Постанова 4803 № 193/1896/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5834/25 Справа № 193/1896/24 Суддя у 1-й інстанції - Томинець О. В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 вересня 2025 року м. Кривий Ріг справа № 193/1896/24 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Остапенко В.О., суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П. секретар судового засідання Дяченко Д.П. сторони: заявник ОСОБА_1 заінтересовані особи ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерство оборони України, Військова частина НОМЕР_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривому Розі, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 18 березня 2025 року, яке ухвалено суддею Томинецем О.В. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 28 березня 2025 року, УСТАНОВИВ: В жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, встановлення факту перебування на утриманні, заінтересовані особи: ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерство оборони України, Військова частина НОМЕР_1 . Заява мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з грудня 2010 року почали проживати однією сім`єю, як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу в її будинку за адресою АДРЕСА_1 , де вели спільне господарство, купували разом будівельні матеріали та робити ремонт у будинку, купували меблі, побутову техніку, спільно обробляли присадибну земельну ділянку, тримали велике підсобне господарство з корів, свиней та різноманітної свійської птиці, тощо. Разом з ними у цьому будинку проживали також і її діти від першого шлюбу: дочка ОСОБА_3 , 1992 року народження, інвалід ІІ групи з дитинства та син ОСОБА_4 , 2001 року народження з якими у ОСОБА_2 були добрі стосунки, як батька та дітей. Разом з ОСОБА_2 заявниця мали спільне дозвілля, друзів, які були обізнані про те, що вони проживають разом. ОСОБА_2 неофіційно працював різноробочим на комбікормовому заводі після чого трактористом за наймом за що отримував стабільний високий дохід. Основне джерело доходу їхньої сім`ї - це саме заробітки ОСОБА_2 . Весь дохід сім`ї був спільним бюджетом. Заявниця працювати не могла оскільки здійснювала постійний догляд за її дочкою - інвалідом. Після досягнення дочки повноліття її за рішенням суду було визнано недієздатною, а заявницю призначено її опікуном. 19 липня 2024 року ОСОБА_2 був призваний ІНФОРМАЦІЯ_2 на військову службу у зв`язку з загальною мобілізацією для надання відсічі збройної агресії РФ проти України. За трохи більше двох місяців проходження військової служби ОСОБА_2 пересилав заявниці грошові кошти із своєї заробітної плати військовослужбовця для сплати комунальних послуг, придбання ліків, продуктів харчування, тобто на потреби сім`ї. Заробітна плата чоловіка ОСОБА_2 була постійним і основним джерелом для задоволення першочергових потреб їхньої сім`ї. 04 жовтня 2024 від ІНФОРМАЦІЯ_2 надійшло сповіщення на ім`я її згаданого вище сина ОСОБА_4 про те, що «його батько солдат ОСОБА_2 стрілець-снайпер 1 механізованого відділення НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 зник безвісти 30 вересня 2024 року поблизу населеного пункту Весьолоє Глушковського району Курської області РФ, під час виконання бойових завдань пов`язаних із захистом Батьківщини. Заявниця зазначає, що встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу з ОСОБА_2 та перебування на його утриманні необхідно заявниці для отримання статусу члена сім`ї загиблого або зниклого безвісті військовослужбовця та отримання грошового забезпечення, відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення сім`ям військовослужбовцям, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх, затвердженого постановою КМУ від 30 листопада 2016 року за №

884. Рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 18 березня 2025 рокузаяву задоволено, встановлено факт проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 однією сім`єю, як чоловіка та дружини без реєстрвції шлюбу, починаючи з 01 грудня 2010 року по 30 вересня 2024 року та встановлено факт перебування ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 на утриманні ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який зник безвісті 30 вересня 2024 року. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник Міністерства оборони України - Літвін С.М. подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні заяви відмовити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що заявницею не надано достатніх доказів, на підставі яких можна було встановити факт проживання з ОСОБА_2 , як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства та наявності взаємних прав та обов`язків подружжя та не надано достатніх доказів, на підставі яких можна було встановити факт що ОСОБА_1 перебувала на утриманні ОСОБА_2 . Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, заявника ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_5 , який заперечував проти задоволення апеляційної скарги та прсив залишити без змін рішення суду першої інстації, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Враховуючи встановлені судом обставини та досліджені докази, що містяться у матеріалах цивільної справи, приймаючи до уваги пояснення свідків у справі, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що дійсно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , починаючи з 01 грудня 2010 року по 30 вересня 2024 року проживали однією сім`єю, як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов`язки. Крім того ОСОБА_1 перебувала на утриманні ОСОБА_2 . Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Із пояснень заявниці у заяві вбачається, що остання проживала з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2010 року, мали спільний бюджет, вели спільні фінансові витрати, що також підтверджується поясненнями свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Відповідно до змісту акта обстеження та встановлення спільного проживання сім`ї, складеного депутатом Софіївської селищної ради Зубко В. за участі свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , громадянин ОСОБА_2 проживав без реєстрації за вищевказаною адресою з 2010 року разом з цивільною дружиною ОСОБА_1 , власницею цього будинку. Вони вели спільне господарство. Оскільки ОСОБА_1 ніде не працювала, бо має доньку інваліда, вона була на утриманні цивільного чоловіка ОСОБА_2 (а.с.11). Матеріали справи містять товарний чек на придбання пральної машинки від 11 лютого 2020 року на ім`я ОСОБА_8 , заява від імені ОСОБА_2 від 21 жовтня 2021 року про підключення домоволодіння по АДРЕСА_2 до мережі інтернет та оплати ним відповідних послуг згідно квитанцій (а.с. 17-35), які дійсно свідчать, що ОСОБА_2 проживав за адресою місця проживання заявниці та приймав активну участь у створенні комфортних умов для проживання. Також, що відповідно до витягів з банківських рахунків заявниці, ОСОБА_2 за нетривалий час проходження військової служби, щонайменше двічі пересилав ОСОБА_9 грошові кошти, зокрема 10 серпня 2024 року у розмірі 6 000 грн (з комісією), а 19 жовтн 2024 року у розмірі 11 800 грн (з комісією) (а.с.36-39). Крім того матеріалами справи встановлено, що заявниця має двох дітей від попереднього шлюбу, дочку ОСОБА_3 , 1992 року народження, яка є інвалідом ІІ групи і потребує постійного догляду та сина ОСОБА_4 , 2001 року народження (а.с.10,12). ОСОБА_1 має на утриманні дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яку згідно рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2019 року, продовженого за рішеннями цього суду від 06 грудня 2021 року та від 30 липня 2024 року, у зв`язку з тим, що вона страждає на хронічний стійкий психічний розлад у формі важкої розумової відсталості та не може розуміти значення своїх дій і керувати ними визнано недієздатною та призначено заявницю її опікуном. Відповідно до довідки МСЕК від 10 червня 2010 року вказана дівчина є інвалідом ІІ групи з дитинства. Непрацездатна в умовах звичайного виробництва, потребує постійного та лікування. Інвалідність установлено безстроково. (а.с.12,14-15,16). З довідки УСЗН Криворізької РДА від також видно, що ОСОБА_1 отримує державну допомогу по догляду за інвалідом І або ІІ групи. Зокрема за період з жовтня 2021 по жовтень 2024 вона отримала всього 96 736 грн, тобто у середньому вона отримувала 2 615,50 грн на місяць. Як видно з повістки на відправку, ОСОБА_2 , працівника ТОВ «ДАНС», зобов`язано прибути 19 липня 2024 для відправлення до ВЧ НОМЕР_3 у зв`язку з призовом ІНФОРМАЦІЯ_2 на військову службу під час мобілізації (а.с.9). 04 жовтня 2024 року син заявниці, ОСОБА_4 , отримав сповіщення від ІНФОРМАЦІЯ_2 про те, що «його батько солдат ОСОБА_2 стрілець-снайпер 1 механізованого відділення НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 зник безвісти 30 вересня 2024 року поблизу населеного пункту Весьолоє Глушковського району Курської області рф, під час виконання бойових завдань пов`язаних із захистом Батьківщини» (а.с.8). Як видно з повідомлення Секретаріату Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин від 19 грудня 2025 року ОСОБА_2 внесений до реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (а.с.82-83). Також, за відповідним повідомленням заявниці ОСОБА_1 23 жовтня 2024 року було внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про реєстрацію кримінального провадження за № 12024041580000218, за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.115 КК України. Відповідно до короткого викладену обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення: 30 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання із забезпечення національної безпеки і оборони, в районі населеного пункту Весьолоє Глушковського району Курської області рф, зник безвісті чоловік заявниці військовослужбовець ЗСУ солдат ОСОБА_2 , 1972 року народження, стрілець-снайпер 1 механізованого відділення НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 . На теперішній час місце перебування ОСОБА_2 не відоме, зв`язку з останнім не має (а.с. 81). Матеріали у справі, свідоцтва про смерть, Витяг з державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до ст. 126, 133, 135 СК України свідчать про те, що батьки ОСОБА_2 на час розгляду справи померли, зокрема батько ОСОБА_10 помер ІНФОРМАЦІЯ_6 , а мати ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_7 (а.с.101,102). Також, як встановлено з показань згаданих вище свідків, за своє життя ОСОБА_2 власних дітей не мав. З рідним братом, який проживає у рф, він не спілкувався. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії"). Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд. ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України). Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно із пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами. За частиною другою статті 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Частиною першою статті 316 ЦПК України визначено, що заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання. Аналіз зазначених правових норм свідчить про те, що існують два порядки встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства. Отже, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року судом, встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема факту родинних відносин між фізичними особами, є суд цивільної юрисдикції на підставі статті 19 ЦПК України та пункту 1 частини першої статті 315 ЦПК України. Такі висновки про застосування норм права викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21. Ці висновки є релевантними для застосування у цій справі. Як вже наголошувалось апеляційним судом, предметом розгляду у даній справі є встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та встановлення факту перебування на утриманні. Предметом доказування під час розгляду справ про встановлення факту проживання однією сім`єю є передусім сукупність обставин, що згідно із законом складають основні ознаки сім`ї: спільне проживання, пов`язаність спільним побутом, наявність взаємних прав та обов`язків, що визначено частиною другою статті 3 Сімейного кодексу України (далі СК України). Відповідно до частини четвертої статті 3 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї, але визначає указані вище критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. При встановленні факту наявності у осіб спільного побуту також доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства. Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти. За вимогами ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. При цьому, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Як визначено у ст.ст. 77-80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 81 ЦПК України). Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту належності особи до членів сім`ї військовослужбовця, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. Положеннями ЦПК України передбачено обов`язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» судам необхідно мати на увазі, що встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди, якщо допомога, яка надавалась, була для заявника постійним і основним джерелом засобів до існування. Згідно із роз`яснень Верховного Суду України у листі «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 01 січня 2012 року вбачається, що повне утримання означає відсутність у члена сім`ї інших джерел доходів, окрім допомоги померлого. Якщо, крім допомоги, що надавалася померлим, особа мала інші джерела доходів, то слід встановити, чи була допомога годувальника постійним і основним джерелом засобів до існування. Постійний характер допомоги означає, що вона була не одноразовою, а надавалася систематично, протягом певного періоду часу, і що померлий взяв на себе обов`язок щодо утримання цього члена сім`ї. Основне значення допомоги слід з`ясовувати шляхом порівняння розміру допомоги з боку померлого та інших доходів. Вирішення питання залежить від співвідношення розмірів допомоги та інших одержуваних доходів. Утримання може полягати у систематичній грошовій допомозі у вигляді грошових переказів, продуктових чи речових посилок тощо. Як вже зазначалось, встановлені судом обставини та досліджені докази, що містяться у матеріалах цивільної справи, приймаючи до уваги пояснення свідків у справі, підтверджують факт того, що дійсно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , починаючи з 01 грудня 2010 року по 30 вересня 2024 року проживали однією сім`єю, як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов`язки. Крім того ОСОБА_1 перебувала на утриманні ОСОБА_2 . Апеляційний суд звертає увагу, що згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки. Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, в контексті цієї справи, задоволення вимог заяви про встановлення юридичного факту через недоведеність апелянтом заперечень проти них. У справі, яка переглядається, апелянт не надав суду належних та допустимих доказів на спростування вимог ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги відповідача не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає. Таким чином, можна дійти висновку, що судом першої інстанції не допущено порушень норм матеріального та процесуального права та справа розглянута з повним з`ясуванням фактичних обставин справи. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційна скарга Міністерства оборони України підлягає залишенню без задоволення, а рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 18 березня 2025 року - залишенню без змін. Щодо розподілу судових витрат. Порядок розгляду справ окремого провадження визначенийстаттею 294 ЦПК України, відповідно до частини сьомої якої при ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. У справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи (частина третястатті 42 ЦПК України). З огляду на викладене відшкодування судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, можливе у справах позовного провадження, але у справах окремого провадження, з урахуванням особливостей розгляду цих справ, судові витрати не відшкодовуються. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 263/1265/18 та від 16.11.2022 у справі № 214/4179/21, постанова ОП КЦС від 25.03.2024 у справі № 161/9609/22. За таких обставин, судові витрати, понесені Міністерством оборони України при поданні апеляційної скарги, слід залишити за заявником. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Міністерства оборони України - залишити без задоволення. Рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 18 березня 2025 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повне судове рішення складено 19 вересня 2025 року. Головуючий: Судді: