Постанова КЦС ВС № 722/1896/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2025 року м. Київ справа № 722/1896/24 провадження № 61-3268св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Копитової Елли Рафаєльївни на рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 19 грудня 2024 року в складі судді Унгуряна С. В.та постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 лютого 2025 року в складі колегії суддів Височанської Н. К., Лисака І. Н., Перепелюк І. Б. усправі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання неукладеними договорів позики та ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати неукладеними договори позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 17 червня 2018 року на суму 2 800,00 дол. США та від 14 вересня 2021 року на суму 2 000,00 дол. США. Посилалася на те, що ОСОБА_3 (її мати) 17 червня 2018 року уклала з ОСОБА_2 договір позики, про що свідчить боргова розписка, у якій зазначено, що відповідач надав ОСОБА_3 кошти в сумі 2 800,00 доларів США. 14 вересня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, про що свідчить боргова розписка, у якій зазначено, що відповідач надав ОСОБА_3 кошти в сумі 2 000,00 доларів США. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. 06 червня 2023 року ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Дністровського районного нотаріального округу Чернівецької області Гапчука В. М. було подано претензію кредитора щодо спадкового майна ОСОБА_3 01 серпня 2023 року за вих. № 63/02-14 приватний нотаріус Дністровського районного нотаріального округу Чернівецької області Гапчук В.М. повідомив ОСОБА_2 про те, що 01 серпня 2023 року ним за реєстровим № 2871 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на її ім`я ( ОСОБА_1 ). Згідно із зазначеним свідоцтвом про право на спадщину за законом єдиною спадкоємицею ОСОБА_3 є її дочка ОСОБА_1 , а спадщина складається з автомобіля марки MERCEDES-BENZ, комерційний опис SPRINTER 416 CDI, 2005 року випуску, номер шасі (кузова, рами НОМЕР_1 , білого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_2 , зареєстрований 17 лютого 2022 року органом ТСЦ 7345. У свідоцтві також зазначено про те, що автомобіль належав ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , виданого 23 травня 2013 року. Про існування боргових розписок від 17 червня 2018 року та від 14 вересня 2021 року їй стало відомо після того, як на її адресу ОСОБА_2 направлено досудову вимогу від 04 серпня 2023 року, в якій відповідач пропонував з метою досудового врегулювання спору задовольнити заявлені вимоги кредитора у розмірі 4 800,00 доларів США шляхом сплати одноразовим платежем. На момент смерті матері у вересні 2022 року їй виповнилось майже 18 років, але мати ніколи не повідомляла про наявні боргові розписки та не підтверджувала факту отримання грошей у позику, не показувала, що має значні кошти та для якої мети має їх використовувати. Враховуючи той факт, що про наявність боргових розписок їй стало відомо у серпні 2023 року, відповідно вказана дата є початком перебігу строку давності для звернення до суду є захистом свого порушеного права. Зазначала, що в борговій розписці від 17 червня 2018 року відсутні паспортні дані ОСОБА_3 , її індивідуальний податковий номер, за яким можна встановити особу, паспортні дані та індивідуальний податковий номер особи ОСОБА_2 , дата народження, за якими можна встановити його особу як позикодавця. Також у цій розписці відсутня чітко визначена сума, яку позичальник має повернути у строк до 17 серпня 2018 року. Вказана фраза «дану суму зобов`язуюсь повернути...» написана після зобов`язання сплачувати щомісячно відсотки і тому можна розуміти, що зобов`язання та строк до 17 серпня 2018 року відносяться саме до неї. У зазначеній розписці відсутній підпис позикодавця ОСОБА_2 як сторони за договором позики на підтвердження надання та отримання позичальником ОСОБА_3 вказаних грошових коштів. Щодо боргової розписки від 14 вересня 2021 року, вказувала на те, що в ній відсутні істотні умови договору позики, а саме паспортні дані та індивідуальний податковий номер особи ОСОБА_2 , дата народження, за якими можна встановити його особу як позикодавця, підпис ОСОБА_2 як сторони за договором позики на підтвердження надання та отримання позичальником ОСОБА_3 вказаних грошових коштів. Ця розписка має виправлення в даті народження ОСОБА_3 . Крім того, у розписках наявні умовні скорочення, недопустимі за умовами договорів такого виду зобов`язань. З тексту як боргової розписки від 17 червня 2018 року, так і боргової розписки від 14 вересня 2021 року неможливо встановити фактичне отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 2 800,00 доларів США та 2 000,00 доларів США, оскільки в розписках вказано «беру» замість «отримала». Застосування дієслова в теперішньому часі означає, що дія відбулася у момент повідомлення про неї. Тобто з тексту розписки не вбачається моменту передання грошових коштів, що є обов`язковою умовою для того, щоб договір вважався укладеним. Отже, умови договорів позики не підтверджують, що, вчиняючи ці правочини, сторони засвідчили факт передачі грошових коштів, який відбувся у момент їх підписання. Сам собою факт підписання сторонами тексту договору без передачі грошей або речей не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей. Крім того, відсутні підстави вважати та прийняти за належний документ самі боргові розписки, оскільки написані нібито власноруч ОСОБА_3 вони такими не є. За життя ОСОБА_3 мала інший почерк, а підпис на боргових розписках не ідентичний підпису в паспорті ОСОБА_3 та інших документах, власноруч написаних позичальником, зокрема рецептів з її кулінарної книги, які долучені до позовної заяви. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 19 грудня 2024 року рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 20 лютого 2025 року постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 19 грудня 2024 року залишено без змін. Судові рішення мотивовані тим, що позивачкою під час судового розгляду справи не було надано суду належних, достатніх та достовірних доказів, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог. Позивачка не заявляла клопотання щодо проведення відповідної почеркознавчої експертизи з метою спростування виконання рукописного тексту боргових розписок та їх підпису саме боржником ОСОБА_3 . Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Короткий зміст вимог касаційної скарги 14 березня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Копитова Е. Р. через систему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 19 грудня 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 лютого 2025 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 175/4753/15, від 20 лютого 2019 року в справі № 629/5364/13, від 26 лютого 2020 року в справі № 205/5292/15, від 01 квітня 2020 року в справі № 621/2725/17, від 03 квітня 2020 року в справі № 561/910/18, від 21 травня 2020 року в справі № 756/11048/18, про те, що сам собою факт підписання сторонами тексту договору без передачі грошей або речей не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей; факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії; за встановлення факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним; право власності на готівкові кошти виникає у позичальника в момент фактичної передачі таких коштів позикодавцем. З тексту як боргової розписки від 17 червня 2018 року, так і боргової розписки від 14 вересня 2021 року неможливо встановити фактичне отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 2 800,00 доларів США та 2 000,00 доларів США, оскільки в розписках вказано «беру» замість «отримала». Застосування дієслова в теперішньому часі означає, що дія відбулася у момент повідомлення про неї. Тобто з тексту розписки не вбачається моменту передання грошових коштів, що є обов`язковою умовою для того, щоб договір вважався укладеним. Для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів, однак зразки підпису ОСОБА_3 неможливо надати, адже вона померла. Суди не дали оцінки доводам свідків про те, що ОСОБА_3 не могла позичити у ОСОБА_2 кошти, адже не потребувала їх. В ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено обґрунтований відвід. Суддя Лисак І. Н. був головуючим у складі колегії суддів, що розглядала справу № 722/232/24 про стягнення заборгованості за договором позики. Тобто він мав упереджене та необ`єктивне ставлення зі свого боку. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що позивачкою під час судового розгляду справи не було надано суду належних, достатніх та достовірних доказів, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог. Єдиним доказом є покази батьків ОСОБА_3 , однак це не може бути підтвердженням одержання позичальником від позикодавця грошей. Наявність договору позики підтверджена розписками, які засвідчують передання боржнику визначеної грошової суми. Ці обставини не спростовані позивачкою. Фактичні обставини справи, встановлені судами 17 червня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошових коштів на суму 2 800,00 доларів США, що підтверджується борговою розпискою від 17 червня 2018 року. У борговій розписці від 17 червня 2018 року ОСОБА_3 вказала, що бере в борг у ОСОБА_2 2 800,00 доларів США із зобов`язанням сплати відсотків щомісяця, а вказану суму мала повернути до 17 серпня 2018 року. 14 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошових коштів на суму 2 000,00 доларів США, що підтверджується борговою розпискою від 14 вересня 2021 року. Згідно з цією розпискою ОСОБА_3 бере в борг у ОСОБА_2 2 000,00 доларів США під 2,5 % місячних із зобов`язанням сплати таких щомісяця, а вказану суму мала повернути до 14 вересня 2022 року. Як вбачається із копії паспорта серії НОМЕР_4 та копії паспорта у вигляді ID-картки, ОСОБА_3 змінила прізвище на « ОСОБА_3 ». ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Після смерті ОСОБА_3 спадщину прийняла її дочка - ОСОБА_1 , якій 01 серпня 2023 року було видано свідоцтво на право власності на спадщину за законом, а саме на автомобіль марки «MERCEDES-BENZ», комерційний опис SPRINTER 416 CDI, 2005 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , білого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_5 . Постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 жовтня 2024 року в справі № 722/232/24 (№ 2/722/162/24) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 09 липня 2024 року скасовано та ухвалено нову постанову. Позов ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 успадкований після смерті ОСОБА_3 борг в сумі 4 800,00 доларів США шляхом звернення стягнення на автомобіль марки «MERCEDES-BENZ», комерційний опис SPRINTER 416 CDI, 2005 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , білого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_5 , зареєстрований 17 лютого 2022 року.

Позиція Верховного Суду Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. У частині першій статті 526 ЦК України зазначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, сплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц, у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року в справі № 367/7135/16-ц, від 10 грудня 2018 року в справі № 319/1669/16, від 31 січня 2019 року в справі № 295/11438/16-ц, від 08 липня 2019 року в справі № 524/4946/16, від 22 серпня 2019 року в справі № 369/3340/16, від 12 вересня 2019 року в справі № 604/1038/16, від 25 лютого 2020 року в справі № 756/12238/16-ц, від 04 березня 2020 року в справі № 632/2209/16, від 29 квітня 2020 року в справі № 759/5787/18, від 08 жовтня 2020 року в справі № 194/1126/18, від 11 червня 2021 року в справі № 753/11670/17, від 14 липня 2021 року в справі № 750/2316/19, від 26 квітня 2022 року в справі № 753/1349/20, від 16 листопада 2022 року в справі № 301/2052/18. У розписці від 17 червня 2018 року ОСОБА_3 вказала, що бере в борг у ОСОБА_2 2 800,00 доларів США із зобов`язанням сплати відсотків щомісяця, а вказану суму мала повернути до 17 серпня 2018 року. У розписці від 14 вересня 2021 року ОСОБА_3 зазначила, що бере в борг у ОСОБА_2 2 000,00 доларів США під 2,5 % місячних із зобов`язанням сплати таких щомісяця, а вказану суму мала повернути до 14 вересня 2022 року. Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. Вказаний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 березня 2024 року в справі № 596/1123/19 (провадження № 61-7056св22) та від 05 червня 2024 року в справі № 640/15157/16-ц (провадження № 61-4579св24). Верховний Суд погоджується з висновками судів у цій справі про те, що документи від 17 червня 2018 року та від 14 вересня 2021 року є борговими розписками, а їх перебування в кредитора ( ОСОБА_2 ) підтверджує існування правовідносин за договором позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Грошовим необхідно вважати зобов`язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. Саме такий обов`язок ОСОБА_3 зазначений у боргових розписках 17 червня 2018 року та від 14 вересня 2021 року, де ОСОБА_3 власноруч засвідчила, що взяла у ОСОБА_2 у борг сукупно 4 800,00 доларів СШАі зобов`язана повернути позику в установлений строк, тому, досліджуючи ці розписки, суди зробили правильний висновок про наявність між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 правовідносин з договору позики. Доводи касаційної скарги про те, що з тексту як боргової розписки від 17 червня 2018 року, так і боргової розписки від 14 вересня 2021 року неможливо встановити фактичне отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 2 800,00 доларів США та 2 000,00 доларів США, оскільки в розписках вказано «беру» замість «отримала»; застосування дієслова в теперішньому часі означає, що дія відбулася у момент повідомлення про неї; тобто з тексту розписки не вбачається моменту передання грошових коштів, що є обов`язковою умовою для того, щоб договір вважався укладеним, є власним тлумаченням заявниці змісту розписок та не спростовують правової кваліфікації спірних правовідносин судами. У касаційній скарзі заявниця посилається на те, що суди не дали оцінки доводам свідків про те, що ОСОБА_3 не могла позичити у ОСОБА_2 кошти, адже не потребувала їх. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщовін визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України). З підстав безгрошовості договори позики недійсними не визнавалися, тому доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними. У касаційній скарзі зазначено, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 175/4753/15, від 20 лютого 2019 року в справі № 629/5364/13, від 26 лютого 2020 року в справі № 205/5292/15, від 01 квітня 2020 року в справі № 621/2725/17, від 03 квітня 2020 року в справі № 561/910/18, від 21 травня 2020 року в справі № 756/11048/18, про те, що сам собою факт підписання сторонами тексту договору без передачі грошей або речей не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей; факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії; за встановлення факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним; право власності на готівкові кошти виникає у позичальника в момент фактичної передачі таких коштів позикодавцем. Верховний Суд не встановив невідповідності ухвалених в цій справі судових рішень наведеним вище висновкам Верховного Суду, адже боргові розписки підтверджують факт одержання ОСОБА_3 коштів від ОСОБА_2 у розмірі 4 800,00 доларів США. Стосовно доводів касаційної скарги про те, що в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено обґрунтований відвід, а саме суддя Лисак І. Н. був головуючим у складі колегії суддів, що розглядала справу № 722/232/24 про стягнення заборгованості за договором позики, необхідно зазначити таке. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є обставини, що викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді. Відповідно до частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання, не може бути підставою для відводу. Згідно із статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. Європейський суд з прав людини вказав, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що під час вирішення того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (рішення в справі «Білуха проти України», № 33949/02, § 49-52, від 09 листопада 2006 року). Верховний Суд висновує про відсутність підстав для висновку про необ`єктивність та упередженість судді апеляційного суду Лисака І. Н. згідно зі статтею 36 ЦПК України, з огляду на оціночний характер таких тверджень ОСОБА_1 та відсутність доказів фактичної упередженостісудді. Доводи касаційної скарги в іншій частині зводяться до переоцінки доказів у справі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України. Інші доводи касаційної скарги є необґрунтованими та не впливають на висновки судів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за наслідками касаційного перегляду справи судові рішення залишаються без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Копитової Елли Рафаєльївни залишити без задоволення. Рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 19 грудня 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 лютого 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська