Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/11722/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/11722/24 Суддя (судді) першої інстанції: Панченко Н.Д. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 жовтня 2025 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М., суддів: Грибан І.О., Карпушової О.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, яка призвела до ненарахування та невиплати позивачу підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, згідно із Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити нарахування та виплату позивачу з 12 вересня 2023 року підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", що дорівнює двом мінімальним заробітним платам. В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що відповідачем протиправно відмовлено здійснити підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, передбаченого статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 12.09.2023. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 з 16.01.2024 підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити ОСОБА_1 з 16.01.2024 нарахування підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення відповідно до ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та здійснити виплату з урахуванням раніше виплачених сум. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Вимоги апеляційної скарги мотивує тим, що виплата підвищення до пенсії, передбаченого статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», має здійснюватися у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України, а з 2011 року і надалі щорічними законами про Державний бюджет закріплюється, що такі норми застосовуються з урахуванням бюджетних призначень. Посилається на постанову Кабінету Міністрів України № 745 від 06.07.2011 та постанову № 1210 від 23 листопада 2011 року, якими врегульовано порядок і розміри виплат, та на рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, яке підтвердило законність повноважень уряду встановлювати розміри пенсійних підвищень. Також апелянт наголошує, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII з 01 січня 2017 року не застосовується як розрахункова величина для визначення розміру доплати, а отже, розрахунок двох мінімальних зарплат є помилковим. Апелянт посилається на норми статті 45 Закону України «Про Державний бюджет на 2025 рік» та Постанову Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2024 року № 1524 «Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення», якими установлено, що у 2025 році факт проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 р., чи у період з 26 квітня 1986 р. до 1 січня 1993 р. для встановлення, продовження чи припинення доплат, передбачених статтею 45 Закону України Про Державний бюджет України на 2025 рік, у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, Реєстрі територіальної громади та в інших державних реєстрах встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності таких обставин: - особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи; - у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року. Крім того, апелянт зазначає, що за ст. 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» доплата за проживання на території радіоактивного забруднення виплачується у розмірі 2 361 грн за умови відповідності особи вимогам, передбаченим цією статтею. З цих та інших підстав, на думку апелянта, рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.04.2025 та від 19.08.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження. Позивачка своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася, що відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до частин першої, третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду перш Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків. Як правильно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України у Київській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", що не заперечується сторонами. Відповідно до трудової книжки позивачки серії НОМЕР_1 , що наявна у матеріалах справи, остання з 22.12.2013 є непрацюючою особою. Доказів протилежного матеріали справи не містять. ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою, в якій просила нарахувати та виплатити їй підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ. Розглянувши звернення позивачки, пенсійний орган, листом від 09.02.2024 №1000-0202-8/24423 повідомив, що пенсійні виплати, передбачені статтею 39 Закону №759, застосовуються у порядку та у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а тому розмір доплати до пенсії позивачу виплачується відповідно до вимог чинного законодавства. При цьому зазначив, що рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 редакція ст. 39 вказаного Закону не змінювалась та підстав для відновлення виплати підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території радіоактивного забруднення немає. Не погоджуючись з такою позицією відповідача, позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав. Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 та статті 39 Закону №796 з 17.07.2018 позивачка має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, як установлено статтею 39 Закону №796. Стосовно позовних вимог позивача щодо зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату підвищення до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат, суд зазначив, що така вимога задоволенню не підлягає, оскільки не узгоджується із положеннями частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Спору щодо невиплати спірних сум у конкретному розмірі у цій справі не існує. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Оскільки доводи та вимоги апеляційної скарги не стосуються рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, то колегія суддів рішення суду у цій частині не переглядає. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ (далі - Закон № 796-ХІІ) визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення. Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, передбачала, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України. 28 грудня 2014 року прийнятий Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» № 76-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2015 року та яким із Закону України № 796-XII виключено, зокрема, статтю 39, що передбачала підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення. Тобто з 2015 року ця норма фактично перестала діяти. 01 січня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 04 лютого 2016 року № 987-VIII, яким до Закону № 796-ХІІ включено статтю 39 такого змісту: «Стаття

39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України». Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України, зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. При цьому, Закон № 796-ХІІ не регламентує питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо. Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони, врегульовано Законом України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 року № 791а-ХІІ (далі - Закон № 791а-ХІІ), стаття 2 якого визначає категорії зон радіоактивного забруднення. Частина перша цієї статті у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: 1) зона відчуження; 2) зона безумовного (обов`язкового) відселення; 3) зона гарантованого (добровільного) відселення; 4) зона посиленого радіоекологічного контролю. Відповідно до частин другої, третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України. Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року №

106. Пунктом 2 розділу І Закону № 76-VІІІ у статті 2 Закону № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абзац 5 частини другої статті 2 цього Закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 01 січня 2015 року. Отже, з 01 січня 2015 року стаття 2 Закону № 791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій: 1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році; 2) зона безумовного (обов`язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період; 3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період. Вказане свідчить, що з 01 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а-ХІІ. Законом № 76-VIII виключено також статтю 23 Закону № 796-ХІІ, яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії

4. Водночас, рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, яке стало однією з підстав звернення позивача до суду із цим позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 2, абзаци перший, другий підпункту 3, підпункт 4, абзаци перший, другий підпункту 5, абзаци перший - четвертий підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII. Системний аналіз наведених правових норм надає підстави стверджувати, що з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Відтак, з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18, щодо якої ця справа № 320/11722/24 є типовою. З матеріалів справи вбачається, що позивачка є непрацюючим пенсіонером, яка з 10.02.1989 зареєстрована та проживає в селі Синява Білоцерківського (Рокитнянського) району Київської області на території зони гарантованого добровільного відселення, що підтверджується довідкою Рокитнянської селищної ради від 19.01.2024 №59/02-37 (а.с.9). З наведеного можна дійти висновку про наявність у позивачки підстав для отримання підвищення до пенсії, передбаченого статтею 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року) для непрацюючих пенсіонерів, які проживають на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року. З огляду на вказане, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржуваному судовому рішенні повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують. Відповідно до частини третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року у справі №320/11722/24- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та подальшому оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М.Кузьмишина Судді І.О.Грибан О.В.Карпушова