Постанова КЦС ВС № 757/57382/20-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 жовтня 2025 року м. Київ справа № 757/57382/20 провадження № 61-2476св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Департамент поліції охорони, третя особа - Первинна профспілкова організація працівників Департаменту поліції охорони, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом за позовом ОСОБА_1 до Департаменту поліції охорони, третя особа - Первинна профспілкова організація працівників Департаменту поліції охорони, про визнання неправомірним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою Департаменту поліції охорони на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року у складі судді Притули Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту поліції охорони від 23 листопада 2020 року № 26-о/с щодо її звільнення; поновити її на посаді провідного фахівця відділу правового забезпечення Департаменту поліції охорони; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Як на обґрунтування заявлених вимог позивач посилалася на те, що вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем та займала посаду провідного фахівця відділу правового забезпечення Департаменту поліції охорони (далі - ДПО). Наказом ДПО від 23 листопада 2020 року позивач була звільнена із займаної посади на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII з формулюванням «через відмову від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці». На переконання позивача, у відповідача відбувалось скорочення штату, а тому процедура її звільнення відбулась з порушенням частини першої статті 40 КЗпП України. Позивач не була попереджена про своє звільнення за два місяці до зміни істотних умов праці, які не були узгоджені з профспілкою ДПО; їй не були запропоновані усі вакантні посади, на які вона могла претендувати. Зокрема, відповідно до наказу Національної поліції України від 11 серпня 2020 року № 649 «Про затвердження Переліку змін у штатах органів і підрозділів поліції охорони» було введено дев`ять посад новоствореного управління правового забезпечення ДПО з одночасним скороченням восьми посад відділу правового забезпечення ДПО. Цей наказ не був доведений до відома працівників, яких безпосередньо стосувалось відповідне скорочення. Відповідач не запропонував усіх вакантних посад ДПО, на які позивач могла б претендувати. Також відповідач не виконав умов пунктів 4.1.3 та 4.1.4 Колективного договору ДПО щодо проведення скорочень працівників та узгодження цього із профспілкою ДПО. Позивач вважає звільнення незаконним, оскільки відповідач порушив законодавство про працю, а тому звернулась до суду з цим позовом з метою захисту своїх порушених прав. Суди розглядали справу неодноразово. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 22 червня 2022 року в задоволенні позову відмовив. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що реорганізація структурного підрозділу ДПО - відділу правового забезпечення відбувалась саме шляхом перетворення одного структурного підрозділу в інший у зв`язку з чим хоч і відбулась зміна істотних умов праці, а саме зміна назви посади, але фактично при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією та посадою. Відповідач згідно із частиною третьою статті 32 КЗпП України за два місяці до зазначеної події повідомив позивачу про зміну істотних умов праці та запропонував їй відповідну роботу. Звільнення позивача правомірно здійснене на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України (зокрема, відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці) і підстави вважати, що звільнення мало відбуватись на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (зокрема, зміна організації праці роботодавця) немає. Київський апеляційний суд постановою від 20 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 червня 2022 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована законністю й обґрунтованістю рішення суду першої інстанції. Посада «провідний фахівець» не була виключена зі штатного розпису відповідача, відбулась лише заміна назви цієї посади, функціональні обов`язки старої та перейменованої посади не містять суттєвих змін і доповнень. Посада позивача, чисельність і штат працівників ДПО не були скорочені, а навпаки, було введено додатково 1 посаду - «начальник відділу» та 1 посаду - «начальник управління». Позивач не погодилась на продовження роботи в нових умовах, тому відповідач правомірно її звільнив на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України. Верховний Суд постановою від 20 березня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Скасував постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 червня 2022 року, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суди проігнорували правовий висновок про те, що факт скорочення посади у роботодавця виключає можливість звільнення за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки відсутні передбачені частиною третьою статті 32 КЗпП України обставини. Суди зробили свої висновки, що наказ Національної поліції України від 11 серпня 2020 року передбачає лише зміну істотних умов праці позивача - зміну назви її посади, а не стосується скорочення цієї посади як такої. Суди не встановили, а сторони не довели наявність у повідомленні ДПО від 21 вересня 2020 року інформації про майбутнє звільнення позивачки за будь-яких висловлених у цьому попередженні умов. Факт скасування наказу про переміщення від 08 жовтня 2020 року, визнання його незаконним, його тимчасовість не встановлений. Суди не надали пояснення, чому попри переміщення позивачки за наказом від 08 жовтня 2020 року це не відображено в її трудовій книжці і вона звільнена з посади провідного фахівця відділу правового забезпечення ДПО 23 листопада 2023 року. Підстав для звільнення позивача за пунктом 6 статті 36 КЗпП України немає, тому порушення відповідачем процедури звільнення за пунктом 6 статті 36 КЗпП України також не мають юридичного значення для вирішення цього спору по суті. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 01 липня 2024 року позов задовольнив. Скасував наказ ДПО від 23 листопада 2020 року № 260 о/с. Поновив ОСОБА_1 на посаді провідного фахівця відділу правового забезпечення ДПО з 23 листопада 2020 року. Стягнув з ДПО на користь ОСОБА_1 заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 875 111,16 грн суми розраховані без відрахування податків та платежів. Допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього місячного заробітку. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. У відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці, позивач була повідомлена про таку зміну відповідно до статті 32 КЗпП України. Відповідач не довів, що позивач відмовилась від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці, позивач цю обставину заперечувала. Необхідності в отриманні згоди профспілкової організації у разі звільнення працівника за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України закон не встановлює. Оскільки наказ про звільнення є незаконним, на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу. Київський апеляційний суд постановою від 05 лютого 2025 року апеляційну скаргу ДПО залишив без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року - без змін. Наявність нескасованого наказу ДПО від 8 жовтня 2020 року про переміщення, який не визнаний незаконним, а також відсутність доказів на підтвердження відмови ОСОБА_1 від продовження роботи виключає можливість її звільнення за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України. ОСОБА_1 , ознайомившись з наказом від 8 жовтня 2020 року, не відмовилась від продовження роботи, приступила до своїх обов`язків та виконувала їх. Обставин, які давали б підстави вважати, що справа розглядалась більше року саме з вини ОСОБА_1 , не встановлено. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ДПО просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2025 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Підставою касаційного оскарження вказувала те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 582/1001/15-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 761/11887/15-ц, від 26 серпня 2021 року у справі № 607/14453/20, від 11 вересня 2020 року у справі № 215/2330/19, від 11 травня 2021 року у справі № 317/182/19, від 14 вересня 2022 року у справі № 317/181/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 757/46713/20, від 10 липня 2024 року у справі № 607/7281/23. Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Суди не врахували, що відповідач пов`язував звільнення ОСОБА_1 саме зі зміною істотних умов праці (пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП, а не зі зміною в організації виробництва і праці (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП). Зміни в організації виробництва і праці, а саме реорганізація відділу правового забезпечення департаменту в управління правового забезпечення департаменту призвели до зміни істотних умов праці, а саме в частині зміни найменування посади. Реорганізація структурного підрозділу відділу правового забезпечення, в якому позивач працювала на посаді провідного фахівця, відбулась шляхом перетворення одного структурного підрозділу в інший, у зв`язку із чим відбулась зміна істотних умов праці, а саме зміна назви посади позивача, оскільки відділ правового забезпечення реорганізовано в управління правового забезпечення, в якому створено два відділи: претензійно-позовної роботи і договірної роботи. Чисельність і штат працівників не були скорочені, навпаки введено посади начальника управління і начальника відділу. Департамент у встановлений законодавством строк повідомив ОСОБА_1 про зміну істотних умов праці. Наказ Департаменту щодо переміщення працівників, які не визначились зі згодою чи відмовою продовжувати роботу у зв`язку із зміною істотних умов праці, не вважається переведенням на іншу роботу та не потребує згоди працівника. Основна мета видачі наказу про переміщення полягала в тимчасовій організації роботи поза штатним розписом управління правового забезпечення, а не на постійну зміну трудової функції. Переміщення позивача до управління правового забезпечення мало тимчасовий характер. Департамент не міг визначити, до якого саме відділу буде переміщено позивача, без отриманої від позивача згоди. Наказ про переміщення не містить строку дії, оскільки переміщення (переведення) без згоди працівника не може перевищувати строк в однин місяць. Позивач мала право до 23 листопада 2020 року погодитись або відмовитись від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці (в частині зміни найменування посади). Позивач не повідомила про прийняте нею рішення. Таким чином, позивач не погодилась із зміненими умовами праці, оскільки після спливу двомісячного строку не надала згоди на роботу при змінених умовах праці. Оскільки у посаді позивача було змінено найменування, колишні істотні умови праці не могло бути збережено, позивач не виявила згоду чи відмову на продовження роботи в нових умовах, ОСОБА_1 було звільнено відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП. У травні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , мотивований законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. З переліку змін у штатах органів і підрозділів поліції охорони, затверджених наказом Національної поліції України від 11 серпня 2020 року замість відділу правового забезпечення, у якому було скорочено 8 посад (в тому числі ту, яку обіймала позивач), створювалось управління правового забезпечення, до складу якого входили відділ правової роботи (4 посади) і відділ претензійно-правової роботи (4 посади). Повідомлення від 21 вересня 2020 року не містить інформації про посади, які були запропоновані позивачу, не містить попередження, що в разі відсутності згоди на продовження роботи наслідком буде звільнення позивача. В заяві позивача від 28 вересня 2020 року про відкликання заяви про призначення не відображено відмови ОСОБА_1 продовжувати роботу у зв`язку із зміною істотних умов праці. Наказ від 08 жовтня 2020 року про переміщення не містить ознак строковості. Відповідач не довів, що таке переміщення відбулось з метою відвернення або ліквідації наслідків. Припинення трудового договору на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП можливе за умови, коли посада не скорочується, а змінюються лише істотні умови праці. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2025 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 21 травня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2025 року зупинено виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року в частині стягнення з ДПО на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за виключенням стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць, до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду Фактичні обставини справи, встановлені судами Наказом ДПО від 31 січня 2020 року № 27 о/с ОСОБА_1 призначена на посаду провідного фахівця відділу правового забезпечення ДПО. ОСОБА_1 встановлений випробувальний строк у три місяці починаючи з 03 лютого 2020 року. Підставою для цього наказу стала заява ОСОБА_1 від 21 січня 2020 року. Наказом Національної поліції України від 11 серпня 2020 року № 649 затверджено перелік змін у штатах органів і підрозділів ДПО. Як відомо з переліку змін, замість відділу правового забезпечення, який реорганізовувався (скорочувалися всі 8 посад), створювалося управління правового забезпечення (9 посад), до складу якого входив відділ договірної роботи (4 посади) та відділ претензійно-позовної роботи (4 посади). 21 вересня 2020 року відповідач повідомив ОСОБА_1 , що наказом Національної поліції України від 11 серпня 2020 року відділ правового забезпечення ДПО реорганізований в управління правового забезпечення ДПО. Також повідомлено, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці істотні умови праці не змінюються, за виключенням найменування посад, запропоновано продовжити роботу в межах спеціальності, кваліфікації та посади (далі - повідомлення ДПО від 21 вересня 2020 року). 25 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до начальника ДПО із заявою, у якій просила перевести її на посаду провідного фахівця відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення ДПО. 28 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до начальника ДПО із заявою, у якій просила вважати подану нею заяву від 25 вересня 2020 року про переведення її на посаду провідного фахівця відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення ДПО відкликаною, посилаючись на те, що у відповідача відбулося скорочення штату, а тому вона залишає за собою право протягом двох місяців (з 21 вересня 2020 року) ознайомлюватись із пропонованими їй посадами відповідно до стажу її роботи та спеціальності і погоджуватись чи не погоджуватись з ними. Наказом ДПО від 08 жовтня 2020 року № 227 о/с (далі - наказ про переміщення від 08 жовтня 2020 року) переміщені до управління правового забезпечення ДПО з дорученням роботи у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором: начальник відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_2; заступник начальника відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_3; головний фахівець відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_4; провідний фахівець відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_1 Відповідно до акта від 23 листопада 2020 року про відмову від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці, о 09:27 год у приміщенні ДПО (кабінет № 67), провідний фахівець відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_1 відмовилась від продовження роботи у ДПО у зв`язку із зміною істотних умов праці. Водночас 21 вересня 2020 року вона була повідомлена відповідно до статті 32 КЗпП України про те, що наказом НП України від 11 серпня 2020 року відділ правового забезпечення ДПО реорганізований в управління правового забезпечення ДПО, а також про те, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці істотні умови праці (системи та розміри оплати праці, пільги, режим роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій тощо) не змінюються, за винятком найменування посад. Також ОСОБА_1 ознайомлена з пропозицією продовжити роботу в межах спеціальності, кваліфікації та посади на посаді провідного фахівця відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення ДПО. Наказом ДПО від 23 листопада 2020 року № 260 о/с провідний фахівець відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_1 звільнена за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України (відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці) - з 23 листопада 2020 року з наданням їй відповідно до статті 44 КЗпП України вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку, компенсації за невикористану щорічну відпустку. Підставою для видання цього наказу зазначені: наказ Національної поліції України від 11 серпня 2020 року, повідомлення ДПО від 21 вересня 2020 року, Акт про відмову від 23 листопада 2020 року № 4837/43/4-2020. На момент розгляду судами попередніх інстанцій наказ Національної поліції України від 11 серпня 2020 року, наказ про переміщення від 08 жовтня 2020 року та оскаржуваний наказ про звільнення позивача не були скасовані, визнані недійсними чи незаконними. Пункт 1.1.4 Колективного договору ДПО передбачає, що його сторони домовились про представництво Профспілкою ДПО інтересів поліцейських та цивільного персоналу ДПО з питань, що входять до її компетенції, обумовленої Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії». ДПО згідно із пунктом 4.1.3 Колективного договору ДПО зобов`язане забезпечити збереження робочих місць у разі скорочення штатів шляхом першочергового скорочення вакантних посад, а також у період, коли з`явилися передумови скорочення штатів, без крайньої службової необхідності не приймати на вакантні посади нових працівників. Пункт 4.1.4 Колективного договору ДПО також передбачає обов`язок ДПО при скороченні чисельності або штату працівників, у разі звільнення працівників з причин економічного, структурного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності ДПО, завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати Профспілці ДПО інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з Профспілкою ДПО про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень. ДПО відповідно до пункту 4.1.5 Колективного договору зобов`язане при проведенні реорганізації, ліквідації структурних підрозділів скорочення штату, згідно із частиною першою статті 40 КЗпП України, не менш ніж за 2 місяці персонально попереджати працівника про наступне звільнення (стаття 49-2 КЗпП України) та, водночас з попередженням про звільнення, пропонує іншу роботу в ДПО. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, вакантних посад, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу в ДПО працівник за своїм розсудом звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Стаття 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Відповідно до статті 32 КЗпП переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством. Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або обладнанні у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Роботодавець не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров`я. Тимчасове переведення працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, допускається лише за його згодою. Власник або уповноважений ним орган має право перевести працівника строком до одного місяця на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров`я, лише для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу, але не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою роботою (частини перша та друга статті 33 КЗпП України). Згідно з частиною четвертою статті 32 КЗпП України, якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 КЗпП України. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору, зокрема є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці. Припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 761/11887/15-ц (провадження № 61-15506сво18) зроблено висновок, що звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із його відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору. Підставою для звільнення працівника за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України є його відмова від продовження роботи в нових умовах праці після спливу двомісячного строку з часу ознайомлення з відповідним повідомленням. Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку із зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці. Аналізуючи наведені норми, можна дійти висновку, що зміна істотних умов праці відбувається за тією самою посадою, у тій самій установі, де працівник працював до такої зміни. Пропозиція обійняти інші посади не є зміною істотних умов праці. Факт скорочення посади сам по собі виключає звільнення за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки немає передбачених частиною третьою статті 32 КЗпП України обставин. Про визначену частиною третьою статті 32 КЗпП України зміну істотних умов праці та, відповідно, припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України можливо говорити тоді, коли посада працівника не скорочується, а лише змінюються істотні умови праці за цією посадою. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2020 року у справі № 215/2330/19, від 11 травня 2021 року у справі № 317/182/19-ц, від 27 серпня 2024 року у справі № 5821/1892/22. За обставинами цієї справи, замість відділу правового забезпечення, в якому працювала позивач та який реорганізовувався (скорочувалися всі 8 посад), створювалося управління правового забезпечення (9 посад), до складу якого входив відділ договірної роботи (4 посади) та відділ претензійно-позовної роботи (4 посади). 21 вересня 2020 року відповідач повідомив ОСОБА_1 про реорганізацію відділу та вказав, що істотні умови праці не змінюються, за винятком найменування посад, і запропонував продовжити роботу в межах спеціальності, кваліфікації та посади. Наказом ДПО від 08 жовтня 2020 року № 227 ОСОБА_1 була переміщена до управління правового забезпечення Департаменту з дорученням роботи у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Переміщення відбулось без визначення відповідного відділу (договірної чи претензійно-позовної роботи). Встановивши, що наказ відповідача про переміщення ОСОБА_1 недійсним не визнавався, цей наказ не мав тимчасового характеру дії, відповідач не довів, що ОСОБА_1 відмовилась від продовження роботи, водночас, позивач, ознайомившись із наказом від 08 жовтня 2020 року, приступила до своїх обов`язків та виконувала їх, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення позивача на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України. Доводи касаційної скарги про те, що переміщення позивача до управління правового забезпечення мало тимчасовий характер і не мало на меті постійну зміну роботи працівника суд до уваги не бере, оскільки такі обставини відповідач не довів у судах попередніх інстанцій. Інші аргументи касаційної скарги висновків судів у частині визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення її на посаді не спростовують, зводяться до незгоди з ними, тлумачення норм КЗпП України на власний розсуд та необхідності здійснення переоцінки встановлених судами фактичних обставин справи, що перебуває поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України). Позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимог про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі, тому суди обґрунтовано, з урахуванням статті 235 КЗпП України, стягнули з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу. Обставин, які давали б підстави вважати, що справа розглядалась більше року саме з вини ОСОБА_1 , суди не встановили. Касаційна скарга не містить доводів щодо розміру середнього заробітку, стягнутого судом. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції і постанови апеляційного суду без змін. Оскільки виконання рішення виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року в частині стягнення з Департаменту поліції охорони на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за виключенням стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в межах суми платежу за один місяць, було зупинено ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2025 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку, його виконання необхідно поновити. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу Департаменту поліції охорони залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року, постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2025 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року в частині стягнення з Департаменту поліції охорони на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов