Постанова 4824 № 372/1472/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 грудня 2025 року місто Київ. Справа № 372/1472/25 Апеляційне провадження № 22-ц/824/15428/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Желепи О.В., суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В. за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської областівід 13 червня 2025 року (ухвалено у складі судді Кравченка М.В., інформація щодо дати складання повного рішення відсутня) у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики ВСТАНОВИВ 19.03.2025 позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить стягнути з відповідачів на його користь грошові кошти та сплачений ним судовий збір. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 14 лютого 2024 року позивачем було передано у позику відповідачу, ОСОБА_4 , 24 000 доларів США, що підтверджується копією договору позики. Відповідно до розписки відповідач зобов`язувався повернути кошти до 30 грудня 2024 року. Факт одержання коштів підтверджується копією договору позики, в якому зазначено, що позика, яка є предметом цього договору, передана Позикодавцем та одержана позичальником до підписання цього договору (п. 2.1 Договору позики). На даний час всі звернення позивача, телефонні дзвінки відповідачем ігноруються, вирішити спірні питання в позасудовому порядку не вдалося, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом. Рішенням Обухівського районного суду Київської областівід 13 червня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 14 лютого 2024 року в розмірі, що еквівалентний 24 000 доларам США в національній валюті України за офіційним курсом Національного банку України станом на день повернення. Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник відповідача Іванової Н. 7 серпня 2025 року подав через засоби поштового зв`язку до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення ухвалене з неправильним застосуванням положення пункту 4 статті 65 Сімейного кодексу України. Вважає, що кошти не були використані в інтересах сім`ї. Також зазначає, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не визнається факт отримання коштів на виконання умов договору позики від 14.02.2024. Вказує, що Договір позики від 14.02.2024 є новацією розписки від 19.02.2023 про отримання у ОСОБА_3 у борг 15 500,00 доларів США. Ухвалою Київського апеляційного суду від 4 вересня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою. У судовому засіданні ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_5 заперечували проти задоволення апеляційної скарги. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_1 подав до апеляційного суду заяву, якою просив апеляційну скаргу розглядати без участі відповідача, а судова повістка, що надсилалась ОСОБА_4 повернулась з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що, згідно статті 128 ЦПК України є належним повідомленням. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи. Заслухавши пояснення позивача та його представника, доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 14 лютого 2024 року позивачем ОСОБА_3 було передано згідно нотаріально посвідченого договору позики відповідачеві ОСОБА_4 кошти в розмірі 915 024 грн., що еквівалентно 24 000 доларів США, що підтверджується копією договору, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського нотаріального округу Дергільовою О.Г. Даний договір був укладений за згодою співвідповідача, ОСОБА_2 як дружини позичальника, що визнається сторонами та узгоджується із матералами справи. Відповідно до договору відповідач зобов`язувався повернути позивачеві кошти до 30 грудня 2024 року. Факт одержання грошей підтверджується нотаріально посвідченим Договором позики. Проте, станом на день розгляду вказаної справи сума боргу в розмірі 24 000 доларів США за Договором позики відповідачем ОСОБА_4 позивачу не повернута навіть частково. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги ґрунтуються на чинному правомірному правочині - нотаріально посвідченому договорі позики від 14.02.2024 року, відповідають чинному законодавству, тому порушені права позивача підлягають судовому захисту. Суд дійшов висновку, що Договір позики був укладений за згодою дружини в інтересах їх сім`ї, в суді всі сторони стверджували, що при укладанні договору ОСОБА_2 підписувала нотаріально посвідчену заяву про згоду на укладення такого договору її чоловіком, тому дружина позичальника також має бути відповідачем у даному спорі, оскільки обоє із подружжя повинні нести солідарні грошові зобов`язання за цієї позикою. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Частиною 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. За правилами ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України). Приписами ст. 541 ЦК України передбачено, що солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Частиною 1 ст. 543 ЦК України визначено, що у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників), кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Згідно із ч.ч. 2, 4 ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі №638/18231/15-ц (провадження №14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Встановивши, що дружина позичальника - ОСОБА_6 надала нотаріально посвідчену згоду на укладення договору позики своїм чоловіком - ОСОБА_4 , суд, на підставі ч. 4 ст. 65 СК України прийшов до вірного висновку, що вказаний договір позики від 14 лютого 2024 року створив обов`язки і для ОСОБА_2 , як другого із подружжя і на передбачених законом підставах стягнув заборговані кошти солідарно з обох відповідачів. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не доведено, що договір позики було укладено в інтересах сім`ї і отримані кошти використані в інтересах сім`ї, що суд передчасно застосував до спірних правовідносин норму ч. 4 ст. 65 СК України, колегія суддів до уваги не приймаються, оскільки не зазначення у договорі позики цільового призначення позики, не свідчить , що кошти використані не в інтересах сім`ї. В даному випадку саме ОСОБА_7 зобов`язана була доводити, що кошти використані не в інтересах сім`ї. проте остання презумпцію спільності обов`язку подружжя не спростувала. На час ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, відповідачами не надано судового рішення про визнання недійсним договору позики від 14 лютого 2024 року. Апеляційний суд також враховує, що доказів про те, що отримані за договором позики гроші використані не в інтересах сім`ї, сторона відповідача не надала, договір позики є таким, що вчинений в інтересах сім`ї, а відповідачі є солідарними боржниками за відповідними зобов`язаннями, що виникли з цього договору Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року в справі № 641/9402/13-ц (провадження № 61-773св20), від 31 березня 2023 року в справі № 369/6433/20 (провадження № 61-20515св21). Доводи апеляційної скарги про не отримання відповідачами коштів загалом, не відповідають матеріалам справи та є суперечливими відносно пояснень, наданих відповідачами суду першої інстанції та доводів, зазначених вище. Під час апеляційного перегляду цієї справи апеляційний суд враховує, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосовуваних засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті. У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». Крім того відповідно до п.2.1. договору позики кошти були передані та одержані позичальником ОСОБА_8 до підписання боржником договору. Тобто зміст договору повністю підтверджує отримання коштів боржником. Аналізуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, передбачених законом підстав для його скасування із ухваленням нового рішення при апеляційному розгляді не встановлено. Доводи апеляційної скарги про те, що розписка в даній справі є новацією також не підтверджені належними доказами. Позивач в апеляційному суді наполягав на тому, що він двічі давав позику і це окремі самостійні договори. Інші доводи апеляційної скарги про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права є необґрунтованими і не спростовують висновків суду першої інстанції. Таким чином, розглянувши справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської областівід 13 червня 2025 року без змін Керуючись ст. 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської областівід 13 червня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повна постанова складена 18 грудня 2025 року. Головуючий О.В. Желепа Судді Н.В. Поліщук В.В. Соколова