц/813/7121/25 Справа № 522/8021/24 Головуючий у першій інстанції Бондар В.Я. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16.12.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М., з участю секретаря Громовенко А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , Одеської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2025 року, постановленого під головуванням судді Бондар В.Я., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Одеської обласної прокуратури, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, - в с т а н о в и в: У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Одеської обласної прокуратури, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, в якому просив стягнути з державного бюджету України на користь ОСОБА_1 1 500 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначив, що він працював на посаді судді Київського районного суду м. Одеси з 2001 року. 25.04.2014 року прокуратурою Одеської області до єдиного державного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості про те, що суддею Київського районного суду м. Одеси Ревою С.В. винесено завідомо неправосудне рішення, тобто вчинив злочин відповідальність за який передбачена ст. 375 Кримінального кодексу України, кримінальне провадження №42014160000000172. 09.02.2016 року ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у вчинені кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 375 КК України. 05.12.2017 року було складено обвинувальний акт, який перебував на розгляді в різних судах. Рішенням Конституційного суду України від 11.06.2020 року №7-р/2020 статтю 375 КК визнано такою, що не відповідає Конституції України і передбачено втрату нею чинності через шість місяців з дня ухвалення цього рішення, тобто 11.12.2020 року. Ухвалою Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 17.02.2021 року у справі №469/97/17 закрито кримінальне провадження № 42014160000000172 на підставі п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, тобто набрання чинності законом, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою. Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 09.09.2021 року було закрите апеляційне провадження, внаслідок відмови ОСОБА_1 від його апеляційної скарги. Остаточно питання закриття кримінального провадження вирішено постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 11.03.2024 року. Внаслідок незаконного притягнення до відповідальності ОСОБА_1 була заподіяна моральна шкода, адже з початку досудового розслідування ОСОБА_1 постійно знаходився в стані душевного хвилювання. 09.02.2016 року в його робочому кабінеті під відеозапис ОСОБА_1 було повідомлено про підозру. В його кабінеті проведено обшук, його багаторазово викликали на допити, це призвело до того, що 20.03.2016 року у ОСОБА_1 стався гострий обширний інфаркт міокарду та йому була проведена кардіологічна операція. Згодом прокуратурою Одеської області було проведено брифінг для преси, в якому в ультимативній формі було зазначено, що ОСОБА_1 вчинив злочин, чим порушено презумпцію невинуватості. Під час судового розгляду кримінального провадження ОСОБА_1 було перенесено інсульт 07.10.2019 року та інфаркт міокарда 08.06.2020 року. Незаконне кримінальне переслідування завдавало душевних страждань, від нього відвернулися колеги по роботі. ОСОБА_1 хворіє на діабет і стрес провокував критичне підвищення цукру в крові. Внаслідок душевних хвилювань суттєво погіршився зір та розвилася катаракта на обох очах. Незаконне переслідування ОСОБА_1 тривало 118 місяців, тому мінімальний розмір моральної шкоди становить 944 000 грн., однак з врахуванням його страждань та шкоди, завданій його діловій репутації, ОСОБА_1 оцінює моральну шкоду у розмірі 1 500 000 грн. Кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 слід було закрити у зв`язку з відсутністю події кримінального правопорушення, адже Конституційний суд засвідчив невідповідність ст. 375 КК України засадам верховенства права, тому така стаття є неякісним законом прийнятим Верховного радою, а тому людина не може відповідати за такі дії законодавчого органу. Враховуючи те, що ОСОБА_1 ніколи не вчиняв злочину (ретроспективна дія рішення Конституційного суду) та кримінальне провадження було закрито без згоди ОСОБА_1 , він має право на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволений частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду 560 000 грн. Стягнуто з Державного бюджету України на користь на користь ОСОБА_1 витрати на оплату вартості експертного дослідження у розмірі 36 349 грн. 44 коп. В іншій частині позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду в частині часткової відмови у задоволені позову, а саме що стосується періоду та розміру відшкодування моральної шкоди скасувати, ухвалити в цій частині нове, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про початок періоду завдання моральної шкоди дату пред`явлення підозри 09.02.2016 року, оскільки вважає, що дата завдання моральної шкоди позивачу почалася з дати внесення відомостей до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань, а саме 25 квітня 2014 року. Не погодившись з рішенням суду, Одеська обласна прокуратура звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати, ухвалити в цій частині нове, яким відмовити у позові у повному обсязі, в інший частині рішення залишити без змін, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції частково задовольняючи позов залишив поза увагою обставини, що виключають наявність у позивача права на відшкодування моральної шкоди. Одночасно звернувши увагу, що суд частково задовольняючи позов стягнув витрати на проведення експертного дослідження у повному обсязі. Не погодившись з рішенням суду, Державна казначейська служба України звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду в частині стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрат на оплату вартості пов`язаних з експертним дослідженням скасувати, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції стягуючи витрати, пов`язані з експертним дослідженням не вказав жодних мотивів, з яких він дійшов до такого висновку. В судове засідання, призначене на 16 грудня 2025 року представник Державної казначейської служби України не з`явився, Державна казначейська служба України була сповіщена належним чином (а.с. 146, 147). Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, явка яких не визнавалась судом обов`язковою. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність осіб, які не з`явилися в судове засідання та які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , прокурора Алябової О.Є., перевіривши доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають, за наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи безстроково за загальним захворюванням з 22.12.2008 року, про що свідчить довідка до акту огляду МСЕК серії 2-18 ОД №012038 (а.с. 10 т. 1). 25 квітня 2014 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42014160000000172 внесено кримінальне провадження за обвинувачем ОСОБА_1 у вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України. 09 лютого 2016 року судді Київського районного суду м. Одеси Реві С.В. повідомлено про підозру у постановлені завідомо неправосудного рішення, що визначається сторонами та про що була публікація в пресі (а.с. 39 т. 1). 20 березня 2016 року ОСОБА_1 пережив гострий інфаркт міокарда, про що свідчить виписка з медичної карти №1488/304 (а.с. 11-14 т. 1). Також у період з 08.06.2020 року по 10.06.2020 року ОСОБА_1 був госпіталізований з діагнозом гострий інфаркт міокарда (а.с. 19-20 т. 1). З 07.10.2019 року по 11.10.2019 року ОСОБА_1 був госпіталізований з діагнозом: гостре порушення мозкового кровообігу за ішемічним типом в басейні правої СМА від 07.10.2019 року, лівостороння пірамідна недостатність, лівостороння гімегіпестезія,. Дисциркуляторна енцефалопатія ІІ ст., декомпенсація (а.с. 15-18 т. 1). З 01.01.2021 року по 01.02.2021 року ОСОБА_1 перебував на амбулаторному лікуванні в терапевтичному відділенні КУ «Одеський обласний клінічний медичний центр» через цукровий діабет 2 типу, тяжкий стан в стадії компенсації (а.с. 25 т. 1). 17 лютого 2021 року ухвалою Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області у справі №469/97/17 було закрито кримінальне провадження внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42014160000000172 від 25 квітня 2014 року, за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв`язку із набранням чинності закону, яким скасовано відповідальність за вчинення обвинувачем інкримінованих йому діянь (а.с. 32-34 т. 1). 02 березня 2021 року та 13 квітня 2021 року ОСОБА_1 було проведено операцію в ДУ «Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В.П.Філатова» (а.с. 21-22, 23-24 т. 1). Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року у справі №469/97/17 закрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами захисника ОСОБА_2 та обвинуваченого ОСОБА_1 на ухвалу Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 лютого 2021 року, у зв`язку з відмовою від апеляційної скарги (а.с. 35-36 т. 1). Ухвала Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області у справі №469/97/17 від 17 лютого 2021 року про закриття кримінального провадження набрала законної сили 09 вересня 2021 року. Згідно висновку експерта №24-5163 за результатами проведення судової психологічної експертизи від 04.06.2025 року, притягнення до кримінальної відповідальності, тривалість слідчих дій та судових дій є психотравмувальною для ОСОБА_1 , підекспертному спричинені психологічні страждання за відповідних умов. Орієнтований розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 оцінені експертом у розмірі 560 000 грн. (а.с. 238-249 т.1). Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, відповідно до вимог Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки йому була завдана моральна шкода незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з наступних підстав. Рішенням Конституційного Суду України у справі № 1-305/2019 (7162/19) за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 375 Кримінального кодексу України від 11 червня 2020 року, визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 375 Кримінального кодексу України. Стаття 375 Кримінального кодексу України, визнана неконституційною, втрачає чинність через шість місяців з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Конституційний Суд України приймаючи вказане рішення виходив з того, що аналіз цієї статті Кодексу дає підстави стверджувати, що сполучення слів «завідомо неправосудне» запозичене зі статті 176 Кримінального кодексу Української PCP 1960 року (пізніше - Кримінального кодексу України), у якій було встановлено відповідальність за винесення суддями з корисливих мотивів або іншої особистої заінтересованості "завідомо неправосудного" вироку, рішення, ухвали або постанови. Дослідження в історичному контексті статті 375 Кодексу дає підстави вважати її невдалим наслідуванням юридичної практики радянської держави. Радянська юридична та політична системи уможливлювали використання такої норми для контролю над суддями і впливу на них. В Україні як у демократичній державі основною вимогою до законодавства є його відповідність критеріям і принципам, встановленим у Конституції України, зокрема принципові верховенства права. Конституційний Суд України виходить із того, що в статті 375 Кодексу не встановлено критеріїв, за якими можна визначити, який вирок, рішення, ухвала або постанова судді (суддів) є «неправосудними», а також не розкрито змісту сполучення слів «завідомо неправосудний», що уможливлює неоднозначне розуміння складу злочину, кваліфікацію якого здійснено за цією нормою. Формулювання диспозиції статті 375 Кодексу допускає можливість зловживання нею при вчиненні органами досудового розслідування дій, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення, яке, за суб`єктивним розумінням слідчого, прокурора або будь-якої іншої особи, є «неправосудним» (зокрема, у разі незгоди з цим рішенням). Кримінальний закон (стаття 375 Кодексу) має відповідати вимогам юридичної визначеності, ясності, недвозначності та передбачності. Це є гарантією здійснення суддею правосуддя на засадах верховенства права та ефективної реалізації кожним конституційного права на судовий захист. З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 375 Кодексу суперечить частині першій статті 8 Конституції України. З Кримінального кодексу України статтю виключено на підставі Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо усунення суперечностей у караності кримінальних правопорушень» № 3233-IX від 13 липня 2023 року. Кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 закрито на підставі п.4 ч.1 ст.284 КПК України, згідно якої кримінальне провадження закривається в разі, якщо набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою. Однак, рішенням Другого Сенату Конституційного Суду України у справі №3-20/2021 (40/21) за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (справа щодо презумпції невинуватості) від 08 червня 2022 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 4 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України. Пункт 4 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України, визнаний неконституційним, втрачає чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Приймаючи вказане рішення Конституційний Суд України дійшов висновку, що пунктом 4 частини першої статті 284 Кодексу, за яким кримінальне провадження закривають у разі, якщо «набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою», відтворено конституційно обумовлену підставу для закриття такого провадження, яка відповідає фундаментальним принципам зворотної дії в часі більш м`якого кримінального закону та nullum crimen, nulla poena sine lege. Ураховуючи невідворотні негативні наслідки для репутації, честі та гідності особи внаслідок закриття стосовно неї кримінального провадження за нереабілітаційною підставою, визначеною оспорюваним приписом статті 284 Кодексу, Конституційний Суд України вважає, що словосполука «вчинене особою», яка міститься в цьому приписі, фактично вказує на беззаперечну винуватість такої особи у вчиненні діяння, яке до його декриміналізації вважалось кримінальним правопорушенням. Тим самим на законодавчому рівні уможливлено порушення презумпції невинуватості особи, оскільки декриміналізація діяння не спростовує причетності такої особи до вчинення кримінального правопорушення в минулому та не усуває закономірних загроз її репутації, честі та гідності. Конституційний Суд України констатував, що питання щодо відповідності Конституції України пункту 4 частини першої статті 284 Кодексу обумовлено насамперед використанням у ньому словосполуки «вчинене особою». Однак ця словосполука є складовим елементом юридичної конструкції, яка відтворює цілісний процесуальний припис зазначеного пункту Кодексу як підставу для закриття кримінального провадження, який у чинній редакції уможливлює закриття такого провадження у зв`язку з декриміналізацією діяння з одночасним виникненням сумнівів у невинуватості особи, стосовно якої відбувається таке закриття. Тому пункт 4 частини першої статті 284 Кодексу є в цілому таким, що суперечить статтям 3, 8, 28, 55, 62 Конституції України, оскільки втілює принцип nullum crimen, nulla poena sine lege, але не забезпечує дотримання конституційних прав на повагу до людської гідності, судовий захист, принципу презумпції невинуватості. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08 червня 2022 року справа № 3-20/2021 (40/21) дійшов висновку, що особу, підозрювану у вчиненні кримінального правопорушення, після закриття стосовно неї кримінального провадження з будь-яких підстав має сприймати вся публічна влада як таку, що не вчиняла кримінального правопорушення. Ухвалюючи рішення, Конституційний Суд України врахував власні юридичні позиції, правозахисні міжнародні акти та практику Європейського суду з прав людини, які стосуються найважливіших гарантій захисту особи від необґрунтованого кримінального переслідування. Пункт 4 частини першої статті 284 виключено на підставі Закону «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо закриття кримінального провадження у зв`язку з втратою чинності законом, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння» № 2810-IX від 01 грудня 2022 року. Судом встановлено, що з підстав визнання неконституційним положення п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, ОСОБА_1 звертався до суду з заявою про перегляд ухвали за виключними обставинами, однак заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Очаківського міськрайнного суду Миколаївської області від 17.02.2021 року у справі №469/97/17 повернуто заявнику, у зв`язку з пропуском строку на її подання, ухвалою Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21.12.2022 року, яка залишена без змін ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 21.03.2023 року та постановою Верховного Суду від 11.03.2024 року (а.с. 40-44 т. 1). За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 4 КК, злочинність, караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час його вчинення. Припинення законної сили кримінально-правової норми тягне неможливість її застосування до діянь, що передбачені чи передбачалися у КК раніше як злочини і скоєні після втрати цією нормою чинності. Водночас у випадках, коли новий закон про кримінальну відповідальність покращує юридичне становище особи, він поширюється і на діяння, вчинені до набрання ним чинності, тобто застосовується принцип ретроактивності. Зазначений підхід закріплено у частині першій статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що пом`якшують або скасовують відповідальність, мають зворотну дію в часі. Зміст цієї конституційно-правової норми деталізовано у частині 1 статті 5 КК, згідно якої закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Втрата чинності нормою Особливої частини КК означає, що передбачені нею дії або бездіяльність вже не містять ознак діяння, за яке цим Кодексом встановлювалася кримінальна відповідальність. Викладене свідчить про відсутність у діянні складу злочину. Юридичних наслідків визнання Конституційним Судом України кримінально-правової норми неконституційною, які би були підставою для прийняття процесуальних рішень КПК окремо не регламентує. Водночас діяння, що є злочинами, та відповідальність за них, як унормовано пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України, визначаються виключно законами України. Підставою кримінальної відповідальності згідно із частиною першою статті 2 КК є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом. За визначенням, закріпленим у частині другій статті 11 КК, кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом кримінального правопорушення. Таким чином, особу може бути піддано кримінальному переслідуванню виключно за діяння, яке визнано кримінальним правопорушенням за нормами КК. Визнання Конституційним Судом України неконституційними законів, інших актів або їх окремих положень відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» тягне втрату цими нормативними актами чинності з дня ухвалення рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Офіційна констатація невідповідності правової норми Конституції України анулює її юридичну силу, що за змістом є рівнозначним виключенню такої норми на законодавчому рівні. Відтак дія чи бездіяльність перестають вважатися кримінальним правопорушенням як на підставі закону про скасування кримінальної відповідальності, так і у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення про неконституційність норми КК, що встановлювала цю відповідальність. На користь висновку про ретроспективну дію рішень Конституційного Суду України, якими констатовано невідповідність Основному Закону положень КК щодо криміналізації певних дій або бездіяльності, свідчить і зміст пункту 1 частини третьої статті 459 КПК. Згідно з цією нормою процесуального права встановлення неконституційності закону, застосованого судом при вирішенні справи, визнається виключною обставиною і підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку екстраординарного провадження. На цій підставі може бути перевірено і скасовано обвинувальний вирок про засудження особи за діяння, скоєні в період чинності зазначеного вище закону, а також ухвалу, постанову судів апеляційної та касаційної інстанцій, винесені до прийняття Конституційним Судом України відповідного рішення. Таким чином, спочатку визнання неконституційним положення ст. 375 КК України, а пізніше визнання неконституційним положення п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК, свідчить про те, що для ОСОБА_1 закриття кримінального провадження було реабілітуючою обставиною. Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: - постановлення виправдувального вироку суду; - встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; - закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; - закриття справи про адміністративне правопорушення. Перелік підстав, за наявності яких виникає право на відшкодування моральної та матеріальної шкоди відповідно до вимог Закону, є вичерпним. Закриття кримінального провадження можливе лише при наявності хоча б однієї з підстав, вичерпний перелік яких міститься в законі. Ці підстави можна поділити на такі групи: 1) реабілітуючі; 2) нереабілітуючі. Реабілітуючі - це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї підозри, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування (компенсація) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. До реабілітуючих підстав належать: 1) встановлена відсутність події кримінального правопорушення (пункт 1 частини першої статті 284 КПК). 2) встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення (пункт 2 частини першої статті 284 КПК). 3) не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи у суді і вичерпані можливості їх отримати (пункт 3 частини першої статті 284 КПК). Закриття кримінального провадження з реабілітуючої підстави можливе за умови, якщо в ході розслідування встановлені як сам факт вчиненого діяння, так і наявність у ньому складу кримінального правопорушення, але відсутні достатні докази, що вказують на вчинення цього діяння саме підозрюваним. При чому висновок про непричетність особи до вчинення кримінального правопорушення може бути зроблений у результаті: а) достовірного встановлення невинуватості підозрюваного (обвинуваченого) (наприклад, при підтвердженні його алібі); б) вичерпання можливостей для збирання додаткових доказів і тлумачення сумнівів щодо винуватості, які не можуть бути усунуті, на його користь згідно з принципом презумпції невинуватості. Незалежно від того, яка з вказаних вище обставин призвела до закриття кримінального провадження на цій підставі, таке рішення повністю реабілітує особу і не дає приводу вважати її залишеною під підозрою. Нереабілітуючі підстави означають, що відносно особи зібрано достатньо доказів для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, однак у силу певних обставин кримінальне провадження щодо цієї особи виключається. Така особа не вправі вимагати відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, яка була їй завдана в процесі розслідування. До нереабілітуючих підстав закриття кримінального провадження належать: 1) набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою (пункт 4 частини першої статті 284 КПК); 2) помер підозрюваний, обвинувачений, за винятком випадків, коли провадження є необхідним для реабілітації померлого (пункт 5 частини першої статті 284 КПК); 3) існує вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому ж обвинуваченню (пункт 6 частини першої статті 284 КПК); 4) потерпілий, а у випадках передбачених КПК, - його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (пункт 7 частини першої статті 284 КПК); 5) стосовно кримінального правопорушення, щодо якого не отримано згоди держави, яка видала особу (пункт 8 частини першої статті 284 КПК). Колегія суддів погоджується з висновками суду про те, що ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Згідно із вимогами статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданням, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини першої статті 12 цього Закону. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Тлумачення наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування. Законодавством України встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, а не граничний. Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» установлено з 01 січня 2025 року мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 8 000,00 грн. Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, «відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, провадження № 14-298цс18, зроблено висновок про те, що «моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості». У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Розмір моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред`явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили або ухвалою про закриття кримінального провадження (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, провадження № 14-298цс18. Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що ОСОБА_1 був під слідством і судом 67 місяців, оскільки підозру ОСОБА_1 пред`явлено 09.02.2016 року, а ухвала про закриття кримінального провадження набрала законної сили 09.09.2021 року. З урахування строку перебування ОСОБА_1 під слідством і мінімального місячного розміру заробітної плати на момент розгляду справи відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», мінімальний розмір моральної шкоди, який підлягає стягненню на користь позивача складає: 67 х 8 000 грн. = 536 000 грн. Верховний Суд у постанові від 21 травня 2025 року при розгляді справи №757/47970/16-ц зазначив, що, визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати більший розмір відшкодування, а обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено. Тобто, вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди та визначаючи її розмір, суди, керуючись засадами справедливості, добросовісності та розумності, мають виходити із встановлених фактичних обставин кожної окремо взятої справи (постанова Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 202/1722/19-ц (провадження № 61-8370св21)). Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості. На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 560 000 грн., оскільки у спірних правовідносинах наявні обґрунтовані підстави для збільшення зазначеного мінімального розміру моральної шкоди відповідно до висновку експерта №24-5163 від 04.06.2025 року до 560 000 грн. та вказаний розмір моральної шкоди буде достатнім для сатисфакції перенесених позивачем моральних страждань. Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, щосуд першої інстанції дійшов помилкового висновку про початок періоду завдання моральної шкоди з 09.02.2016 року по 09.09.2021 року, а повинен був з дати пред`явлення підозри, оскільки вважає, що дата завдання моральної шкоди позивачу почалася з дати внесення відомостей до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань, а саме 25 квітня 2014 року по остаточне завершення процесу 11 березня 2024 року після розгляду справи Касаційним кримінальним судом ВС, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки розмір моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи саме з часу пред`явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили або ухвалою про закриття кримінального провадження. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15. При цьому, строк розгляду справи судом касаційної інстанції не входить у період перебування особи під слідством та судом. Такий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 95/692/17 та від 23 вересня 2021 року у справі № 295/13971/20, від 19 жовтня 2022 року у справі № 947/3673/20. За наведених підстав колегія суддів погоджується з висновком суду, що перебіг строку почався з моменту пред`явлення ОСОБА_1 підозри, а саме з 09.02.2016 року, та закінчився з моменту набрання законної сили ухвали суду про закриття кримінального провадження, тобто 09.09.2021 року, а оскільки ОСОБА_1 перебував під слідством 67 місяців, саме за цей період йому була завдана моральна шкода. Посилання ОСОБА_1 у відзивах на апеляційні скарги про те, що апеляційні скарги Одеської обласної прокуратури та Державної казначейської служби України підписані представником, а на підтвердження повноважень представника за довіреностями в порядку передоручення нотаріально не посвідчені, а тому вони підлягають поверненню, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки апеляційна скарга Одеської обласної прокуратури підписана Раковичем М.М., якому надано право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи, а також підписувати апеляційні скарги, що підтверджується випискою з ЄДР юридичних осіб. Апеляційна скарга Державної казначейської служби України підписана А.Печорською, яка забезпечує самопредставництво, що підтверджується випискою з ЄДР юридичних осіб (а.с. 50, 76 т. 2). Доводи апеляційної скарги Одеської обласної прокуратури про те, що суд першої інстанції частково задовольняючи позов залишив поза увагою обставини, що виключають наявність у позивача права на відшкодування моральної шкоди тому, що закриття провадження відбулось з нереабілітуючих обставин, що суд частково задовольняючи позов стягнув витрати на проведення експертного дослідження у повному обсязі, колегія суддів відхиляє, за наступних підстав. Колегія суддів звертає увагу на те, що з урахуванням того, що спочатку відбулось визнання неконституційним положення ст. 375 КК України, а пізніше визнання неконституційним положення п.4 ч.1 ст.284 КПК України, що свідчить про те, що для ОСОБА_1 закриття кримінального провадження було реабілітуючою обставиною. Колегія суддів також зазначає, що декриміналізація є відсутність у діях особи складу злочину з огляду на ретроспективність юридичних наслідків, що відповідає засаді законності. Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у від 13 січня 2021 року при розгляді справи №0306/7567/12. Колегія суддів звертає увагу на те, що судом при визначені розміру моральної шкоди був врахований висновок експерта, відповідно до якого суд стягнув у повному обсязі витрати на проведення експертного дослідження з державного бюджету України на користь позивача. Доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України про те, що суд першої інстанції стягуючи витрати, пов`язані з експертним дослідженням не вказав жодних мотивів, з яких він дійшов до такого висновку, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки суд при стягнені витрат на проведення експертного дослідженнякерувався вимогами ст. 133 ЦПК України, якою передбачено стягнення витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, витрат пов`язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Колегія суддів вважає, що на момент розгляду справи, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційних скаргах, відсутні. Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційних скарг зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянтів із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення. Інші доводи апеляційних скарг також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню. Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказів на підтвердження доводів апеляційних скарг до суду апеляційної інстанції надано не було. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційних скаргах доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційних скарг є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційні скарги і залишає рішення без змін. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - у х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 26 грудня 2025 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Р.Д. Громік ______________________________________ С.М. Сегеда