Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/15673/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 вересня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/15673/24 пров. № А/857/34206/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: судді-доповідача - Шевчук С. М. суддів - Ільчишин Н.В., Гуляка В.В. розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року у справі № 380/15673/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Державної прикордонної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, місце ухвалення судового рішення м.Львові, розгляд справи здійснено за правилами спрощеного позовного провадження, суддя у І інстанції Кисильова О.Й., дата складання повного тексту рішення не зазначена, ВСТАНОВИВ: І.

ОПИСОВА ЧАСТИНА ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі відповідач-1), Державної прикордонної служби України (далі відповідач-2) у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову в перетині державного кордону України; - зобов`язати Державну прикордонну службу України забезпечити можливість позивача перетину державного кордону. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся з апеляційною скаргою. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судове рішення прийнято з неповним дослідженням доказів і встановленням обставин у справі, порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення позову. У разі повного або часткового задоволення апеляційної скарги, просить відшкодувати витрати, понесені ним на судові витрати за позов до першої інстанції, а також судові витрати другої апеляційної інстанції та оплату консультації адвоката, відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України за рахунок відповідача. В доводах апеляційної скарги вказує, що прикордонна служба має право відмовити у перетині кордону лише у випадку, коли на це є обґрунтовані законні підстави, визначені відповідним законом України. Відповідач посилається на норми закону, але не надає жодного підтвердження того, що він не належить до категорії осіб, які мають право на перетин кордону. Посилання відповідача на нормативно-правові акти, зокрема, на пункти 2-1 2-12 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57, не містять обґрунтованих підстав для відмови у перетині кордону. Жоден із зазначених у цих актах нормативних документів не вимагає від позивача наявності будь-яких додаткових документів або відміток у військовому квитку, що підтверджують відстрочку від мобілізації для перетину кордону. Як зазначав у позовній заяві, згідно наданих ним документів, належить до категорії осіб згаданих в пункті 2-6.: «У разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації». «Релігійний центр Свідків Єгови» як релігійна організація до якої він належить і входить до переліку релігійних організацій віровчення яких не допускає користування зброєю, надала довідку від 10.07.2024р № 13128 в якій зазначені підтвердження істинності глибоких релігійних переконань. Відповідачі своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Про розгляд апеляційної скарги відповідач та позивач повідомлені шляхом надіслання ухвали про відкриття апеляційного провадження та призначення апеляційної скарги до розгляду через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Відмовляючи у задоволенні позову суд виходив з того, що крім паспорту громадянина України для виїзду за кордон, позивач для проходження прикордонного контролю надав: військовий квиток; довідку від релігійного центру свідків Єгови від 10.07.2024 № 13128; заяву із переліком законів, які дають позивачу підстави для перетину кордону; витяг із "Резерв +", сформований 24.06.2024, із інформацією про перебування на військовому обліку та оновлення даних 19.05.2024; офіційне запрошення від організаторів конгресу з м. Цюрих; документ Релігійної організації свідків Єгови в Україні про схвалення позивача в якості делегата. Зазначено, що документи від релігійного центру, такі як довідка, запрошення чи підтвердження делегата, не можуть слугувати підставою для перетину державного кордону під час воєнного стану, оскільки вони не входять до переліку підтверджуючих документів, передбачених Правилами № 57 та Законом № 3543-ХІІ. Законодавство чітко визначає категорії осіб, які мають право на виїзд або звільнення від мобілізації, і релігійна приналежність чи участь у міжнародних релігійних заходах не є серед таких підстав. Беручи до уваги ту обставину, що позивач при перетині кордону не надав документів, які б підтверджували його право на перетин кордону, суд дійшов висновку про правомірність рішення від 14.07.2024 про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16 - річного віку. ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що з метою перетину державного кордону України ОСОБА_1 14.07.2024 прибув до міжнародного пункту попуску « ІНФОРМАЦІЯ_2 » та надав посадовій особі ІНФОРМАЦІЯ_1 такі документи: - паспорт громадянина України для виїзду за кордон; - військовий квиток; - довідку Релігійного центру свідків Єгови від 10.07.2024 № 13128; - заяву із переліком законів, які дають позивачу підстави для перетину кордону; - витяг із "Резерв +", сформований 24.06.2024, із інформацією про перебування на військовому обліку та оновлення даних 19.05.2024; - офіційне запрошення від організаторів конгресу з м. Цюрих; - документ Релігійної організації свідків Єгови в Україні про схвалення ОСОБА_1 в якості делегата. Зазначений перелік документів відповідачами не заперечується. 14.07.2024 старший інспектор прикордонної служби групи адміністративно-юрисдикційної діяльності відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) капітан ОСОБА_2 прийняла рішення про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону на виїзд з України, зазначивши у рішенні, що ОСОБА_1 не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають йому право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану, відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянками України». Не погоджуючись із рішенням від 14.07.2024 про відмову в перетині державного кордону України, позивач звернувся до суду з цим позовом. ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке. Відповідно до частини другої статті 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ч. 1 ст. 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України «Про правовий режим воєнного стану» № 389-VІІІ від 12.05.2015 (далі - Закон № 389). Згідно з ст. 1 Закону № 389, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Пунктом 1 Указу Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України № 2102-IX від 24.02.2022, введено в Україні воєнний стан із 05 год 30 хв 24.02.2022 строком на 30 діб і постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Відповідно до п. 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану, тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону №

389. У подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався та діяв на момент виникнення спірних правовідносин. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-XII від 21.10.1993 (далі - Закон № 3543), в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів. Системний аналіз приведених вище норм, дає суду підстави для висновку, що право особи на вільний перетин державного кордону України, тобто вільне залишення території України, може бути обмежено в умовах воєнного стану. З вказаного можна зробити висновок про те, що станом на час виникнення спірних у цій справі відносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством. Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України «Про прикордонний контроль» № 1710-VI від 05.11.2009 (далі - Закон № 1710-VI). Відповідно до частини першої, другої ст. 2 Закону України «Про прикордонний контроль», прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів. Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон. Згідно з ч. 3 ст. 6 Закону № 1710-VI пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Згідно з частиною 1 ст. 14 Закону № 1710-VI іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт. Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону (ч. 2 ст. 14 Закону № 1710-VI). Згідно зі ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну. Частиною 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» встановлено підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України. Право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв`язку з яким таке обмеження встановлюється. Вищевказані підстави для тимчасового обмеження громадян у виїзді за межі території України є загальними та застосовуються за відсутності особливих правових режимів, які вводяться в дію указом Президента України та затверджуються Верховною Радою України. Загальний порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (далі - Правила № 57). Так, пунктом 2 Правил № 57 передбачено, що перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У випадках, визначених законодавством, для перетину державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи. У пунктах 2-1 та 2-2 Правил № 57 є перелік осіб, які мають право перетинати державний кордон в умовах воєнного стану, до яких позивач не відноситься. Разом з тим, відповідно до пункту 2-6 Правил № 57, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункті 2-14 цих Правил. Пунктом 12 Правил № 57 передбачено, що для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень. Паспортні та підтверджуючі документи громадян, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону з метою встановлення їх дійсності та належності громадянину, який їх пред`являє. У ході перевірки документів під час виїзду з України з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон. Вказані положення Правил № 57 кореспондуються з положеннями ч.1 - 3 ст.7 Закону України «Про прикордонний контроль», за якими паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому, з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону. У ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон. Уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України з урахуванням результатів оцінки ризиків можуть проводити повторну перевірку документів осіб, які перетинають державний кордон. Також суд враховує правовий висновок Верховного Суду, сформований у постановах від 17.08.2023р. у справі № 380/7792/22, від 31.08.2023р. у справі № 380/572/23, від 27.09.2023р. у справі № 380/16876/23, який полягає в тому, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду. Судом встановлено, що відповідно до наявного у матеріалах справи тимчасово посвідчення військовозобов`язаного від 28.11.2022 № НОМЕР_1 , ОСОБА_1 придатний до військової служби. Також, відповідно до військово-облікових даних "Резерв+" позивач є військовозобов`язаним. Відстрочки від призову немає та перебуває на військовому обліку. Предметом спору у цій справі є рішення від 14.07.2024 про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону на виїзд з України від громадянину України, який досягнув 16-річного віку. Підставою для прийняття якого слугувала відсутність документів, які підтверджували право позивача на перетинання державного кордону, оскільки ОСОБА_1 не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон в умовах дії правового режиму воєнного стану. Суд апеляційної інстанції зауважує, що недостатньо лише самого факту наявності документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, оскільки підтвердження мети поїздки згідно з пунктом 2-9 Правил № 57 є невід`ємною складовою здійснення прикордонного контролю осіб, а тому надання дозволу на перетинання державного кордону України є можливим лише після здійснення усіх необхідних заходів прикордонного контролю у сукупності. Отже, законодавством України визначено категорії осіб, які мають право на перетин державного кордону України у період введення на території України воєнного стану та досягли 16-річного віку. При цьому, слід зауважити, що враховуючи вимоги законодавства, рішення про те, чи громадянин зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану, оцінюється виключно посадовою особою державної прикордонної служби під час прийняття відповідного рішення щодо перетину кордону. Щодо покликання скаржника на надані документи від релігійного центру: довідку, запрошення чи підтвердження делегата, то суд першої інстанції вірно вказав, що такі не можуть слугувати підставою для перетину державного кордону під час воєнного стану, оскільки вони не входять до переліку підтверджуючих документів, передбачених Правилами № 57 та Законом № 3543-ХІІ. Законодавство чітко визначає категорії осіб, які мають право на виїзд або звільнення від мобілізації, і релігійна приналежність чи участь у міжнародних релігійних заходах не є серед таких підстав Покликання апелянта про те, що відповідач в оскарженому рішенні не вказав конкретних підстав відмови у перетині державного кордону, колегія суддів відхиляє за необґрунтованістю з огляду на таке. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.06.2023р. № 457 затверджено форму рішення про відмову в перетинанні державного кордону України. Форма рішення не містить такої вимоги для посадових осіб прикордонної служби, як конкретизацію підстав, передбачених ст.6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», тому, посадові особи прикордонної служби не зобов`язані у своєму рішенні зазначати такі підстави. Також, суд апеляційної інстанції звертає увагу апелянта, що перелік підстав, передбачених ст.6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», не є вичерпним. Передбачене ч.1 ст.33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути тимчасово обмежене в умовах воєнного стану, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, а саме відповідно до Правил перетинання державного кордону громадянами України. Крім того, відповідач дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану згідно вимог Правил №

57. Колегія суддів (у аспекті доводів апелянта щодо обмеження свободи пересування та вільного залишення країни) звертає увагу на те, що Україна відповідно до ст.24 Закону № 389 поінформувала Генерального секретаря ООН та іноземні держави 28.02.2022р. № 4132/28-110-17626 щодо обсягу застосування тимчасового відступу України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (Пакт) та Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (Конвенція). Зокрема, Україна відмовлялась від виконання вимог ст.33 Конституції України, а обмеження цього права вимагало відмови від зобов`язань за ст.12-ст.13 Пакту, ст.2 Протоколу № 4 до Конвенції. Також, Генерального секретаря ООН попереджено, що за ст.8 Закону № 389 в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями можуть запроваджувати та здійснювати певні заходи, що пов`язані із відступом від зобов`язань за ст.3, ст.8 (п.3), 9, 12, 13, 17, 19, 20, 21, 22, 24, 25, 26, 27 Пакту та ст.4 (п.3), 8, 9, 10 ,11, 13, 14, 16, ст.1, ст.2 Додаткового протоколу, ст.2 Протоколу № 4 до Конвенції. В умовах воєнного стану Конституція України вимагає від держави не тільки обов`язку щодо захисту національної безпеки і цілісності, а й згідно з основними засадами конституційного ладу держави повної поваги до прав людини та фундаментальних свобод (ст.3 Конституції України) та діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.19 Конституції України). З метою встановлення балансу між військовими потребами держави і обмеженням права громадянина на пересування в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану, суб`єкти владних повноважень особливо повинні дотримуватися принципів ст.2 КАС України, дія яких у цей період не обмежується і не скасовується. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що прийняття рішення про надання чи відмову в наданні дозволу на перетин державного кордону належить до компетенції органів Державної прикордонної служби України та приймається в кожному конкретному випадку за наслідками вивчення наданих особою до перевірки документів з урахуванням нормативно-правового регулювання, чинного на момент прийняття такого рішення, а отже є дискреційним. Апеляційний суд зауважує, що позивач помилково тлумачить норми законодавства, що регулюють порядок перетинання державного кордону громадянами України, і помилково пов`язує наявність у нього права на перетин кордону із належністю до Релігійного центру свідків Єгови. Апеляційний суд також погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуване рішення про заборону виїзду є разовим і при пред`явленні позивачем повного пакету документів, які надають право на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину кордону України за наявності на це законних підстав. За приведених положень законодавства та фактичних обставин справи колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення є таким, що винесено відповідачем обґрунтовано, з урахуванням приведених норм законодавства, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та Законами України та з метою, з якою це повноваження надано, а як наслідок підстави для задоволення позову та визнання протиправними і скасування оскаржуваного рішення відсутні. Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент. Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається. Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні. Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року у справі № 380/15673/24 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя С. М. Шевчук судді Н. В. Ільчишин В. В. Гуляк