Постанова Одеський апеляційний суд № 523/8601/15-ц

Номер провадження: 22-ц/813/3791/25 Справа № 523/8601/15-ц Головуючий у першій інстанції Кисельов В. К. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.11.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М., секретарі: Узун Н.Д., за участю: ОСОБА_1 , переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Устимчик Михайло Володимирович, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2024 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, - в с т а н о в и в: 06 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів. Позовні вимоги мотивовані тим, що 06 січня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Борисовою Н.В., зареєстрований в реєстрі за №4. Згідно Договору відповідач зобов`язався повернути позивачу отриману суму позики до 06 жовтня 2013 року. Відповідно до п.

1. Договору Позикодавець (Позивач) передав строком до 06 жовтня 2013 року у власність Позичальника (Відповідач) кошти у розмірі 125 410,17 (сто двадцять п`ять тисяч чотириста десять) гривень 17 копійок. Сторони домовились про встановлення еквіваленту щодо займаних коштів, а саме, що вказана сума складає в еквіваленті 15 690 (п`ятнадцять тисяч шістсот дев`яносто) доларів США згідно курсу НБУ на 06 січня 2013 року на момент укладення Договору. Пунктом

2. Договору передбачено, що Позичальник зобов`язується повернути отриману суму частками за наступним графіком: до 06 червня 2013 року - 15 106,77 (п`ятнадцять тисяч сто шість) гривень 77 коп., що в еквіваленті складає 1 890,00 (одна тисяча вісімсот дев`яносто) доларів США 00 центів; до 06 липня 2013 року - 27 575,85 (двадцять сім тисяч п`ятсот сімдесят п`ять) гривень 85 коп., що в еквіваленті складає 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів; до 06 серпня 2013 року - 27 575,85 (двадцять сім тисяч п`ятсот сімдесят п`ять) гривень 85 коп., що в еквіваленті складає 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів; до 06 вересня 2013 року - 27 575,85 (двадцять сім тисяч п`ятсот сімдесят п`ять) гривень 85 коп., що в еквіваленті складає 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів: до 06 жовтня 2013 року - 27 575,85 (двадцять сім тисяч п`ятсот сімдесят п`ять) гривень 85 коп., що в еквіваленті складає 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів. У п. 2 Договору зазначено, що незалежно від інфляції, зміни комерційного курсу та курсу НБУ, або інших причин. Позичальник зобов`язується повернути позику в рамках Договору у гривнях, але у розмірі не меншому, ніж сума, розрахована, шляхом множення курсу НБУ на дату фактичного повернення позики на відповідний еквівалент у доларах США. Згідно п.

4. Договору позика в повному обсязі отримана Позичальником до моменту підписання Договору. На підтвердження факту отримання позики в повному обсязі відповідачем була надана розписка від 06 січня 2013 року. Таким чином, умови п.

1. Договору, позивачем були виконані у повному обсязі, тобто позивач передав строком до 06 жовтня 2013 року у власність відповідача кошти у розмірі 125 410,17 (сто двадцять п`ять тисяч чотириста десять) гривень 17 коп., що складає в еквіваленті 15 690 ( п`ятнадцять тисяч шістсот дев`яносто) доларів США згідно курсу НБУ на 06 січня 2013 року на момент укладення договору. Однак, по закінченню строків, передбачених договором, відповідач свої зобов`язання за договором не виконав, а саме: не повернув позивачеві отриману, згідно договору, суму грошових коштів у повному обсязі. Незважаючи на неодноразові звернення позивача, відповідач ухиляється від добровільного повернення грошових коштів. На підставі викладеного, позивач просить стягнути з відповідача на свою користь з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 06 січня 2013 року в сумі 367 952,19 (триста шістдесят сім тисяч дев`ятсот п`ятдесят дві) гривні 19 копійок, що в еквіваленті 15 690 ( п`ятнадцять тисяч шістсот дев`яносто) доларів США (виходячи з курсу гривні щодо долара США, встановленого НБУ, станом на 01 квітня 2015 року, що становить 2345,1383 грн за 100 доларів США). 3% річних в сумі 6 152,77 (шість тисяч сто п`ятдесят дві гривні 77 копійок, інфляційні витрати у сумі - 64 159,38 (шістдесят чотири тисячі сто п 'ятдесят дев 'ять) гривень 38 копійок. Заочним рішення суду від 24 лютого 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів було задоволено у повному обсязі. Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 24 січня 2024 року заяву відповідача ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2016 року задоволено, заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2016 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів - скасовано та призначено розгляд справи на 15 лютого 2024 року. Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 01 липня 2024 року було прийнято до розгляду заяву про збільшення позовних вимог, у яких позивач просив стягнути з відповідача суму основного боргу у розмірі 634 726 гривень 40 копійок, суми 3% відсотків річних у розмірі 7 199 гривень 35 копійок за період з урахування строку позовної давності до 24 лютого 2022 року. Відповідач ОСОБА_2 відзив на позов не подавав, однак надіслав проект мирової угоди у справі, який не був погодженим позивачем. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав позовні вимоги, а також підтвердив обставини, які викладені в позовній заяві. Він також пояснив, що борг відповідачем не був повернутий. Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, про розгляд справи відповідачу було достовірно відомо, окрім того, представник відповідача про розгляд справи був повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів - задоволено частково. Суд стягнув з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , іпн. № НОМЕР_1 , що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_2 , що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ): борг за договором позики від 06.01.2013 в сумі 634 660 гривень 50 копійок, що в еквіваленті 15 690 (п`ятнадцять тисяч шістсот дев`яносто) доларів США (виходячи з курсу гривні щодо долара США, встановленого НБУ, станом на 01 липня 2024 року), 3% річних в сумі 7 199 гривень 35 копійок, судові витрати у розмірі 3 654 гривні та 2 766 гривень, а всього стягнути суму у розмірі 648 279 гривень 85 копійок. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Устимчик Михайло Володимирович, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позову задовольнити частково та стягнути борг за договором позики від 06.01.2013 в розмірі 125 410,17 грн, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Відповідач ОСОБА_2 та його представник адвокат Устимчик М.В. в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомленні належним чином та завчасно, про що свідчать довідка про доставку судової повістки-повідомлення в електронний кабінет Електронного суду та рекомендоване повідомлення про направлення судової повістки-повідомлення про судове засідання (а.с. 210-215). 19 листопада 2025 року від ОСОБА_2 надійшла заява про відкладення розгляду справи, в якій він зазначає, що вимушений шукати іншого представника, а також те, що станом на 19 листопада 2025 року він перебуває в м. Кам`янець-Подільський Однак, колегія суддів не вважає за доцільне відкладення розгляду даної справи та відмовляє в задоволенні клопотання про відкладення, оскільки на його підтвердження не надано жодного доказу. Згідно статті 372 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Явка до суду апеляційної інстанції обов`язковою не визнавалася. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Позиція ОСОБА_2 щодо суті спору та законності рішення суду першої інстанції чітко викладена в апеляційній скарзі. Верховний Суд в постанові від 01.102020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, враховуючи, що судом не встановлено обставин, які б перешкоджали розглянути справу за відсутності відповідача, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Визначення поняття зобов`язання міститься у частині 1 статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). Частиною 1 статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049 ЦК України). Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина 1 статті 530 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку (частини 2 та 3 статті 545 ЦК України). Відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Судом першої інстанції встановлено, що 06 січня 2013 року між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Борисовою Н.В., зареєстрований в реєстрі за №4. Згідно договору відповідач зобов`язався повернути позивачу отриману суму позики до 06 жовтня 2013 року. Відповідно до п.

1. Договору Позикодавець (Позивач) передав строком до 06 жовтня 2013 року у власність Позичальника (Відповідач) кошти у розмірі 125 410,17 (сто двадцять п`ять тисяч чотириста десять) гривень 17 копійок. Сторони домовились про встановлення еквіваленту щодо займаних коштів, а саме, що вказана сума складає в еквіваленті 15 690 (п`ятнадцять тисяч шістсот дев`яносто) доларів США згідно курсу НБУ на 06 січня 2013 року на момент укладення Договору. Пунктом

2. Договору передбачено, що Позичальник зобов`язується повернути отриману суму частками за наступним графіком: до 06 червня 2013 року - 15 106,77 (п`ятнадцять тисяч сто шість) гривень 77 коп., що в еквіваленті складає 1 890,00 (одна тисяча вісімсот дев`яносто) доларів США 00 центів; до 06 липня 2013 року - 27 575,85 (двадцять сім тисяч п`ятсот сімдесят п`ять) гривень 85 коп., що в еквіваленті складає 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів; до 06 серпня 2013 року - 27 575,85 (двадцять сім тисяч п`ятсот сімдесят п`ять) гривень 85 коп., що в еквіваленті складає 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів; до 06 вересня 2013 року - 27 575,85 (двадцять сім тисяч п`ятсот сімдесят п`ять) гривень 85 коп., що в еквіваленті складає 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів: до 06 жовтня 2013 року - 27 575,85 (двадцять сім тисяч п`ятсот сімдесят п`ять) гривень 85 коп., що в еквіваленті складає 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів. У п. 2 Договору зазначено, що незалежно від інфляції, зміни комерційного курсу та курсу НБУ, або інших причин. Позичальник зобов`язується повернути позику в рамках Договору у гривнях, але у розмірі не меншому, ніж сума, розрахована, шляхом множення курсу НБУ на дату фактичного повернення позики на відповідний еквівалент у доларах США. Згідно п.

4. Договору позика в повному обсязі отримана Позичальником до моменту підписання Договору. На підтвердження факту отримання позики в повному обсязі відповідачем була надана розписка від 06 січня 2013 року. Таким чином, умови п.

1. Договору, позивачем були виконані у повному обсязі, тобто позивач передав строком до 06 жовтня 2013 року у власність відповідача кошти у розмірі 125 410,17 (сто двадцять п`ять тисяч чотириста десять) гривень 17 коп., що складає в еквіваленті 15 690 ( п`ятнадцять тисяч шістсот дев`яносто) доларів США згідно курсу НБУ на 06 січня 2013 року на момент укладення договору. Статтею 1047 ЦК України встановлено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Статтею 1046 ЦК України, передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Стаття 1049 ЦК України, встановлює, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Однак, по закінченню строків, передбачених договором, відповідач свої зобов`язання за договором не виконав, а саме: не повернув позивачеві отриману, згідно договору, суму грошових коштів у повному обсязі. Доказів протилежного відповідачем суду не надано. Отже, враховуючи, що відповідач не повернув борг у розмірі еквівалентній сумі у розмірі 15 690 доларів США, згідно умов укладеного договору, то він повинен повернути борг саме з розрахунку 15 690 доларів США за курсом НБУ. Позивач подав заяву про збільшення позовних вимог станом на 01 липня 2024 року. Станом на 01 липня 2017 року Національним Банком України (надалі по тексту - «НБУ») встановлено такий офіційний курс гривні щодо долара США: 1- долар США складає 40,45 гривні. Відповідно до графіку борг становить до 06 червня 2013 року - 1 890,00 (одна тисяча вісімсот дев`яносто) доларів США, що в еквіваленті складає суму у розмірі 76 450 гривень 50 копійок; до 06 липня 2013 року - 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів, що в еквіваленті складає суму у розмірі 139 552 гривень 50 копійок; до 06 серпня 2013 року - 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів, що в еквіваленті складає суму у розмірі 139 552 гривень 50 копійок; до 06 вересня 2013 року - 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів, що в еквіваленті складає суму у розмірі 139 552 гривень 50 копійок; до 06 жовтня 2013 року - 3 450,00 (три тисячі чотириста п`ятдесят) доларів США 00 центів, що в еквіваленті складає суму у розмірі 139 552 гривень 50 копійок; Враховуючи вище наведене, сума боргу, що підлягає поверненню відповідачем згідно договору становить 15 690 доларів США*40,45=634660 гривень 50 копійок. Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Враховуючи позовні вимоги, суму трьох відсотків річних складає суму у розмірі 7 199 гривень. Посилання відповідача ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Устимчик Михайло Дмитрович, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції помилково не враховано те, що 06 січня 2013 року він позичив у позивача 125 410, 17 грн, що на той час за курсом НБУ було еквівалентно 15 690 дол. США, тому він зобовязаний повернути саме 125 410,17 грн, не приймаються до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25.10.2000), «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27.01.2004). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23.12.2003), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що, позивачем із достовірністю та об`єктивністю доведено обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що між сторонами у справі укладено договір позики, за якими позивач передав у борг грошові кошти в розмірі 125 410,17 грн, що на 06 січня 2013 року за курсом НБУ було еквівалентно 15 690 дол. США, на строк до 06 жовтня 2013 року, але позичальник всіляко ухиляється він повернення грошових коштів. Й, навпаки, відповідачем не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів на спростовання підстав позову. Так, Верховний Суд у постанові від 27.10.2021 у справі №523/1712/18 (провадження №61-1220св21) зробив наступний правовий висновок, а саме, «згідно із частиною 2 статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Частиною 1 статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Положеннями частини 1 статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10.12.2018 у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16, від 12.09.2019 у справі №604/1038/16 та від 23.04.2020 у справі №501/1773/16-ц». Судом першої інстанції встановлено, що 06 січня 2013 року між сторонами у справі був укладений договір позики, за яким ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 125 410, 17 грн, що на той час за курсом НБУ було еквівалентно 15 690 дол. США, на строк до 06 жовтня 2013 року, договір посвічений приватним нотаріусом Одеського міського округу Борисовою Н.А., зареєстрований в реєстрі за №4 (а.с. 15-16). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.11.2020 по справі №154/3443/18, провадження №61-6026св20 роз`яснено, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач ОСОБА_2 діяв недобросовісно, с 06 жовтня 2013 року до теперішнього час ухилявся від виконання зобов`язання за договором позики належним чином. Тому позичальник за умовами договору позики зобов`язаний повернути борг у розмірі еквівалентній сумі у розмірі 15 690 доларів США, станом на 01 липня 2024 року, в розмірі 634 660 гривень 50 копійок (15 690 доларів США*40,45) та 3% річних від простроченої суми в розмірі 7 199 гривень. Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановив, що позичальник, відповідач не виконав взяті на себе зобов`язання за договором позики від 06.01.2013 в сумі та на умовах, що передбачені вказаним договорам, що свідчить про недобросовісність дій, тому відповідач за умовами договору позики зобов`язаний повернути борг у розмірі еквівалентній сумі у розмірі 15 690 доларів США, станом на 01 липня 2024 року, в розмірі 634 660 гривень 50 копійок (15 690 доларів США*40,45) та 3% річних від простроченої суми в розмірі 7 199 гривень. Отже, права позивача ОСОБА_1 були порушені відповідачем і у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України підлягають судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Системний аналіз наведених норм права, правового висновку Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивач отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтею 13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову про повернення боргу за договором позики від 06 січня 2013 року в розмірі 125 410,17 грн немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - у х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Устимчик Михайло Володимирович, залишити без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 08 грудня 2025 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда