Постанова 4854 № 420/38072/24

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/38072/24 Головуючий І інстанції: Катаєва Е.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 та ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення - 13.03.2025р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В: 09.12.2024р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування і невиплати йому в повному обсязі середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні, виходячи із середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до положень «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою КМУ від 08.02.1995р. №100), із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу» (затв. постановою КМУ від 15.01.2004р. №44); - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому в повному обсязі середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення, відповідно до положень «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100), із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. №44). В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив про те, що відповідач здійснив виплату (доплату) належного їй розміру грошового забезпечення з порушенням строків його виплати. Разом із тим, у відповідності до ст.117 КЗпП України, у разі невиплати з вини уповноваженого органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені у ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинна виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, як стверджує позивач, він має право на отримання від відповідача середнього заробітку за час затримки виплати коштів (до дня фактичного розрахунку). Однак, відповідач зазначеної вище виплати не здійснив, що слугувало підставою для звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом. Відповідач надав до суду 1-ї інстанції письмові відзиви, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні та виключенні зі списків складу особового складу згідно з наказом від 14.12.2023р. №728-ОС. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 за несвоєчасний розрахунок при звільненні середнє грошове забезпечення за 6 (шість) місяців. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 900 грн. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач та Військова частина НОМЕР_1 подали апеляційні скарги. У своїй апеляційній скарзі позивач посилається на те, що рішення суду 1-ї інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання та неповного з`ясування судом обставин справи, у зв`язку із чим, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13.03.2025р. та прийняти нове, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Представник відповідача у поданій ним апеляційній скарзі також зазначив, що рішення суду 1-ї постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13.03.2025р. та прийняти нове - про відмову у задоволенні адміністративного позову. Ухвалою судді П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16.04.2025р. апеляційну скаргу відповідача - залишено без руху 24.04.2025р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05.05.2025р. відкрито апеляційні провадження за апеляційними скаргами учасників справи та призначено їх до розгляду в порядку письмового провадження. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України). Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційних скарг, колегія суддів доходить наступних висновків. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи. Позивач - капітан ОСОБА_1 проходив військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) Держприкордонслужби. 27.11.2023р. наказом командира Військової частини НОМЕР_1 №688-ОС ОСОБА_1 було звільнено з військової служби за контрактом у запас Збройних Сил України, а наказом від 14.12.2023р. №728-ОС виключено зі списків особового складу з 14.12.2023р. Позивач вважаючи, що з ним не здійснений повний розрахунок при звільненні звернувся до суду. 05.08.2024р. постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду у справі №420/3919/24 зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 щомісячну фіксовану індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018р. по 14.12.2023р. включно в сумі 4347 грн. згідно з абз.4,6 п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078), із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. №44). 08.11.2024р. на виконання вказаного судового рішення відповідачем було виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення у сумі 248 351,52 грн, а також 19.12.2024р. виплачено ще 31081,46 грн. 22.10.2024р. позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату йому середньомісячного грошового забезпечення за час затримки. Однак, листом від 09.11.2024р. №09/К-4981/3466 позивача було повідомлено про відсутність підстав для виплати йому середньомісячного грошового забезпечення. Вважаючи, що відповідачем у день його звільнення не було проведено остаточний розрахунок, у зв`язку із чим, виникли підстави для виплати середнього грошового забезпечення за весь час такої затримки, позивач звернувся до суду із даним позовом. Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд 1-ї інстанції дійшов висновку, що середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні необхідно стягнути на корить ОСОБА_1 лише за 6 (шість) місяців. Однак, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні у них докази, не в повній мірі погоджується із такими висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх частково необґрунтованими, з огляду на наступне. Частиною 2 ст.19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Аналогічні положення фактично містяться і в ч.1 ст.2 КЗпП України. Згідно з ч.ч.2-4 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII, порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. До складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Відповідно до п.242 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України» (затв. Указом Президента України від 10.12.2008р. за №1153/2008), особа, звільнена із військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. За приписами ст.1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» від 01.07.1949р. №95, ратифікованої Україною 30.06.1961р., незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Статтею 12 Конвенції встановлено те, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту. У спірних правовідносинах повинні застосовуватись не лише норми спеціального законодавства, але й трудового. За змістом рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002р. за №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівників. Висновок відносно необхідності застосування положень КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців також неодноразово викладався і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020р. у справі №140/2006/19, від 16.07.2020р. у справі №400/2884/18, від 04.09.2020р. у справі №120/2005/19-а, від 31.03.2021р. у справі №340/970/20, від 13.10.2021р. у справі №580/1790/20, від 21.10.2021р. у справі №640/14764/20, від 26.01.2022р. у справі №240/12167/20 та інших. Відповідно до ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України у редакції, що була чинна до 19.07.2022р., передбачено те, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або ж уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Як передбачено ст.117 КЗпП України у редакції, що набула чинності після 19.07.2022р., у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Вирішуючи спірні правовідносини, варто наголосити, що в силу вищенаведених законодавчих норм, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником відносно своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. Як наслідок, оскільки відповідачем не проведено з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, то останній набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, як уже неодноразово зазначалося, спірні правовідносини виникли у зв`язку з тим, що станом на день виключення позивача зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідач не провів з ним розрахунку у повному обсязі (виплати індексації грошового забезпечення). Оскаржуючи рішення суду 1-ї інстанції відповідач у своїй апеляційній скарзі, зокрема, посилався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у справі №761/9584/15-ц. Колегія суддів зауважує, що у своїй постанові Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що ст.116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, визначені ст.117 КЗпП України, відповідно до якої, в разі невиплати з вини власника або ж уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо ж спір було вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає визначена ст.117 КЗпП України відповідальність. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. А тому, оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. За змістом ч.1 ст.117 КЗпП України, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Так, ч.1 ст.117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. При цьому, ч.2 цієї статті стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Якщо між роботодавцем і колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, визначене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на вказані мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, враховуючи, зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Водночас, з огляду на наведене, колегія суддів зауважує, що правовий підхід Великої Палати Верховного Суду до застосування ст.117 КЗпП України в окресленому контексті наразі не відповідає правовому регулюванню, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин у цій справі. Судова колегія зазначає, що питання про застосування приписів ст.117 КЗпП України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції. Варто наголосити на тому, що правова позиція суду першочергово повинна ґрунтуватись на нормативному регулюванні спірних правовідносин, зміна якого може вплинути на те, яким чином її застосовувати до правовідносин, які виникли після цієї зміни. Зазначене застереження у контексті цієї справи зумовлене тим, що з 19.07.2022р. ст.117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ. Відповідно до ст.117 КЗпП України у чинній її редакції, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями. У той же час, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15, а також деякі висновки Верховного Суду, на які відповідач посилається в апеляційній скарзі, викладено щодо положень ст.117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ. Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв (способів) зміни суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований із урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав саме весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час ст.117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Втім, з 19.07.2022р. ст.117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ. Аналогічний висновок висловлено, зокрема, у постанові від 28.06.2023р. у справі №380/19103/22 Верховного Суду і колегія суддів вважає його застосовним до спірних правовідносин. За цих обставин, колегія суддів резюмує, що підхід щодо критеріїв зменшення суми середнього заробітку, що підлягає стягненню у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні, був побудований із урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. Іншими словами, положення ст.117 КЗпП України до 19.07.2022р. підлягали застосуванню в редакції, які не обмежували періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Однак, у межах цієї справи підлягають врахуванню норми ст.117 КЗпП України у редакції, що діє з 19.07.2022р. (у редакції Закону №2352-ІХ) і до цього періоду вказані вище висновки Великої Палати Верховного Суду не є застосовними. Аналогічний правовий висновок висловлено Верховним Судом в постановах від 30.11.2023р. у справі №380/19103/22, від 29.01.2024р. у справі №560/9586/22, а також від 16.05.2024р. у справі №420/11918/23. Що ж до розміру стягнення середнього заробітку за час такої затримки, який безпідставно не був обрахований судом 1-ї інстанції, то судова колегія зазначає наступне. Згідно з п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999р. №13, суд зобов`язаний навести в рішенні конкретні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню, задовольняючи позовні вимоги про оплату праці. Так, у п.2 «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100) визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку із навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. За п.8 цього Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Разом із тим, варто наголосити, що відповідно до п.7 «Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» (затв. наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. за №260), середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата. Згідно з наявними у матеріалах справи доказами, розмір грошового забезпечення позивача за два місяці перед звільненням складає за жовтень 2023р. - 54585,90 грн. та листопад 2023р. - 64761,90 грн. Таким чином, колегія суддів вважає, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 повинен бути розрахований саме з кількості календарних днів у вказаних місяцях і складати - 1956,52 грн. (грошове забезпечення за жовтень-листопад 2023р. (два місяці перед звільненням) - 119347,80/61 (кількість календарних днів за вказаний період). Як наслідок, з огляду на наведені висновки суду апеляційної інстанції та окреслені позивачем межі позовних вимог, період затримки розрахунку при її звільненні з 15.12.2023р. (наступний день після виключення зі списків особового складу) та по 15.06.2024р. включно (обмеження періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні) включно складає - 183 днів. А тому, з урахуванням розрахованого розміру середньоденного заробітку, середній заробіток за даний період складає - 358043,16 грн. (1956,52 грн. х 183 днів). Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Аналізуючи обставини справи в їх сукупності та норми чинного законодавства, колегія суддів в цілому погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби, однак вважає, що вказаний вище розрахунок варто проводити виходячи із середньоденного розміру грошового забезпечення, визначеного шляхом ділення відповідної суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю, на кількість календарних днів місяців, за який здійснювалася така виплата. Відповідно, отримана сума становить саме - 358043,16 грн., чого безпідставно не встановив суд 1-ї інстанції. Отже, доводи апеляційної скарги відповідача частково знайшли своє підтвердження, в той час як позивач жодних аргументів на підтримання висновків суду 1-ї інстанції чи спростування доводів відповідача у справі не висловив. У свою чергу, колегія суддів також звертає увагу й на те, що Верховний Суд у постанові від 27.07.2023р. у справі №380/813/22, аналізуючи п.п.2 та 3 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. за №44), вказав, що грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, військовослужбовцями, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення. Таким чином, з урахуванням наведеного правого регулювання, Верховний Суд констатував, що нарахування та виплата грошового забезпечення позивачу повинно бути проведене із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку №44. При цьому, згідно з п.п.4,5 Порядку №44, виплата грошової компенсації військовослужбовцям здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення. Як наслідок, колегія суддів погоджується з доводами позивача про те, що нарахування та виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні повинна відбуватися із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб у відповідності до вимог Порядку №44. За правилами ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову. Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб`єктивній думці останнього. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»). Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційних скаргах аргументів сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. У силу вимог ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Отже, враховуючи, що судом 1-ї інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даної справи, а також у зв`язку із тим, що деякі висновки суду не відповідають обставинам справи, апеляційний суд, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відповідно до ч.1 ст.317 КАС України, вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції в частині обрання способу відновлення порушеного права (зобов`язальна частина) та ухвалити в цій частині нове - про часткове задоволення таких позовних вимог. В іншій частині рішення суду 1-ї інстанції слід залишити без змін. Керуючись ст.ст.308,311,315,316,317,321,322,325,329,382 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - задовольнити частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити повністю. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року в частині обрання способу відновлення порушеного права (зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні середнє грошове забезпечення за шість місяців) - скасувати та прийняти в цій частині нове, яким зазначені позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.12.2023 року по 15.06.2024 року включно у сумі 358043,16 грн. (триста п`ятдесят вісім тисяч сорок три гривні 16 копійок) з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу» (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44). В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено: 25.09.2025р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: М.П. Коваль В.О. Скрипченко