Постанова Київський апеляційний суд № 753/19281/25

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 листопада 2025 року м. Київ Справа №753/19281/25 Провадження: № 22-ц/824/17022/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Рожніва Ярослава Ярославовича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2025 року, постановлену під головуванням судді Маркєлової В. М., за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, в с т а н о в и в: У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду, мотивуючи це тим, що з 30.10.2007 він перебував у шлюбі із ОСОБА_2 . Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26.03.2018 у справі №753/23040/17 шлюб розірвано. Вказує, що він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом з реєстру територіальної громади від 04.09.2025 року. Разом з ним зареєстровані та проживають, його мати, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та неповнолітній син, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Також, зареєстрована, але не проживає, його малолітня донька, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , оскільки вона проживає зі своєю матір`ю, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , за межами території України, в Республіці Німеччина. Так, у жовтні 2023 року через військові дії ОСОБА_2 разом з дітьми вирішили переїхати до Німеччини. Однак, проживання у Німеччині сина не задовольнило, у зв`язку з чим він у травні 2025 року прийняв рішення про повернення до України. На даний час ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проживає із матір`ю заявника - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є особою похилого віку, за адресою: АДРЕСА_1 . Мати дитини, ОСОБА_2 , участі у вихованні та утриманні спільного сина не приймає. Заявник на даний час перебуває на військовій службі. Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації своїм листом від 09.09.2025 року відмовила у проведенні обстеження житлово-побутових умов проживання, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , пославшись на необхідність відкриття судом провадження у справі для проведення такого роду обстеження. Факт самостійного виховання та утримання сина, є юридичним, оскільки від його встановлення залежить виникнення особистих прав заявника та можливість їх безперешкодної реалізації. Встановлення факту перебування неповнолітньої дитини на особистому вихованні і утриманні потрібно з метою захисту прав та інтересів дитини та прав заявника як батька. Чинним законодавством не передбачений інший порядок встановлення такого факту, і він не пов`язаний з вирішенням спору про право. На підставі викладеного, просив суд установити факт самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ухвалою Дарницького районного суду м. Києвавід 16 вересня 2025 року відмовлено у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Рожнів Я. Я. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, ухвалу суду просив скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. На обгрунутвання доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку про наявність спору про право, не з`ясувавши реальної позиції матері дитини, не дослідивши обставин фактичного проживання та виховання дитини, а також не врахувавши виключно судовий порядок встановлення факту самостійного виховання в умовах дії воєнного стану. Суд повністю проігнорував чинні на момент звернення норми законів про мобілізацію та військову службу, які прямо передбачають необхідність підтвердження такого факту саме рішенням суду та не допускають його встановлення в позасудовому порядку. За відсутності будь-якого спору між батьками щодо участі у вихованні дитини, а також за відсутності альтернативного механізму підтвердження цього юридичного факту, відмова у відкритті провадження необґрунтовано позбавила заявника гарантованого законом права на судовий захист та суперечить завданню окремого провадження, спрямованого на охорону прав та інтересів дитини. Ухвалами Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2025 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги заявника про встановлення факту того, що він самостійно виховує та утримує дитину не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень статей 293, 315 ЦПК України. В даному випадку вбачається спір про право, що в свою чергу виключає розгляд вказаної заяви в порядку окремого провадження, так як даний факт може бути встановлений рішенням суду у цивільній справі при вирішенні у порядку позовного провадження. Також суд першої інстанції виходив з того, що вимоги заявника фактично пов`язані з виникненням, зміною або припиненням особистих майнових прав матері дитини, а отже є спором про право. Перевіряючи законність оскаржуваної ухвали, колегія суддів враховує наступне. У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України). У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України. За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (стаття 180 СК України). Згідно з частинами першою-третьою статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів. Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Так, на підставі положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину. Згідно з частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Відтак, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання чи утримання дитини. Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право. У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов`язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. У частині першій статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Так, позивач просить встановити факт самостійного виховання та утримання ним малолітньої дитини, проте встановлення таких фактів може мати негативні наслідки для матері дитини . Статтею 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років З огляду на зазначене у цій справі, наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України) (див. постанову Верховного Суду від 10 жовтня 2024 року у справі №930/2899/23). Доведення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом . Такий факт одноосібного виховання та утримання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні (пункти 87,90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі N 201/5972/22). Суд першої інстанції врахував наведені вище правові норми та висновки Верховного Суду, та дійшов обгрунтованого висновку про наявність правових підстав для відмови у відкритті провадження за заявою провстановлення факту самостійного виховання й утримання дитини. Скаржник зазначає про те, що суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку щодо наявності спору про право, не з`ясував реальної позиції матері дитини, не дослідив фактичних обставин виховання та проживання, а також проігнорував норми законодавства про мобілізацію, які, на думку скаржника, вимагають підтвердження відповідного факту виключно судовим рішенням. Однак, колегія суддів вважає такі доводи помилковими та такими, що суперечать як процесуальному, так і сімейному законодавству та передусім наголошує, що предметом апеляційного перегляду даної справи є не дослідження того, хто фактично виховує дитину, і не оцінка участі кожного з батьків у цьому процесі, а перевірка правильності застосування судом першої інстанції норм процесуального права, які визначають допустимість розгляду заявлених вимог у порядку окремого провадження. Колегія суддів зауважує про те, що вимога про встановлення факту самостійного виховання дитини за своєю суттю завжди стосується обсягу прав другого з батьків, безвідносно до того, висловлює він свою позицію чи ні. Такий факт прямо стосується рівності батьківських прав, закріпленої у статті 141 СК України, впливає на встановлений законом обсяг прав та обов`язків матері, і не може бути визначений судом без врахування її правового статусу, без долучення органу опіки та піклування та без всебічного дослідження сімейних відносин між батьками. Сам по собі намір одного з батьків одержати судове підтвердження своєї виключної ролі у вихованні дитини уже свідчить про потенційний спір про право, який не може бути вирішений у безспірному порядку окремого провадження. За цих обставин, доводи заявника про відсутність спору між батьками не можуть бути прийняті до уваги. Спірність правовідносин у цій справі випливає не зі слів чи заперечень матері, а із самої суті та юридичних наслідків факту, який заявник просить установити. Встановлення факту «самостійного виховання» одним із батьків безумовно впливає на обсяг прав та обов`язків іншого з них і не може здійснюватися у безспірному порядку. Посилання заявника на необхідність підтвердження відповідного факту для цілей мобілізаційного законодавства не змінює правової природи заявлених вимог, а законодавство про мобілізацію не створює іншого судового механізму встановлення сімейних обставин. Воно лише відсилає до судового рішення як до документа, що може підтверджувати певні обставини, але не зазначає, в якому саме виді провадження такий факт має бути встановлений. При цьому, колегія суддів вважає необхідним наголосити скаржнику, що він не позбавлений можливості звернутися за захистом своїх прав до суду в порядку, установленому законом, а саме в позовному провадженні. Отже, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката Рожніва Я. Я. в інтересах ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2025 року залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Рожніва Ярослава Ярославовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 18 грудня 2025 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А. Нежура