Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 120/8923/25

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/8923/25 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Сало Павло Ігорович Суддя-доповідач - Моніч Б.С. 08 грудня 2025 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Моніча Б.С. суддів: Білої Л.М. Гонтарука В. М. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової академії (м.Одеса) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ В червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Військової академії (м. Одеса), в якому просив: - визнати протиправними дії щодо виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення в період з 30.12.2022 р. по 31.01.2023 р. в зменшеному розмірі, з використанням для обчислення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням прожиткового мінімуму в розмірі визначеному станом на 01.01.2018 р.; - зобов`язати Військову академію (м. Одеса) протягом 30 календарних днів з дати набрання рішенням суду законної сили провести перерахунок та виплату мені, ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 30.12.2022 р. по 31.01.2023 р. з використанням для обчислення базових величин грошового забезпечення військовослужбовця (посадового окладу та окладу за військовим званням) прожиткового мінімуму в розмірі визначеному станом на 01.01.2022 р., а саме 2481,00 грн., для періоду служби з 30.12.2022 р. по 01.01.2023 р. та прожиткового мінімуму в розмірі визначеному станом на 01.01.2023 р., а саме 2684,00 грн., для періоду служби з 01.01.2023 р. по 31.01.2023 р. в сумі 7668,40 грн; - зобов`язати Військову академію (м. Одеса) протягом 30 календарних днів з дати набрання рішенням суду законної сили виплатити компенсацію (відшкодування середнього заробітку) за несвоєчасний розрахунок в розмірі 126095,20 грн. з 01.02.2023 р. до 31.07.2023 р. (за 6 місяців після виключення з фінансового забезпечення). Позовні вимоги обґрунтовуються протиправною бездіяльністю відповідача щодо нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 30.12.2022 по 31.01.2023 без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік", Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2022 та на 01.01.2023. ІІ. ЗМІСТ РІШЕНННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової академії (м. Одеса) щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 30.12.2022 по 31.01.2023 без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 01.01.2022 та Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 01.01.2023. Зобов`язано Військову академію (м. Одеса) здійснити ОСОБА_1 перерахунок та доплату грошового забезпечення (основних та додаткових видів) за період з 30.12.2022 по 31.01.2023 виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 01.01.2022 та Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 01.01.2023, з урахуванням раніше виплачених сум. В решті позовних вимог відмовлено. ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Суд встановив, що з 30.12.2022 позивача відповідно до пункту 106 наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 19 від 30.12.2022 зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , що підтверджено копією витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.12.2022 №

19. Військова частина НОМЕР_1 формувалася Військовою академією ( АДРЕСА_1 ) як юридичною особою та з грудня 2022 року (під час формування) перебувала на фінансовому забезпеченні Військової академії (м. Одеса) як юридичної особи. З 01.02.2023 позивач почав отримувати грошове забезпечення у військовій частині НОМЕР_1 через те, що військова частина НОМЕР_1 була виключена з фінансового господарства Військової академії (м. Одеса) як юридичної особи відповідно до телеграми КСВ ЗСУ № 13567 від 03.03.2023, як самостійна юридична особа, яка веде окреме фінансове господарство. Відтак Військовою академією (м. Одеса) на позивача було сформовано та передано до військової частини НОМЕР_1 грошовий атестат № 1374 від 31.03.2023, в пункті 12 якого зазначено про виключення зі списків особового складу частини з 31.01.2023. Позивач звернувся до відповідача з заявою, в якій просив перерахувати та доплатити йому грошове забезпечення за період з 30.12.2022 по 31.01.2023, обчисливши його з розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт. Однак, як стверджується у позовній заяві і не спростовано відповідачем, на момент пред`явлення адміністративного позову позивач не отримав відповіді на подану заяву, а його вимоги щодо перерахунку та доплати грошового забезпечення залишилися без розгляду. Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач за захистом своїх прав та інтересів звернувся до суду з цим позовом. IV. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що з 29.01.2020 була відновлена дія пункту 4 Постанови № 704 у первісній редакції, котра визначала розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а не на 01.01.2018. Суд дійшов висновку про протиправність дій відповідача щодо обчислення та виплати позивачу з 30.12.2022 по 31.01.2023 без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 01.01.2022 та Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 01.01.2023 та зобов`язання Військову академію (м. Одеса) здійснити ОСОБА_1 перерахунок та доплату грошового забезпечення (основних та додаткових видів) за період з 30.12.2022 по 31.01.2023 виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 01.01.2022 та Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 01.01.2023, з урахуванням раніше виплачених сум. Щодо вимоги позивача про зобов`язання відповідача виплатити позивачу компенсацію (відшкодування середнього заробітку) за несвоєчасний розрахунок в розмірі 126095,20 грн з 01.02.2023 до 31.07.2023 (за 6 місяців після виключення з фінансового забезпечення), то суд дійшов висновку, що оскільки фактичного припинення військової служби щодо позивача починаючи з 01.02.2023 не відбулося, правові підстави для застосування статей 116, 117 КЗпП України відсутні, так як ці норми передбачають відповідальність роботодавця лише у випадку невиплати належних сум при звільненні працівника. V. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови задоволених вимог, позивач оскаржив його в апеляційному порядку з вимогою скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення компенсації за несвоєчасний розрахунок, відсутності визначення суми недоотриманого забезпечення (7668,40 грн), відсутності строку виконання рішення. Ухвалити нове рішення, яким: зобов`язати Військову академію (м. Одеса) виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) недоотримане грошове забезпечення за період з 30.12.2022 р. по 31.01.2023 р. у сумі 7668,40 грн; встановити строк виконання рішення 30 календарних днів з дня набрання ним законної сили; стягнути з Військової академії (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасний розрахунок відповідно до ст. 116117 КЗпП України в розмірі 126095,20 грн за період з 01.02.2023 р. по 31.07.2023 р. В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив, що суд обмежився загальним зобов`язанням провести перерахунок без зазначення конкретної суми, що створює невизначеність і можливість для відповідача затягувати виконання рішення суду. Суд не встановив строк виконання рішення, чим порушив ч. 6 ст. 371 КАС України, яка дозволяє суду визначати розумний строк для виконання, що створює ризик порушення моїх прав, спричинену затримкою виплат. Виключення зі списків Військової академії (м. Одеса) означало припинення фінансово-правових відносин із цим суб`єктом, навіть якщо подальша служба продовжувалась у складі іншої військової частини, тому суд помилково вважав, що ст. 116117 КЗпП не застосовуються до військовослужбовців у разі продовження служби. Відповідач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. VI. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У цій справі не є предметом апеляційного перегляду висновок суду першої інстанції щодо протиправності дій відповідача стосовно обчислення та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 30.12.2022 по 31.01.2023 без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» на 01.01.2022 та Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» на 01.01.2023, оскільки апеляційну скаргу відповідача повернуто, а позивач у цій частині не оскаржує відповідного висновку суду першої інстанції. Апеляційний перегляд у межах даного провадження обмежується оцінкою законності та обґрунтованості відмови у задоволенні заявлених вимог щодо визначення конкретної суми недоотриманого грошового забезпечення; встановлення строку виконання рішення; стягнення з Військової академії (м. Одеса) компенсації за несвоєчасний розрахунок відповідно до ст. 116117 КЗпП України. Стосовно вимоги позивача про зобов`язання відповідача виплатити недоотримане грошове забезпечення за період з 30.12.2022 р. по 31.01.2023 р. у конкретній сумі 7668,40 грн, суд зазначає наступне. При вирішенні даного питання суд враховує, що згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі "Педерсен і Бодсгор проти Данії" зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень. У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі "Волохи проти України" (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є "передбачуваною", якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. "…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання". Суд зазначає, що дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Отже, у даному випадку саме відповідач, виконуючи рішення суду, має здійснити перерахунок усіх видів грошового забезпечення позивача, передбачених частиною 2 статті 9 Закону України № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», за спірний період. Визначення ж конкретного розміру виплат є функцією компетентного органу, тоді як суд перевіряє лише правомірність підходу та дотримання закону та обов`язок суду полягає у зобов`язанні провести перерахунок відповідно до правильних правових критеріїв, а не у визначенні суми. Відтак, суд першої інстанції вірно зобов`язав відповідача здійснити перерахунок без визначення конкретної суми, оскільки визначення остаточної суми належить до дискреційних повноважень відповідача та здійснюється ним у межах закону. Щодо встановлення строку виконання рішення на підставі статті 271 КАС України. Відповідно до частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи є підстави допустити негайне виконання рішення. Перелік рішень суду, що підлягають негайному виконанню, визначається статтею 371 КАС України. Так, відповідно до пункту 2 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць. Суд зауважує в п. 2 ч. 1 ст. 371 КАС йдеться про негайне виконання стягнення заробітної плати у разі позбавлення особи такої заробітної плати. У такому випадку інститут негайного виконання рішення суду про присудження заробітної плати за один місяць, виконує функцію запобіжника позбавлення особи засобів існування на час вирішення юридичного спору. Разом з тим, оскільки в даному випадку способом відновлення порушеного права позивача є зобов`язання відповідача здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення, а не стягнення конкретно визначеної суми грошових коштів, негайне виконання не застосовується. Щодо стягнення з Військової академії (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасний розрахунок відповідно до ст. 116-117 КЗпП України в розмірі 126095,20 грн за період з 01.02.2023 р. по 31.07.2023 р. Однією з встановлених державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов`язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом № 2011-XII. Проте цим законом правові відносини щодо виплати військовослужбовцям середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116-117 КЗпП України. Наведене відповідає правовій позиції щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби, сформованій у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16 та від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19. Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Метою встановлення передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (у редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022 чинного із 19.07.2022, який діяв на момент звільнення позивача зі служби та виплати йому недоотриманих сум грошового забезпечення). Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22 підкреслив, що приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) установлюють загальне правило, згідно з яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку. Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких уступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення. Як встановлено з матеріалів справи, позивача з 30.12.2022 було зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 (відповідно до пункту 106 наказу командира цієї частини № 19 від 30.12.2022). Формування військової частини НОМЕР_1 здійснювалося Військовою академією (м. Одеса), яка забезпечувала її фінансування до моменту виокремлення частини як самостійного суб`єкта господарювання. З 01.02.2023 військова частина НОМЕР_1 була виключена з фінансового господарства Військової академії (м. Одеса) та розпочала функціонування як окрема юридична особа, про що свідчить телеграма КСВ ЗСУ № 13567 від 03.03.2023. У свою чергу, на позивача академією було сформовано та передано до військової частини НОМЕР_1 грошовий атестат № 1374 від 31.03.2023, в якому зазначено про його виключення зі списків особового складу Військової академії з 31.01.2023. Проте це виключення не означало звільнення позивача зі служби. Він і надалі безперервно проходив військову службу саме у військовій частині НОМЕР_1 , тобто в тій самій частині, до якої був зарахований 30.12.2022 і з якої був виключений лише 28.05.2023 згідно з витягом з наказу командира частини №

162. Отже, фактичного припинення військової служби щодо позивача починаючи з 01.02.2023 не відбулося. Увесь цей час позивач перебував у статусі військовослужбовця тієї ж самої військової частини НОМЕР_1 . У світлі зазначених обставин важливо підкреслити, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини саме по собі не свідчить про закінчення проходження ним військової служби. Таке виключення може бути зумовлене переведенням до іншої частини, зміною місця проходження служби або іншим адміністративним переміщенням. Натомість лише виключення зі списків особового складу військової частини у зв`язку із звільненням у запас чи відставку, смертю, визнанням безвісно відсутнім чи оголошенням померлим підтверджує закінчення проходження військової служби. У цій справі встановлено, що на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не була завершена, він не був звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов`язки на новому місці служби. Відтак, фактичні обставини справи не відповідають гіпотезі частини першої статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність за затримку розрахунку саме при звільнення працівника, а тому ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин. Поширення дії вказаної норми на випадок, який має місце у цій справі, протирічило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження. Аналогічні правові висновки Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України, викладені у постанові Верховного Суду по справі №400/8927/23 від 26.06.2025 року. Таким чином, в обсязі установлених обставин справи у системному зв`язку з відповідним правовим регулюванням спірних правовідносин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування статей 116, 117 КЗпП України, оскільки ці норми передбачають відповідальність роботодавця лише у випадку невиплати належних сум при звільненні працівника. Посилання позивача в апеляційній скарзі на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30.11.2020 у справі №480/3105/19 та від 22.06.2023 у справі №240/9951/19 колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, оскільки зазначені висновки були сформовані за відмінних фактичних обставин справи, зокрема позивачі у наведених справах були звільнені з військової служби. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з дослідженням усіх основних питань, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для його скасування не вбачається. VII. ВИСНОВКИ СУДУ З огляду на викладене, колегія суддів уважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги відповідача колегією суддів не встановлено. Згідно з частини 1 статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий Моніч Б.С. Судді Біла Л.М. Гонтарук В. М.