Постанова Чернігівський апеляційний суд № 747/439/25

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 22 жовтня 2025 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 747/439/25 Головуючий у першій інстанції Тіщенко Л. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1687/25 Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого-судді Висоцької Н.В., суддів: Мамонової О.Є., Шитченко Н.В., розглянувши у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою поданою представником ОСОБА_1 адвокатом Капічуленком Сергієм Івановичем, на ухвалу Талалаївського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2025 року про відмову у видачі судового наказу у справі за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів,- В С Т А Н О В И В: У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 на свою користь аліментів на утримання їх спільної дитини сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу) боржника, але не менше ніж, 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня подання заяви та до досягнення дитиною повноліття. Заяву обґрунтовувала тим, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 09.08.2008, який рішенням Талалаївського районного суду Чернігівської області від 27.08.2021 розірвано. Від шлюбу мають спільну дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який знаходиться на утриманні матері. Сторони не досягли згоди щодо розміру аліментів, які має сплачувати ОСОБА_2 на утримання сина. Ухвалою Талалаївського районного суду Чернігівської області від 15.09.2025 відмовлено у видачі судового наказу за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення із ОСОБА_2 аліментів. В обґрунтування відмови суд послався на те, що неповнолітня дитина перебуває на утриманні заявниці, що і є в свою чергу підставою для стягнення аліментів на дитину, але на підтвердження зазначеного посилання представником не долучено належних і допустимих доказів цього, а із долучених копій документів підтвердження даного факту не вбачається. Тобто представник заявника при подачі до суду заяви про видачу судового наказу порушив вимоги п. 4, 5 ч. 2 ст. 163 ЦПК України, що є самостійною підставою для відмови у видачі судового наказу. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу районного суду та видати судовий наказ про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання ОСОБА_3 , посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що на етапі подання заяви було достатньо доказів для наказного провадження як спрощеної процедури для безспірних вимог. Зазначає, що у заяві чітко зазначені вимоги, обставини, перелік доказів, тому суд помилково інтерпретував вимоги ст. 163 ЦПК України, вважаючи, що заявник мав надати додаткові докази утримання, хоча рішення про визначення місця проживання дитини є достатнім для наказного провадження. На виконання вимог ст. 361 ЦПК України учасникам справи було надіслано копії апеляційних скарг та додані до них матеріали справи, проте відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 до суду не подав. Згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Вислухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, враховуючи наступне. Згідно п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Обґрунтовуючи наявність підстав для видачі судового наказу заявниця посилалась на те, що 09.08.2008 між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб відділом реєстрації актів цивільного стану по Роменському району Роменського міськрайонного управління юстиції Сумської області, актовий запис № 35, який розірвано заочним рішенням Талалаївського районного суду Чернігівської області від 27.08.2021, набрало законної сили 28.09.2021 (а.с. 6-8). ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_3 , батьками якого є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданого 17.04.2024 відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис № 45 (а.с. 10), які не досягли згоди щодо розміру аліментів, які має сплачувати ОСОБА_2 на утримання сина. Відмовляючи у видачі судового наказу у даній справі суд першої інстанції прийшов до висновку, що неповнолітня дитина перебуває на утриманні заявниці, що і є в свою чергу підставою для стягнення аліментів на дитину, але на підтвердження зазначеного посилання представником не долучено належних і допустимих доказів цього, а із долучених копій документів підтвердження даного факту не вбачається. Тобто представник заявника при подачі до суду заяви про видачу судового наказу порушив вимоги п. 4, 5 ч. 2 ст. 163 ЦПК України, що є самостійною підставою для відмови у видачі судового наказу. Проте з такими висновком суду першої інстанції не погоджується суд апеляційної інстанції, враховуючи наступне. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими ЦПК України, у порядку: наказного провадження, позовного провадження (загального або спрощеного), окремого провадження (частина друга статті 19 ЦПК України). Наказне провадження - це самостійний і спрощений вид судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою про видачу судового наказу особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення. Згідно з частиною другою статті 42 ЦПК України при розгляді вимог у наказному провадженні учасниками справи є заявник та боржник. Порядок вирішення справ в наказаному провадженні законодавцем визначено в Розділі ІІ «наказне провадження» ЦПК України (статті 160-173). Відповідно до частини першої статті 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу. Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 161 ЦПК України судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб. Частиною 2 вказаної вище статті зазначено, що особа має право звернутися до суду з вимогами, визначеними у частині першій цієї статті, в наказному або в спрощеному позовному провадженні на свій вибір. Статтею 163 ЦПК України встановлені вимоги щодо форми і змісту заяви про видачу судового наказу. Саме безспірність вимог є підставою для видачі судового наказу, в іншому випадку вирішення питання стягнення заборгованості вирішується судом в порядку позовного провадження (загального або спрощеного) з дотриманням принципів змагальності сторін, доведення учасниками справи обставин, що мають значення для справи і на які кожна сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. До заяви про видачу судового наказу додаються: інші документи або їх копії, що підтверджують обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги (п. 4 ч. 3 ст. 163 ЦПК України). Згідно із частиною першою статті 165 ЦПК України суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо: 1) заява подана з порушеннями вимог статті 163 цього Кодексу; 2) заяву подано особою, яка немає процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка немає права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано; 3) заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам статті 161 цього Кодексу; 4) наявні обставини, передбачені частиною першою статті 186 цього Кодексу; 5) з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, або пройшов строк, встановлений законом для пред`явлення позову в суд за такою вимогою; 6) судом раніше виданий судовий наказ за тими самими вимогами, за якими заявник просить видати судовий наказ; 7) судом раніше відмовлено у видачі судового наказу з підстав, передбачених пунктами 3-6 частини першої цієї статті; 8) із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу; 9) заяву подано з порушенням правил підсудності. Звертаючись з заявою про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання їх спільної дитини сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 просила стягнути аліменти та зазначала, що дитина знаходить на її утриманні, з батьком сина згоди щодо розміру аліментів не досягли, а в добровільному порядку аліменти він не сплачує, посилаючись на ст. 180 СК України, якою визначено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Як встановив суд першої інстанції, ОСОБА_1 на підтвердження перебування дитини на її утриманні не долучила належних і допустимих доказів цього, а із долучених копій документів підтвердження даного факту не вбачається. Проте до такого висновку суд першої інстанції прийшов з порушенням норм процесуального права, враховуючи наступне. Відповідно до рішення Талалаївського районного суду Чернігівської області від 27.08.2021 вказано, що після розірвання шлюбу неповнолітнього сина залишено проживати з позивачкою (а.с. 7). Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, обґрунтованими є доводи апеляційної скарги, що суд помилково послався на ст. 163 ЦПК України, та вважав, що заявник мав надати додаткові докази проживання з заявником дитини, залишивши поза увагою, що рішення про визначення місця проживання дитини з матір`ю, є належним і достатнім доказом для підтвердження вказаних обставин. Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції помилково відмовив у видачі судового наказу, оскільки рішення суду, на яке посилається заявниця 28.09.2021 набрало законної сили, ОСОБА_2 в апеляційному порядку не оскаржувалось, отже є належним та допустимим доказом проживання дитини разом з матір`ю. Разом з тим, вимога апеляційної скарги про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання їх спільної дитини - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу) боржника, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня подання заяви та до досягнення дитиною повноліття, не підлягає вирішенню судом апеляційної інстанції, оскільки ст. 374 ЦПК Країни містить повноваження суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме скасування ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Таким чином, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, ухвала суду скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст. 367, 368, 374, 379, п. 4 ч. 1, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд, У Х В А Л И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Талалаївського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2025 року - скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 22.10.2025. Головуючий Судді :