Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 320/58141/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 вересня 2025 р. Справа № 320/58141/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Любчич Л.В., Суддів: Присяжнюк О.В. , Жигилія С.П. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.03.2025, головуючий суддя І інстанції: Заічко О.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 13.03.25 по справі № 320/58141/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ), звернулась до суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (надалі відповідач , ГУ ПФУ в Харківській області, апелянт), в якій просила: -визнати протиправними рішення №103950006144 від 30.10.2024 ГУ ПФУ в Харківській області про відмову у призначенні їй, ІНФОРМАЦІЯ_1 , пенсії; -зобов`язати ГУ ПФУ в Харківській області, призначити їй пенсію за віком, відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», починаючи з 23.10.2024. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення ГУ ПФУ в Харківській області від 30.10.2024 №103950006144 про відмову у призначення пенсії ОСОБА_1 . Зобов`язано ГУ ПФУ в Харківській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 23.10.2024 із зменшенням пенсійного віку, відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в Харківській області суму сплаченого судового збору у розмірі 1211,20 грн. Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нове рішення у цій справі, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що призначення та виплата пенсій особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, провадиться за нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV (далі-Закон № 1058-ІV) і з урахуванням додаткових пільг, встановлених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ (далі-Закон №796-ХІІ). Зниження пенсійного віку залежить від рівня радіологічного забруднення місцевості та тривалості проживання в ній особи. Обов`язковою умовою наявності в особи права на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку на підставі п.2 ч.1 ст.55 Закону №796-ХІІ є факт постійного проживання та (або) роботи такої особи до 01.01.1993 (у зоні гарантованого добровільного відселення-протягом трьох років). Виходячи із змісту правовідносин, які регулюються Законом №796-ХІІ, обов`язковий період проживання та роботи починає свій перебіг від дати аварії на Чорнобильській АЕС, тобто з 26.04.1986. Отже, період проживання та (або) праці потерпілої особи у зоні гарантованого добровільного відселення протягом трьох років станом на 01.01.1993 необхідно обраховувати з 26.04.1986 по 01.01.1993. Апелянт звернув увагу, що Верховний Суд у своїх постановах від 19.09.2024 у справі №460/23707/22, від 19.09.2019 у справі №556/1172/17, від 11.03.2024 у справі №500/2422/23, від 02.10.2024 у справі №500/551/23, від 11.11.2024 у справі №460/19947/23 виснував, що виникнення права на зниження пенсійного віку законодавець пов`язує із фактом фізичного перебування особи у зоні радіоактивного забруднення у зв`язку з постійним проживанням або у зв`язку з роботою в такій місцевості. При цьому зниження пенсійного віку залежить від рівня радіологічного забруднення місцевості та тривалості проживання особи. Зазначив, що у ГУ ПФУ в Харківській області були правові та фактичні підстави для відмови позивачці у призначені пенсії зі зменшенням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону №796-ХІІ за її заявою від 23.10.2024, оскільки наданими доказами станом на 01.01.1993 період її фактичного постійного проживання у зоні гарантованого добровільного відселення становить менше 3 років, а наявність посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи не є безумовною і єдиною підставою для призначення пенсії на підставі положень статті 55 Закону №796-ХІІ. Тому оскаржуване у цій справі рішення від 30.10.2024 про відмову у призначенні пенсії є правомірним, у зв`язку із чим у задоволенні позову ОСОБА_1 треба відмовити. Зауважив, що під час розгляду спірних правовідносин по суті судом першої інстанції здійснено фактичне втручання у дискреційні повноваження пенсійного органу. Оскільки правовідносини щодо призначення (перерахунку) або про відмову у призначенні (перерахунку) пенсії та визначення її розміру належать до виключної компетенції та дискреційних повноважень Пенсійного фонду України, суд при здійсненні захисту прав та свобод особи, не може перебирати на себе функції даного органу державної влади та втручатися в делеговані йому повноваження. Позивачка правом на подання відзиву не скористалась. Відповідно до положень ч.1 ст. 308 , п.3 ч.1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі КАС України) розгляд справи проведено в порядку письмового провадження за наявними у ній доказами та в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які відповідач посилається в апеляційній скарзі, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини, які не оспорено сторонами. 12 грудня 1987 року позивачка ОСОБА_1 (дівоче прізвище- ОСОБА_2 ) уклала шлюб із ОСОБА_3 , який було зареєстровано Великоснітинською сільською радою Фастівського району Київської області, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу (а.с.10). ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у селі Велика Снітинка Фастівського району Київської області народився син ОСОБА_4 , про що 14.09.1988 складено відповідний актовий запис №35. Місце державної реєстрації: Виконавчий комітет Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області , що підтверджується копією свідоцтва про народження ОСОБА_4 серії НОМЕР_1 (а.с.16). Відповідно до архівної довідки Малоснітинського старостинського округу Фастівської міської ради від 26.09.2024 №04.2-21/142 за будинковою книгою Малоснітинської сільської ради за 1984-1999 рр. ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійсно була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 з 25.12.1985 . Дата зняття з реєстрації за вказаною адресою в будинковій книзі відсутня. Зазначено, що с.Мала Офірна , Фастівського району, Київської області згідно з постановою Кабінету Міністрів України №106 від 23.07.1991 відноситься до 4 зони посиленого радіологічного контролю (а.с.19). Згідно з довідкою Великоснітинського старостинського округу Фастівської міської ради Київської області від 09.09.2024 №04.1-23/109 , відповідно до Книги реєстрації Великоснітинської сільської ради 1980-1989 рр. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 28.06.1989 по 03.07.1991. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України №106 від 23 липня 1991 року по 01.01.2015 село Велика Снітинка Фастівського району Київської області відносилося до 4-ї категорії радіоекологічного контролю (а.с.17). Як вбачається з довідки про реєстрацію місця проживання, виданої Виконавчим комітетом Фастівської міської ради Київської області від 19.06.2024 №22-13/561, в період з 09.10.1991 по 18.10.2002 зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було: АДРЕСА_3 ; в період з 18.10.2002 по цей час її зареєстрованим місцем проживання є: АДРЕСА_4 (а.с.15). Згідно з копією трудової книжки ОСОБА_1 , виданої 14.10.1985, позивачка в період з 16.08.1991 по 13.08.1996 працювала на Фастівській швейній фабриці (а.с.12 зворот). Як вбачається із наявної в матеріалах справи копії посвідчення серії НОМЕР_2 від 15.09.1996, виданого Київської обласною радою, ОСОБА_1 є громадянкою, яка постійно проживає або постійно працює на території зони посиленого радіологічного контролю (категорія 4), що підтверджується копією посвідчення. Згідно з цим посвідченням вона має право на пільги і компенсації, встановлені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (у редакції від 19.12.1991, із змінами і доповненнями від 01 липня 1992 року) для осіб, які постійно проживають або постійно працюють на території зони посиленого радіологічного контролю за умови, що вони на 01 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше чотирьох років (а.с.23). 23.10.2024 ОСОБА_1 звернулась до територіального управління ПФУ із заявою про призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян , які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Вказану заяву було передано для розгляду до ГУ ПФУ в Харківській області. На момент звернення позивачці виповнилось 55 років, що підтверджується інформацією з паспорту громадянина України (а.с.9). Рішенням ГУ ПФУ в Харківській області від 30.10.2024 за №103950006144 позивачці було відмовлено у призначенні пенсії за віком відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у зв`язку з відсутністю необхідного періоду проживання для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку як потерпілій від аварії на Чорнобильській АЕС. Відповідач зазначив, що за наданими документами підтверджено період проживання (роботи) заявниці в зоні посиленого радіологічного контролю до 01.01.1993, який становить 3 роки 02 місяці 29 днів, що є недостатнім для призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку як потерпілій від аварії на Чорнобильській АЕС. (а.с.20). Не погоджуючись із зазначеним рішенням, вважаючи його протиправним, позивачка звернулась з даним позовом до суду. Задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив, що звертаючись до відповідача із відповідною заявою про призначення пенсії, окрім посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (4 категорії) серії НОМЕР_2 , виданого Київською обласною Радою, тривалість її проживання у зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3 років підтверджується рядом письмових доказів. Так, з довідки Фастівської міської ради Малоснітинського старостинського округу №04.2-21/142 від 26.09.2024 встановлено, що позивачка дійсно була зареєстрована та проживала у с. Мала Офірна, Фастівського району, Київської області з 25.12.1985, яке відноситься до 4 зони посиленого радіоекологічного контролю згідно з постановою Кабінету Міністрів України №106 від 23.07.1991. Таким чином, поданими позивачкою документами підтверджено факт її проживання (реєстрації) у с. Мала Офірна, Фастівського району, віднесеному до зони посиленого радіоекологічного контролю згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 №106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи». Суд першої інстанції вважав, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивачки є зобов`язання ГУ ПФУ в Харківській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 23.10.2024 із зменшенням пенсійного віку, відповідно до ст.55 Закону № 796-ХІІ. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; зокрема, закони приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (стаття 8, частина 2 статті 19 Основного Закону України). У статті 16 Конституції України зазначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов`язком держави. Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. За приписами п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України. Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я, умови соціального захисту потерпілого населення визначено Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон 796-XII). Згідно зі статтею 9 зазначеного Закону особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, є: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 3) громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації інших ядерних аварій та їх наслідків, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, у складанні ядерних зарядів та здійсненні на них регламентних робіт; 4) громадяни, які постраждали від радіоактивного опромінення внаслідок будь-якої аварії, порушення правил експлуатації обладнання з радіоактивною речовиною, порушення правил зберігання і захоронення радіоактивних речовин, що сталося не з вини потерпілих. До потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать, в тому числі, особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років ( п.4 ч.1 ст.11 Закону №796-ХІІ). Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 14 цього Закону особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років відносяться до категорії 4 осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для встановлення пільг і компенсацій. Згідно зі статтею 65 Закону № 796-ХІІ документами, які підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користуватися пільгами, встановленими цим Законом, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи». Також згідно з частиною 1 статті 55 Закону № 796-XII особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону № 1058-ІV, за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу. За змістом статті 26 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-ІV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право на пенсію за віком мають особи після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 01 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років; з 01.01.2019 по 31.12.2019 - не менше 26 років; з 01.01.2020 по 31.12.2020 - не менше 27 років; з 01.01.2021 по 31.12.2021 - не менше 28 років; з 01.01.2022 по 31.12.2022 - не менше 29 років; з 01.01.2023 по 31.12.2023 - не менше 30 років; з 01.01.2024 року по 31.12.2024 року - не менше 31 року; з 01.01.2025 по 31.12.2025 - не менше 32 років; з 01.01.2026 по 31.12.2026 - не менше 33 років; з 01.01.2027 по 31.12.2027 - не менше 34 років; починаючи з 01.01.2028 - не менше 35 років. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 45 Закону № 1058-ІV пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку. Пунктом 2 частини 1 статті 55 Закону № 796-XII передбачено, що потерпілі від Чорнобильської катастрофи, зокрема, особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні посиленого радіологічного контролю за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 4 років мають право на зменшення пенсійного віку на 2 роки та додатково 1 рік за 3 роки проживання, роботи, але не більше 5 років. Водночас, згідно з примітою до вказаної статті, початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період. Зміст наведених норм права дає підстави для висновку, що умовою зменшення пенсійного віку є наявність факту проживання та (або) праці такої особи у зоні посиленого радіологічного контролю протягом чотирьох років до 01.01.1993. Відповідно до частини 3 статті 55 Закону № 796-XII призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону № 1058-ІV і цього Закону. Під час судового розгляду встановлено, що позивачка є потерпілою від Чорнобильської катастрофи (категорія 4), що підтверджується інформацією з посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого 15.09.1996 Київською обласною Радою (а.с.23). В контексті спірних правовідносин, колегія суддів зазначає, що на виконання положень Закону № 1058-ІV постановою Правління Пенсійного фонду України 25 листопада 2005 року № 22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Порядок № 22-1). Абзацом 2 підпункту 7 пункту 2.1 розділу II Порядку № 22-1 передбачено, що до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку. Для потерпілих від Чорнобильської катастрофи такими документами є: -для осіб, які постійно працювали (працюють) на територіях радіоактивного забруднення, додаються документи, видані підприємствами, установами, організаціями, органами місцевого самоврядування, що підтверджують період(и) постійної роботи в населених пунктах, віднесених до відповідних територій радіоактивного забруднення; -для осіб, які постійно проживали (проживають) на територіях радіоактивного забруднення, додаються відомості про місце проживання, зазначені у пункті 2.22 цього розділу, та/або документи про проживання, видані органами місцевого самоврядування; -для осіб, які евакуйовані із зони відчуження у 1986 році, додаються документи, видані Волинською, Житомирською, Київською, Рівненською або Чернігівською облдержадміністраціями; -посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи - за наявності) (при призначенні пенсії згідно зі статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»); Отже, підставою для призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, є належність особи до потерпілих від Чорнобильської катастрофи та факт проживання (роботи), а не реєстрації у зоні радіаційного забруднення. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 29 січня 2020 року у справі № 572/245/17 та від 17 червня 2020 року у справі № 572/456/17. У постановах від 19 вересня 2019 року у справі № 556/1172/17, від 11 березня 2024 року у справі № 500/2422/23, від 19 вересня 2024 року у справі № 460/23707/22, від 02 жовтня 2024 року у справі № 500/551/23 Верховний Суд також зазначив про те, що виникнення права на зниження пенсійного віку законодавець пов`язує із фактом фізичного перебування особи у зоні радіоактивного забруднення у зв`язку з постійним проживанням, або у зв`язку з роботою в такій місцевості. Водночас зниження пенсійного віку залежить від рівня радіологічного забруднення місцевості та тривалості проживання в ній особи. На підставі викладеного, колегія суддів, враховуючи наведені висновки та встановлений абзацом 2 підпункту 7 пункту 2.1 розділу II Порядку № 22-1 перелік документів, що подається особою для призначення їй пенсії зі зниженням пенсійного віку, зауважує, що наявність посвідчення постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи не є безумовною і єдиною підставою для призначення пенсії на підставі положень абзацу 5 пункту 2 частини 1 статті 55 Закону № 796-XII. Відтак, вагомим у цьому випадку є встановлення факту фізичного перебування особи на території радіоактивного забруднення у зв`язку з постійним проживанням або роботою на цій території. Колегією суддів встановлено, що факт проживання позивачки на території зони посиленого радіоекологічного контролю (у с.Мала Офірна Фастівського району, Київської області ) з 25.12.1985 підтверджується архівною довідкою від 26.09.2024 №04.2-21/142, виданою Малоснітинським старостинським округом Фастівської міської ради про те, що позивачка дійсно була зареєстрована та проживала на території зони посиленого радіоекологічного контролю з 25.12.1985 (вул.Вільна (вул.Комсомольська) буд.19, с.Мала Офірна, Фастівського району, Київської області). Відповідно до довідки Великоснітинського старостинського округу Фастівської міської ради Київської області від 09.09.2024 №04.1-23/109 позивачка була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 28.06.1989 по 03.07.1991. Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання, виданої Виконавчим комітетом Фастівської міської ради Київської області від 19.06.2024 №22-13/561, в період з 09.10.1991 по 18.10.2002 зареєстрованим місцем проживання позивачки було: АДРЕСА_3 ; в період з 18.10.2002 по цей час її зареєстрованим місцем проживання є: АДРЕСА_4 . В матеріалах справи також наявне посвідчення на ім`я позивачки, як потерпілої від Чорнобильської катастрофи (категорія 4), серії НОМЕР_2 , видане Київською обласною Радою 15.09.1996, яке є чинним. Наявність у позивачки посвідчення громадянки, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи підтверджує факт її проживання або роботи станом на 01.01.1993 у зоні посиленого радіологічного контролю не менше чотирьох років , оскільки наведена обставина є умовою для видачі такого посвідчення відповідно до пункту 6 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.1992 №501 (в редакції, чинній на момент видачі позивачці посвідчення). Колегією суддів також встановлено , що відповідно до наявної в матеріалах справи копії трудової книжки ОСОБА_1 від 14.10.1985, позивачка в період з 16.08.1991 по 13.08.1996 працювала на Фастівській швейній фабриці (записи №7,8) (а.с.12 зворот). Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 №106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи» територія с. Мала Офірна та с. Велика Офірна Фастівського району, Київської області, м. Фастів Київської області відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю. Отже, враховуючи у сукупності наявність у позивачки посвідчення потерпілої внаслідок Чорнобильської катастрофи, довідок органу місцевого самоврядування, що підтверджують факт реєстрації та її проживання на території зони посиленого радіоекологічного контролю з 25.12.1985, а також копії трудової книжки позивачки про період її роботи на Фастівській швейній фабриці з 16.08.1991 по 13.08.1996, що підтверджує факт її роботи в зоні посиленого радіоекологічного контролю, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність у позивачки права на призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону № 796-ХІІ. Щодо доводу апеляції про втручання суду першої інстанції у дискреційні повноваження пенсійного органу колегія суддів зазначає наступне. За юридичною позицією Конституційного Суду України право на судовий захист як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац 15 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002). Конституційний Суд України у Рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13). Отже, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом. Подібний правовий підхід щодо вибору ефективного способу захисту застосовано Верховним Судом, зокрема, у постановах від 9 листопада 2018 року у справі № 263/15749/16-а, від 20 грудня 2018 року у справі №524/3878/16-а, від 22 березня 2019 року у справі №815/6832/15, від 1 жовтня 2019 року у справі №826/3943/16, від 31 березня 2020 року у справі №826/14837/16, від 15 червня 2021 року у справі № 200/12944/19-а, від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19, від 8 лютого 2022 року у справі №160/6762/21. Крім того, у судовій практиці сформульована стала правова позиція, яка полягає у тому, що ефективним вважається такий спосіб захисту, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права; обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає завданню адміністративного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі № 2а-204/12, від 15 липня 2019 року у справі № 420/5625/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18, від 1 червня 2022 року у справі № 620/5996/21, від 25 жовтня 2022 року у справі № 200/13288/21). Також відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19 та від 8 лютого 2022 року №160/6762/21, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом. Згідно з частиною 4 статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Позиція Верховного Суду щодо застосування частини 4 статті 245 КАС України, а саме: щодо можливості зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 4 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19 та від 13 жовтня 2022 року у справі № 380/13558/21. Аналіз положень КАС України також дає підстави для висновку, що ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, ефективність судового рішення та ефективність його виконання. Всі ці складові можна охопити єдиним терміном «ефективне правосуддя», що виступає еталоном для оцінки судової гілки влади та є запорукою довіри до неї з боку громадян, а також інших суб`єктів. Оскільки під час розгляду цієї справи відповідач не довів наявність законних підстав для відмови у призначенні позивачці пенсії за віком згідно зі ст.55 Закону №796-ХІІ зі зниженням пенсійного віку, як потерпілій від аварії на Чорнобильській АЕС, та з метою забезпечення ефективного захисту її прав, з урахуванням положень статей 2 та 245 КАС України, колегія суддів погоджується з тим, що зобов`язання ГУ ПФУ в Харківській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 23.10.2024 із зменшенням пенсійного віку, відповідно до ст.55 Закону №796-ХІІ, не буде вважатися втручанням у дискреційні повноваження відповідача, адже такий спосіб захисту порушеного права буде найбільш ефективним та спрямованим на недопущення свавілля в органах влади. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України»(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені всі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За змістом ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст.ст.242, 311, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року по справі № 320/58141/24 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Л.В. Любчич Судді О.В. Присяжнюк С.П. Жигилій