Постанова 4824 № 761/16554/25

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 листопада 2025 року місто Київ справа № 761/16554/25 апеляційне провадження № 22-ц/824/16449/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Саліхова В.В., суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б., за участю секретаря судового засідання: Алієвої Д.У., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 липня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Саадулаєва А.І., у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України про визнання права власності за набувальною давністю,- в с т а н о в и в : У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України про визнання права власності за набувальною давністю, в якому просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 1987 року ОСОБА_1 , разом зі своєю сім`єю (дружиною ОСОБА_2 , сином ОСОБА_3 та донькою ОСОБА_4 ) постійно проживають в квартирі АДРЕСА_1 . Відповідно до Розпорядження № 156 по Житловому сектору Управління справами Центрального комітету Комуністичної партії України від 27 листопада 1987 року, вказана квартира була видана сім`ї з 4 чоловік (позивачу, дружині, сину та доньці) на період його роботи двірником будинку АДРЕСА_1 . Двірником у вказаному будинку позивач працював більше 17 років. Після звільнення з посади двірника, позивач разом з членами своєї сім`ї продовжив жити у вказаній квартирі, ніхто не пред`являв позивачу вимогу звільнити спірну квартиру. У позивача не було ані найменшого сумніву щодо правомірності набуття користування зазначеною квартирою. До того ж позивач був обізнаний з правовою нормою відповідно до якої, відпрацювавши двірником більше 10 років він набуває займану квартиру. Тому його володіння спірною квартирою є добросовісним. До того ж він є давнісним володільцем квартири АДРЕСА_1 , набувши право користування спірною квартирою ще у 1987 р., тобто більше 37 років, з яких 20 років вже не перебуваючи на посаді двірника. Зазначена вище квартира не має статусу службового і не є чиєюсь власністю, йому разом з членами сім`ї квартира надана як працівнику Управління справами Центрального комітету Комуністичної партії України. Вони вселилися до спірної квартири на законних підставах, проживають у ній постійно доволі тривалий час (більше тридцяти років), тобто мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а також сподівання та очікування й на подальше користування квартирою. У зв`язку із вищевикладеним, позивач звернувся до суду з даним позовом та просив його задовольнити. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 29 липня 2025 року позов залишено без задоволення. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що суд дійшов помилкового висновку, що квартира є службовою, не врахувавши, що такий статус не підтверджений, розпорядження про включення до числа службових приміщень спірної квартири з 2010 року по 2024 року не приймалося, а до 2010 року адміністрація не є розпорядником такої інформації. Вказує, що судом не враховано відсутність у відповідача права власності на спірну квартиру та добросовісне володіння позивачем спірною квартирою. Зауважує, що спірна квартира не має статусу службової і не є чиєюсь власністю, позивачу разом з сім`єю квартира надана як працівнику Управління справами Центрального комітету Комуністичної партії України, вселення до спірної квартири відбулося на законних підставах, позивач із сім`єю проживають у ній постійно, тривалий час, тобто мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а також сподівання та очікування й на подальше користування квартирою. В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник - адвокат Близнюк Н.В. підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити. Представник відповідача в судове засідання не зявився, про час та місце розгляду справи відповідач був повідомлений належно, про причини неявки представника суд не повідомив, тому колегія суддів вважала можливим провести розгляд справи за його відсутності. Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення позивача та його представника, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до Розпорядження по Житловому сектору Управління справами Центрального комітету Комуністичної партії України №156 від 27 листопада 1987 року про надання на період роботи гр. ОСОБА_1 помешкання за адресою: АДРЕСА_1 , вказана квартира була видана сім?ї з 4 чоловік ( ОСОБА_1 , дружині, сину та доньці) на період його роботи двірником будинку АДРЕСА_1 . Двірником у вказаному будинку ОСОБА_1 працював з 03 липня 1987 р. по 23 жовтня 2004 р., що підтверджується записами № 21-24 в Трудовій книжці на ім`я ОСОБА_1 . Після звільнення з посади двірника позивач разом з членами своєї сім`ї продовжив жити у вказаній квартирі, що підтверджується відмітками в їх паспортах, копії яких наявні в матеріалах справи, про зареєстроване місце проживання, а також листом Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації вих. №109-1726 від 20.03.2024 року. Згідно листа Групи приватизації державного житлового фонду державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України» від 19 лютого 2024 року № 15-1/27-44, зокрема, ОСОБА_1 повідомлено, що серед наданих на розгляд матеріалів щодо приватизації квартири відсутній ордер на жиле приміщення, наданий для заселення його родини. Також копія ордеру відсутня в документах обліку житла в державному підприємстві «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України». Отримання дубліката законом не передбачено. В такому випадку перед приватизацією потрібно довести своє право на проживання в державній нерухомості на законних підставах з метою приватизації у встановлений законом спосіб. Листом від 29 липня 2024 року Апарат Верховної Ради України повідомив ОСОБА_1 , що видача дубліката ордера на жиле приміщення чинним законодавством України не передбачено. Листом від 05.08.2024 № 02/РЦ-6534 Комунальний Концерн «Центр Комунального Сервісу» повідомив ОСОБА_1 про те, що ордер на житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 не виявлено, у зв'язку з чим, надати копію ордеру за вказаною адресою не представляється можливим. Листом від 20 березня 2024 року № 109-1726 Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація повідомила, що житловий багатоквартирний будинок АДРЕСА_1 не віднесений до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації. Будинок перебуває на обслуговуванні ДП «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України». Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 30 вересня 2010 року № 787 «Про організаційно-правові заходи», пов`язані з виконанням рішення Київської міської ради від 09.09.2010№7/4819 «Про питання організації управління районами в місті Києві» ліквідовано з 31.10.2010 Шевченківську районну у м. Києві державну адміністрацію та створено новий орган державної влади - Шевченківську районну в місті Києві державну адміністрацію. Зазначеними рішенням та розпорядженням правонаступників припинених державних органів не визначено, тому Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація не є розпорядником інформації до 2010 року. З 2010 по 2024 роки Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація не приймала розпорядження про включення до числа службових жилих приміщень квартири АДРЕСА_1 . Згідно довідки від 02 березня 2016 року № 15-1/27-235 ДП «Управління житловими будинками» Управління справа Апарату Верховної Ради України, за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_1 зареєстрований з 09.03.1988 року, разом з ним зареєстровані: дружина - ОСОБА_2 з 09.03.1988 року, син - ОСОБА_3 з 04.09.1991 року, дочка - ОСОБА_4 з 28.02.2002 року. Листом від 27 березня 2024 року Управління справа Апарату Верховної Ради України повідомлено, що квартира АДРЕСА_1 у власності Управління справами не перебуває. Листом від 08 квітня 2024 року № 15-1/27-123 ДП «Управління житловими будинками» Управління справа Апарату Верховної Ради України повідомило, що розпорядженням по Управлінню справами Апарату Верховної Ради України № 100 від 31 грудня 2015 року з балансу Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України на баланс Підприємства, був переданий, зокрема житловий будинок АДРЕСА_1 . Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги не грунтуються на вимогах закону. ОСОБА_1 знав про те, що спірна квартира є службовою, що підтверджується розпорядженням №156 Жилсектору УС ЦК Компартії України від 27.11.1987 року, у зв`язку з чим наявні підстави стверджувати, що позивачу було відомо про те, що він володіє даною квартирою, яка є чужим майном і не належить позивачу, отже відсутні підстави вважати, що при подачі позову позивачем дотримано принцип добросовісності. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних вище тобто передбачених чинним законодавством умов у їх сукупності. У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановивши, що позивач почав проживати у спірній квартирі, яка була передана у користування на підставі розпорядження № 156 Жилсектору УС ЦК Компартії України від 27.11.1987 року, як службова, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що вказані обставини унеможливлюють визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру за набувальною давністю відповідно до положень статті 344 ЦК України. Матеріали справи не містять доказів того, що на теперішній час квартира, яка перебуває у користуванні позивача, втратила статус службової. Сам по собі факт користування ОСОБА_1 квартирою, утримання її в належному стані, проведення ремонтів, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 337/4725/18). Доводи апеляційної скарги щодо відкритого володіння позивачем спірною квартирою, використання для проживання не дають підстав для визнання за ним права власності за набувальною давністю у розумінні статті 344 ЦК України (див. висновки Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2019 року в справі № 683/1795/17). Висновки Верховного Суду, на які посилається заявник у апеляційній скарзі, не спростовують правильність вирішення судом першої інстанції спору у цій справі, оскільки їх правові висновки наведеним не суперечать, вказані правові висновки заявником неправильно розуміються. Отже, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, зводяться до переоцінки судом доказів. Незгода позивача із встановленими судом обставинами та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов`язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 липня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 21 листопада 2025 року. Головуючий: Судді: