Постанова Харківський апеляційний суд № 642/6886/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Справа № 642/6886/24 Головуючий суддя І інстанції Цибульська С. В. Провадження № 22-ц/818/4018/25 Суддя доповідач Яцина В.Б. Категорія: про позбавлення батьківських прав П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 листопада 2025 року м. Харків. Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Яцини В.Б. суддів колегії Мальованого Ю.М, Маміної О.В., за участю секретаря судового засідання Шевцової К.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 20 травня 2025 року, у цивільній справі №642/6886/24, за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, в с т а н о в и в: У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, Позовна заява мотивована тим, що він є батьком малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Матір`ю ОСОБА_3 є ОСОБА_2 . В шлюбі сторони не перебували. Практично з часу народження дочки позивач займався вихованням та утриманням дитини, оскільки відповідачка не проявляла до неї необхідних уваги та турботи. Вказує позивач у позовній заяві, до народження спільної з позивачем дитини відповідачка вже мала трьох неповнолітніх дітей. Після початку військової агресії рф проти України приблизно в березні-квітні 2022 року сторони разом з дітьми, в тому числі, дітьми відповідачки, виїхали до міста Львів, в жовтні 2022 року переїхали до Житомирської області, де мешкали в приватному будинку протягом близько 1,5 місяців. 18.11.2022 позивач повернувся до Харкова, приблизно через тиждень після цього до позивача повернулася і відповідачка. Зазначає, що після повернення до міста Харкова сторони деякий час проживали разом у квартирі АДРЕСА_1 , яка є місцем реєстрації місця проживання матері позивача та фактичним місцем проживання останнього. ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася ОСОБА_3 , яка проживала з обома батьками близько 8 місяців, після чого відповідачка залишила позивача одного з дитиною, виїхала з їх спільного місця проживання, обґрунтовуючи це своєю втомою турбуватися та опікуватися дитиною. Також позивач зазначає, що рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 16.05.2024 у справі № 642/1039/24 відповідачку позбавлено батьківських прав щодо її малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . Позивач разом з дочкою проживають за адресою: АДРЕСА_2 , матір позивача приходить до нього допомагати з дитиною. Позивач вказує у позовній заяві, що після того, як відповідачка виїхала зі спільного з позивачем місця проживання, вона не опікувалася дитиною, практично не спілкувалася з нею, не надавала матеріальної допомоги дитині. З часу народження дочки позивач опікується дитиною та займається її вихованням та утриманням. Вважає, що позбавлення відповідачки батьківських прав стосовно малолітньої ОСОБА_3 повністю відповідає інтересам дитини та буде сприяти забезпеченню стабільних умов її життя. Також позивач просить суд стягнути з відповідачки аліменти на утримання малолітньої дочки ОСОБА_3 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. На підставі вищевикладеного, ОСОБА_1 просив суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітньої ОСОБА_3 , стягнути з відповідачки аліменти на утримання малолітньої дочки ОСОБА_3 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Рішенням Холодногірського районного суду м. Харкова від 20 травня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 28.10.2024, і до досягнення дитиною повноліття. Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання своєї дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Покладено на Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків щодо ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення у частині відмови у задоволення позовних вимог про позбавлення батьківських прав скасувати та ухвалити у цій частині нове, яким вимоги задовольнити. В частині стягнення аліментів з відповідача залишити без змін. Вказав, що всупереч вимогам чинного сімейного законодавства України ОСОБА_2 не виконувала та продовжує не виконувати своїх батьківських обов`язків по відношенню до дочки. Вказав, що суд дійшов помилкового висновку що відсутня свідома винна поведінка відповідача та відсутні підстави для позбавлення батьківських прав. Зауважив, що турботлива мати в критичній ситуації повинна в першу чергу опікуватися своєю дитиною, захищати її, а не мігрувати по країні та за її межами. Відповідачка надала до суду заяву про визнання позову, розуміючи юридичні наслідки, тобто не заперечувала проти позбавлення батьківських прав, про яку знав Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради та надав висновок про доцільність позбавлення батьківських прав відповідачки. Однак суд відмовився прийняти її, посилаючись на те, що відмова від дитини суперечить моралі. Саме визнання позову додатково підтверджує, що мати фактично не бажає залишатися у правовому статусі, який би зобов`язував її піклування про дочку. По суті відповідачка визнала позов, а суд не прийняв до уваги її позицію, чим порушив принцип змагальності сторін та ухвалив рішення всупереч інтересам як позивача, так і відповідачки. Зазначив, що не може погодитися з висновками суду, що не втрачена можливість налагодження взаємовідносин між матір`ю та дочкою, що відповідатиме найкращим інтересам дитини, оскільки практично з самого народження нашої дочки відповідачка нею не опікувалася, не вставала до неї вночі, спала у іншій кімнаті, не лікувала дочку, тобто практично її ніколи не було поряд з ОСОБА_13. Вказав, що допитані у судовому засіданні свідки підтвердили відсутність участі матері у житті дочки, однак суд відобразив пояснення свідків не у повному обсязі. Зазначив, що у разі налагодження між матір`ю та дитиною відносин у подальшому законодавством передбачене поновлення батьківських прав відповідно до ст.169 СК України. Будь-яких непорозумінь з відповідачкою з його боку, які б заважали їй підтримувати зв`язок з дитиною не існує. Посилається на правовий висновок викладений у постанові Верховного суду від 26.04.2022 у справі №520/8264/19. Відзив на апеляційну скаргу не надійшов. Колегія суддів, заслухала доповідь судді-доповідача, відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України колегія суддів перевірила законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги і вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, а в судовому засіданні не доведено категорична необхідність вжиття цього заходу для забезпечення інтересів малолітньої дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Такі висновки суду першої інстанції у повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Позивачем рішення оскаржено тільки у частині незадоволення позовних вимог про позбавлення батьківських прав, а отже судовою колегією у іншій частині рішення суду не переглядається. Матеріалами справи підтверджується та судом встановлено, що 14.09.2023 Другим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції видано свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , відповідно до якого ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася ОСОБА_3 , батько дитини - ОСОБА_1 , мати дитини - ОСОБА_2 . На час розгляду справи, як і на момент народження ОСОБА_3 , сторони у шлюбі не перебували. Відповідно до копії посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого 21.08.2019 Комітетом у справах дітей, молоді та спорту по Холодногірському району Департаменту у справах сім`ї, молоді та спорту Харківської міської ради, ОСОБА_2 є матір`ю чотирьох дітей, а саме: ОСОБА_4 , 2010 р.н., ОСОБА_5 , 2012 р.н., ОСОБА_6 , 2015 р.н., ОСОБА_3 2023 р.н. Як вбачається з копії рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 16 травня 2024 року у справі № 642/1039/24 ОСОБА_2 позбавлено батьківських прав стосовно неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , 2010 р.н., ОСОБА_5 , 2012 р.н., ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Згідно з копією заяви ОСОБА_2 від 16.07.2024, зареєстрованої в реєстрі за № 936 та посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Карабельниковою Т.В., ОСОБА_2 надає свою згоду на позбавлення її батьківських прав стосовно малолітньої дочки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до копії листа начальника відділу соціальної роботи по Холодногірському району міста Харкова Харківського міського центру соціальних служб «Довіра» від 03.09.2024 № 311 «Інформація щодо родини ОСОБА_1 » за інформацією, отриманою від Служби у справах дітей по Холодногірському району, встановлено контакт з ОСОБА_1 , 03.09.2024 здійснено оцінювання потреб сім`ї у наданні соціальних послуг зі складанням відповідного акту. За результатами відвідування родини за місцем проживання з`ясовано, що за адресою: АДРЕСА_2 , проживає сім`я з двох осіб, а саме: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , батько дитини, має неофіційну зайнятість, на даний час не працює, здійснює догляд за дитиною; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дочка ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (реєстрація місця проживання дитини відсутня). ОСОБА_1 з дитиною займають дві кімнати в орендованій трикімнатній ізольованій квартирі з усіма зручностями, розташованій на другому поверсі двоповерхового будинку. Стан житла задовільний. ОСОБА_8 забезпечена всім необхідним для розвитку та виховання. Дитина отримує харчування відповідно віку, в наявності візок, дитячі меблі, одяг, засоби гігієни, місце для сну, ванночка, іграшки та інше. Укладена декларація з сімейним лікарем МДКЛ № 19 Третяк Т.О. , дитина має медичну картку, проходить профілактичний огляд. Станом здоров`я ОСОБА_8 опікується виключно батько, за його словами, в липні-серпні 2024 року він разом з дитиною перебував на стаціонарному лікування в інфекційному відділі дитячої лікарні. Мати дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , на даний час з родиною не проживає, ухиляється від виконання батьківських обов`язків з виховання та утримання дитини, забезпечення її базових потреб, та 16.07.2024 надала нотаріально засвідчену згоду щодо позбавлення її батьківських прав стосовно малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Місце фактичного перебування ОСОБА_2 не встановлено, на зв`язок з фахівцями відділу вона не виходить, смс-повідомлення ігнорує. При здійсненні відвідування з`ясовано, що за місцем реєстрації ( АДРЕСА_3 ) ОСОБА_2 не проживає. Як вбачається з копії свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_3 від 16.03.1999, виданого Центром приватизації державного житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Головного управління економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської рали, ОСОБА_10 та члени її сім`ї - ОСОБА_11 , ОСОБА_1 - мають на праві спільної сумісної власності 43/100 частини приміщення квартири спільного заселення, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , АДРЕСА_4 . Згідно з копією свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_4 , виданого Ленінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції 03.07.2015, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , змінив ім`я на ОСОБА_1 , про що 03.07.2015 складено відповідний актовий запис №

21. Відповідно до копії листа директора комунального некомерційного підприємства «Міська дитяча клінічна лікарня № 19» Харківської міської ради від 26.08.2024 № 720/0523-24 за інформацією лікаря-педіатра малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуває під наглядом фахівців КНП «МДКЛ № 19» ХМР. Дитина мешкає разом з батьком ОСОБА_1 , 19.12.2023 укладено декларацію про медичне обслуговування дівчинки з лікарем-педіатром Третяк Т.О . З липня 2024 року на огляд до лікаря дитину приводить батько ОСОБА_1 . Рекомендації лікарів щодо обстеження та лікування дитини виконує в повному обсязі. З 17.07.2024 по 29.07.2024 дитина перебувала на стаціонарному лікуванні. У лікарні догляд за дитиною здійснював батько. Згідно з копією листа медичного директора стаціонарної допомоги дитячому населенню комунального некомерційного підприємства Харківської обласної ради «Обласна дитяча інфекційна клінічна лікарня» від 28.08.2024 № 1260 ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебувала на стаціонарному лікуванні у відділенні № 1 КНП ХОР «ОДІКЛ» з 17.07.2024 по 31.07.2024. Дитину доставлено до лікарні МШД на четверту добу у супроводі матері та батька. Під час лікування дитина перебувала разом з її батьком - ОСОБА_1 . Мати дитини за інформацією щодо стану дитини до лікарів відділення за час її перебування не зверталась. Відповідно до висновку Департаменту служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради від 13.02.2025 № 116 Департамент служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради вважає доцільним прийняття рішення про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Допитані у судовому засіданні свідки пояснили наступне. Свідок ОСОБА_14 пояснила суду, що вона є сусідкою позивача. Зазначила, що з літа минулого року відповідачка не проживає разом з позивачем та їхньою спільною дитиною, не цікавиться життям дитини. Вказала, що не бачила, щоб відповідачка приходила до позивача та дочки, не знає, чи допомагає відповідачка фінансово ОСОБА_3 . Свідок ОСОБА_15 у судовому засіданні надала суду показання, відповідно до яких вона є сусідкою позивача. Вказала, що відповідачку не бачила за місцем проживання позивача та їх дочки з літа минулого року. Зазначила, що вихованням дитини займається позивач. У судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснила суду, що вона є матір`ю позивача. Вказала, що проживає окремо від сина та його дочки. Зазначила, що відповідачка рік тому поїхала зі спільного із позивачем та їх дитиною місця проживання, позивачу та дочці відповідачка не допомагає, вихованням та утриманням дитини займається позивач самостійно. Частиною 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року, визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 5 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачає, що держави - учасниці поважають відповідальність, права і обов`язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім`ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються. Відповідно до пунктів 1-3 статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Згідно з пунктом 1 статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зав`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним. Як Суд зазначив у рішенні у справі «Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії»(NeulingerandShurukv.Switzerland),([ВП],заява №41615/07,ЄСПЛ 2010року): «136. Інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв`язки дитини з її сім`єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім`я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв`язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім`ю [рішення у справі «Гнахоре проти Франції» (Gnahore v. France), заява № 40031/98, п. 59, ЄСПЛ 2000-ІХ]. З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany), [ВП], заява № 25735/94, п. 50, ЄСПЛ 2000-VIII, та у справі «Марсалек проти Чехії» (Marsalek v. the Czech Republic), заява № 8153/04, п. 71, від 4 квітня 2006 року)». У рішенні по справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Суд нагадує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (див. рішення у справі Olsson v. Sweden (N 2), від 27 листопада 1992 року, Серія A, N 250, ст. 35-36, п. 90), і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. У рішенні по справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року Суд повторює, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 (див., зокрема, рішення у справі "МакМайкл проти Сполученого Королівства" (McMichael v. the United Kingdom) від 24 лютого 1995 року, п. 86, серія A, N 307-B). Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не "згідно із законом", не відповідає законним цілям, переліченим у пункті 2 статті 8, і не може вважатися "необхідним у демократичному суспільстві" (див. згадане вище рішення у справі МакМайкла, п. 87). Визначаючи, чи було конкретне втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд повинен оцінити - у контексті всієї справи загалом - чи були мотиви, наведені на виправдання втручання, доречними і достатніми для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції і чи був відповідний процес прийняття рішень справедливим і здатним забезпечити належний захист інтересів, як цього вимагає стаття 8 (див., наприклад, справи "Кутцнер проти Німеччини" (Kutzner v. Germany), N 46544/99 п. 65, ЄСПЛ 2002-I, та "Зоммерфельд проти Німеччини" (Sommerfeld v. Germany), [GC],N 31871/96, п. 66, ЄСПЛ 2003-VIII). Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року №2402-III сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Частиною 1 статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Згідно з частиною 1 статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Відповідно до статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. Відповідно до частини 1 статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. Позбавлення батьківських прав - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини і водночас, санкція (відповідальність) за протиправну винну поведінку матері або батька. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20) зазначено, що «ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків». Судам необхідно враховувати, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, застосовується лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки не у достатній мірі спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальній забезпеченості. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, і застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58). Суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, потрібними для постановлення рішення. У постанові від 04 квітня 2024 року у справі № 553/449/20, провадження№ 61-2701св24, Верховний Суд вказав, що «…сімейні відносини мають «складний» характер, і сім`я може переживати як найкращі, так й найгірші часи. Суду завжди складно зробити висновок про те, що сімейні стосунки неможливо врятувати, і тому суд має позбавляти батьків такого шансу тільки в тому разі, якщо вони становлять реальну загрозу для благополуччя дитини». У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо. Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»). Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»). Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII , іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (частина перша статті 155 СК України). Статтею 15 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто, перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. У постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року в справі № 755/3644/19, від 23 червня 2021 року в справі № 953/17837/19, 607/15704/22 від 29.11.2023 зроблено висновок по застосуванню пункту 2 частини першої статті 164 СК України і вказано, що «ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками». Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача. Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Суд повинен також зважувати на те, що позбавлення батьківських прав вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Надані суду докази для позбавлення батьківських прав, а саме медичної довідки, покази свідків, на переконання суду не є достатніми доказами для позбавлення відповідачки батьківських прав, оскільки беззаперечно не підтверджують факт свідомого її ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини. Правовий висновок про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 562/2695/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 306/7/20, від 11 січня 2023 року у справі № 461/7447/17, від 07листопада 2023 року у справі № 601/928/22, від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною. Належних і допустимих доказів наявності підстав для застосування крайнього заходу впливу, неможливості зміни поведінки відповідачки на краще позивачем не надано. Саме по собі їх проживання у різних містах, не є належним доказом її свідомого навмисного ухилення від виконання батьківських обов`язків, При вирішенні судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і приймати участь у її вихованні. Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 237/1752/18, провадження № 61-14989св19, від 01 вересня 2020 року у справі № 202/6809/17, провадження № 61-22800св19. Особисті непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення одного з них батьківських прав, оскільки забезпечення найкращих інтересів дитини повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків. З матеріалів справи вбачається, що відповідачка подала заяву до суду, у якій зазначила, що з позовом про позбавлення її батьківських прав вона згодна. У частинах першій, четвертій статті 206 ЦПК України передбачено, що позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Отже, в розумінні приписів статті 206 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. За положеннями частин другої, третьої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Отже, заява відповідачки, в якій вона визнає позов про позбавлення її батьківських прав, не може слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та порушує інтереси дитини. Лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених частиною першою статті 164 СК України для позбавлення батьківських прав. Пунктом 15 Постанови Пленуму Верховного суду України № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30 березня 2007 року позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. При вирішенні питання щодо позбавлення батьківських прав необхідно впевнитися не лише в невиконанні матір`ю обов`язків по вихованню, а також встановити, що мати ухиляється від їх виконання свідомо, тобто, що вона систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки. Позбавлення батьківських прав відноситься до крайньої міри відповідальності, а це означає, що застосовується ця міра судом тоді, коли всі інші засоби впливу виявилися безрезультатними. При розгляді даної справи судом не встановлено, що відповідачка ухиляється від виконання батьківських обов`язків свідомо, тобто, що вона систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки, оскільки такі обставини не підтверджені належними та допустимими доказами. У справі відсутні докази застосування до відповідачки заходів впливу у вигляді попередження з боку органів внутрішніх справ, накладення адміністративної відповідальності, бесіди, попередження з боку органу опіки та піклування, органів місцевого самоврядування. Умовою по ухиленню від обов`язків по вихованню дитини, як підстава позбавлення батьківських прав, передбачена п. 2. ч.1 ст. 164 СК України, може бути лише винна поведінка особи, свідоме нехтування нею своїми батьківськими обов`язками. Відповідні докази умисного ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідачкою відносно своєї дитини в матеріалах справи відсутні. Пунктом 18 вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України передбачено право суду, зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось з батьків з урахуванням характеру, особи батька, а також конкретних обставин справи, відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність зміни ставлення до виховання дітей, поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. У постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №705/3040/18 (провадження № 61-19878св21) зазначено: «Озвучена думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав, оскільки її думка не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї». Отже, слід також враховувати, що формування думок і ставлення дитини до відповідачки відбувається під впливом батька, бабусі, з якими вона мешкає, та які не мають приязних відносин з відповідачкою. До того ж, суд не встановив, що сімейні зв`язки між відповідачкою як матір`ю і дитиною були втрачені, та не має прихильності до матері. Показаннями свідків також не підтверджені обставини, які б свідчили про наявність підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав. Розрив правового зв`язку між дитиною та одним із батьків є вкрай негативним заходом, що може погано вплинути на стан здоров`я дитини, в тому числі психічного, подальше життя дитини, її самоусвідомлення. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини(параграф 57, 58). ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛвід 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява№ 2091/13). У справі «Ілля Ляпін проти Росії» (заява (№ 70879/11) ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року; у справі №180/1954/19 від 13 листопада 2020 року, у справі №760/6835/18 від 09 листопада 2020 року, у справі №753/9433/17 від 02 листопада 2020 року, у справі №552/2947/19 та у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17. Судом першої інстанції у сукупності з іншими доказами було перевірено висновок Департаменту служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради від 13.02.2025 № 116 Департамент служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради, відповідно до якого виконком вважає за доцільне прийняття рішення про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому, колегія суддів виходить з того, що особисті непорозуміння між матір`ю та батьком дитини самі по собі не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки у рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків. Батьки мають стримувати себе у своїх стосунках, якщо вони завдають шкоди найкращим інтересам дитини, пов`язаних з її гармонійним розвитком у безпечному середовищі, що у свою чергу є спільним обов`язком кожного з батьків. У даній справі позбавлення батьківських прав відповідача відносно малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не відповідає інтересам дитини, оскільки факт ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків не знайшли свого підтвердження на рівні, який надав би суду підстави виснувати про їх умисний характер. Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції залишено поза увагою, що відповідач не заперечував проти задоволення позову, не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки наявна у справі заява не містить об`єктивної інстанції про її добровільний характер. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки докази, подані позивачем, не свідчать про свідоме ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, а також про необхідність застосування такого виключного заходу саме в інтересах дитини. Необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування ефективних заходів впливу для спонукання неблагополучного у цьому плані одного з батьків до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини, яка потребує гармонійного розвитку у комунікації з обома батьками, не зважаючи на їх окреме проживання. Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49). Наявності таких обставин у цій справі не доведено. Беручи до уваги викладене, ураховуючи, що позивач не довів навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків та її винної поведінки, суд дійшов правильного висновку про недоведеність необхідності застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення її батьківських прав, та доцільність вжиття якого позивач та орган опіки та піклування належно не аргументували. Слід зазначити, що позивач не позбавлений права на пред`явлення нового позову щодо позбавлення відповідача батьківських прав (постанова Верховного Суду від 23 листопада 2022 року в справі № 149/2510/21). Наразі позбавлення батьківських прав не буде ґрунтуватися на суттєвих і достатніх причинах у контексті національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. На підставі вищевказаних обставин та правового обґрунтування колегія суддів визнає, що оскаржене рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи скарги є недоведеними та висновків суду не спростували, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції постановив : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення. Рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 20 травня 2025 року-залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складений 10 листопада 2025 року. Головуючий В.Б.Яцина. Судді колегії Ю.М.Мальований. О.В.Маміна.