Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 352/628/25

Справа № 352/628/25 Провадження № 22-ц/4808/1299/25 Головуючий у 1 інстанції КУЗЬМЕНКО С. В. Суддя-доповідач Томин ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 вересня 2025 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: головуючої Томин О.О., суддів: Пнівчук О.В., Мальцевої Є.Є., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тисменицького районного суду від 18 червня 2025 року, ухвалене в складі судді Кузьменка С.В. в м. Івано-Франківську, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, в с т а н о в и в: 19.03.2025 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів. Позовні вимоги мотивував тим, що рішенням Тисменицького районного суду від 10 січня 2025 року частково задоволено його позов до ОСОБА_2 , який є його сином, про стягнення аліментів. Вирішено стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на його утримання в розмірі 1/20 частини від усіх видів заробітку відповідача щомісячно і довічно, починаючи з дня подачі позовної заяви 20 серпня 2024 року. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів на утримання непрацездатного батька в межах суми платежу за один місяць. Вказане рішення в частині виплати аліментів за місяць, яке звернуто до негайного виконання, набрало чинності в день його ухвалення, тобто 10 січня 2025 року. Відповідно, з наступного дня - 11 січня 2025 року право позивача вважалося порушеним, він не отримував аліменти протягом 51 дня, з 11 січня 2025 року до 02 березня 2025 року включно. 30 січня 2025 року старшим державним виконавцем Івано-Франківського відділу державної виконавчої служби в Івано-Франківському районі Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №77020671 відносно відповідача ОСОБА_2 . Відповідач сплатив аліменти за один місяць 03 березня 2025 року, тобто прострочив виплату. Граничний строк сплати аліментів - 11 січня 2025 року, це наступний день за оголошеним рішенням суду від 10 січня 2025 року. Позивач стверджує, що відповідач знав про те, що має борг, оскільки писав відзив на позов та йому було відомо про факт заявленого до нього позову, а також він був присутнім в судовому засіданні 10 січня 2025 року. Вказував, що пеню в розмірі 1% від суми заборгованості слід рахувати з 11 січня 2025 року із суми 2266,01 гривень, яка сплачена йому на рахунок в ПриватБанку 03 березня 2025 року, за кожен день прострочення. Розрахунок пені за період з 11 січня 2025 року по 02 березня 2025 року, тобто за 51 день обрахував за такою формулою: суму боргу по аліментах в розмірі 2266,01 грн. * на 1% / на 100% та * на кількість днів прострочення. За цей період сума пені становить 1155,66 грн. Посилаючи на зазначене, просив суд стягнути на його користь із відповідача вказаний розмір пені. Рішенням Тисменицького районного суду від 18 червня 2025 року відмовлено в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Вважає рішення таким, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. На його думку суд порушив вимоги статей 537, 614 Цивільного кодексу України, ст. 196 Сімейного кодексу та ст. 129-1 Конституції щодо здійснення контролю за виконанням рішення суду. Вважає, що висновок суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову є необґрунтованим. Стверджує, що у рішенні суду від 10.01.2025 зазначено, що відповідач повинен був негайно сплатити йому аліменти за місяць, проте зробив це аж 03.03.2025, тобто прострочив виплату аліментів. Вказане рішення в частині виплати аліментів за місяць, яке звернуто до негайного виконання, набрало чинності в день його ухвалення, отже з наступного дня 11.01.2025 право позивача вважалося порушеним. Він не отримував аліменти протягом 51 дня, з 11.01.2025 по 02.03.2025 включно. Отже, на 02.03.2025 відповідач заборгував позивачу сплату аліментів за місяць. Зазначає, що відповідачу було відомо про наявність боргу, оскільки він подавав відзив на позов та знав про сам факт пред`явленого до нього позову, а також був присутнім в судовому засіданні 10.01.2025 з двома адвокатами, знав, що має непрацездатного батька, людину похилого віку, проте не виконав рішення суду негайно, а сплатив аліменти аж 03.03.2025. Зазначає, що статтею 614 ЦК України передбачено презумпцію вини боржника, тобто, боржник, яким у цій справі є відповідач, вважається винним доки не докаже, що він не винен. Позивач та ДВС стверджують, що на 02.02.2025 відповідач мав борг по аліментах в розмірі 2266,01 грн., а останній повинен довести в судовому засіданні, що не мав цього боргу, в протилежному випадку його вина припускається відповідно до ч. 2 ст. 614 ЦК. Вважає, що відповідач не довів, що його вини немає. Також вказує, що суд проігнорував вимоги ст. 537 ЦК України, в якій чітко вказані обов`язки боржника щодо свого бору. Відповідач знав, де проживає його батько (позивач) і міг йому занести кошти готівкою, міг переслати кошти через пошту або внести на депозит нотаріуса, проте він цього не зробив. Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. Представник відповідача адвокат Дяків Д.І. подав відзив на апеляційну скаргу. Вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, прийнятим з дотримання норм процесуального та матеріального права. Зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що заборгованість зі сплати аліментів виникла не з вини ОСОБА_2 . Зокрема останній, щойно йому стали відомі реквізити для оплати аліментів, особисто 24 лютого 2025 року здійснив оплату таких (а не стягнуто з його зарплати, як зазначає скаржник). Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Положенням частини першої ст. 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно частини першої статті 369 ЦПК України, частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без повідомлення учасників справи. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам відповідає. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Тисменицького районного суду від 10 січня 2025 року у справі №352/2226/24 задоволено частково позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів. Вирішено стягувати із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на його утримання в розмірі 1/20 частини від усіх видів заробітку відповідача щомісячно і довічно, починаючи з дня подачі позовної заяви 20 серпня 2024 року. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів на утримання непрацездатного батька в межах суми платежу за один місяць (а.с. 8-14). 30 січня 2025 року на виконання вищевказаного рішення старшим державним виконавцем Івано-Франківського відділу державної виконавчої служби в Івано-Франківському районі Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №77020671 відносно ОСОБА_2 (а.с. 15). 19 лютого 2025 року вказана постанова вручена відповідачу, що підтверджується копією конверта та відстеженням поштового відправлення (а.с. 47, 48). 28 лютого 2025 року відповідач ОСОБА_2 сплатив аліменти у розмірі 2331,84 грн. за ВП №77020671 з виконання виконавчого документа, що підтверджується копією платіжної інструкції №4116 від 28 лютого 2025 року (а.с. 40). 03 березня 2025 року державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження щодо виконання виконавчого документа в частині стягнення аліментів за один місяць (а.с. 18). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачем доведено відсутність його вини у несплаті до 28 лютого 2025 року аліментів на виконання рішення суду у справі №352/2226/24, тому відсутні підстави для стягнення з нього неустойки відповідно до вимог статті 196 Сімейного кодексу України. Апеляційний суд погоджується із вказаним висновком, з огляду на наступне. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі №628.1475.19 (провадження №61-7554св21) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні». У постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №753.8671.21 (провадження №61-550св22) зазначено, що «кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду». Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1 та 2 ст. 196 СК України встановлено, що у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості. У разі застосування до особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження». Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів. Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку сплатити аліменти. Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2019 року у справі №333/6020/16-ц (провадження №14-616цс18) відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 02 листопада 2016 року у справі №6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі №6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі №6-1477цс15 та від 16 березня 2016 року у справі №6-300цс16, і дійшла висновку, що пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на весь розмір несплачених у відповідному місяці аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення. Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов`язання не включається до строку заборгованості) та помножити на один відсоток. Правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі 1% від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення означає, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення. Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, строк виконання цього обов`язку буде різним, отже, і кількість днів прострочення також буде різною залежно від кількості днів у місяці. Тобто пеня за прострочення сплати аліментів повинна нараховуватися на всю суму несплачених аліментів за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, у якому не проводилося стягнення. Пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на всю суму несплачених аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення. Отже, зобов`язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення на підставі частини першої статті 196 СК України пені від суми несплачених аліментів суд повинен з`ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, установити строк, до якого кожне із цих зобов`язань мало бути виконане, та з урахуванням установленого - обчислити розмір пені, виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов`язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі №661/905/19 (провадження №61-16670сво19) вказано, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів. Тобто відповідач зобов`язаний сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 196 СК України. При цьому стягнення пені, передбаченої абзацом 1 ч. 1 ст. 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі №754/4461/21 (провадження №61-5660св22). Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 30 січня 2025 року було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №77020671 відносно ОСОБА_2 , яка відповідачу вручена 19 лютого 2025 року, а 28 лютого 2025 року він сплатив аліменти у розмірі 2331,84 гривень на виконання виконавчого листа. 03 березня 2025 року державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження щодо виконання виконавчого документа в частині стягнення аліментів за один місяць. Представник відповідача в судовому засіданні стверджував, що прострочення щодо сплати аліментів немає, оскільки позивач реквізитів для сплати відповідачу не надавав, а відповідач сплатив кошти на рахунок відділу ДВС в місті Івано-Франківську 28 лютого 2025 року після отримання постанови про відкриття виконавчого провадження. Судом встановлено, що у рішенні суду від 10 січня 2025 року у справі №352/2666/24 не вказано реквізитів для сплати аліментів на виконання рішення суду. Матеріали справи також не містять відомостей стосовно того, що позивач з метою сплати відповідачем аліментів залишив останньому номер рахунку чи надав інші реквізити, за якими відповідач мав перераховувати грошові кошти на його утримання. Також відсутні відомості про те, що між сторонами було досягнуто домовленості іншого характеру щодо способу сплати відповідачем аліментів, зокрема, але не виключно, шляхом направлення поштою, внесення на депозит нотаріусу до моменту відкриття виконавчого провадження. Щодо посилань апелянта на негайне виконання рішення суду про стягнення аліментів, то апеляційний суд зазначає наступне. Так, п. 1 ч. 1 ст. 430 ЦПК України передбачено, що суд допускає негайне виконання рішень у справах про стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць. При цьому, негайне виконання рішення суду про стягнення аліментів означає, що державний чи приватний виконавець може розпочати процедуру примусового стягнення аліментів негайно, не чекаючи, поки рішення набере законної сили, за виконавчим листом, який може видаватися відразу після прийняття судового рішення. Порядок стягнення аліментів визначається законом (ч. 1 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження»). Відповідно до вимог ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. У разі стягнення аліментів як частки заробітку (доходу) боржника на підприємстві, в установі, організації, фізичної особи, фізичної особи - підприємця відрахування здійснюються з фактичного заробітку (доходу) на підставі постанови виконавця. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України. Як вбачається з постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження про стягнення аліментів, виконавчий лист №352/2226/24 виданий судом 14.01.2025; виконавче провадження відкрито за заявою про примусове виконання 30.01.2025 (а.с. 15). Відтак, доводи апелянта про те, що відповідачу слід нараховувати пеню за прострочення сплати аліментів з 11.01.2025, не знайшли свого підтвердження. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованості доводів відповідача про здійснення ним сплати аліментів в межах стягнення за один місяць після відкриття відповідного виконавчого провадження і отримання ним реквізитів для здійснення такого платежу. У зв`язку із викладеним, місцевий суд правильно вважав, що відповідачем доведено відсутність його вини у несплаті аліментів на виконання рішення суду у справі 352/2226/24 до 28 лютого 2025 року. А враховуючи відсутність в діянні відповідача вини, відсутні підстави для стягнення з нього неустойки відповідно до вимог статті 196 Сімейного кодексу України. Отже, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні позову. Доводи, наведені у апеляційній скарзі, не спростовують правильних висновків місцевого суду. При цьому колегія суддів враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»). Колегія суддів вважає, що місцевим судом дана правильна юридична оцінка обставинам справи, рішення суду відповідає законодавству України та обставинам справи і підстав для його скасування немає. Тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Згідно вимог пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України. Відповідно до пункту 3 частини 6 статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства). Отже, зазначена справа є малозначною в силу вимог закону, тому судове рішення у цій справі в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Тисменицького районного суду від 18 червня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2. ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Головуюча: О.О. Томин Судді: О.В. Пнівчук Є.Є. Мальцева Повний текст постанови складено 24 вересня 2025 року.