Постанова 4803 № 179/115/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6471/25 Справа № 179/115/25 Суддя у 1-й інстанції - Ковальчук Т. А. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 вересня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого - судді Халаджи О. В. суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В., секретар Піменова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа Магдалинівська державна нотаріальна контора про визнання права власності на спадщину (суддя першої інстанції Ковальчук Т.А.), В С Т А Н О В И В: 3 лютого 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа Магдалинівська державна нотаріальна контора про визнання права власності на спадщину, в якому просила визнати за нею право власності на спадкове майно, а саме на 1/8 частину земельної ділянки площею 5,3270 га, кадастровий номер 1222381100:01:001:0054, передану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Личківської (Бузівської) ради, що належала ОСОБА_4 , згідно державного акту на право власності на земельну ділянку ІІІ-ДП № 055245 віл 24.12.2002 року, зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за Мд № 10431; Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Із вказаним рішенням суду не погодилась позивачка, та подала апеляційну скаргу, в якій наголошує на тому, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без врахування обставин справи. Скаргу мотивує тим, що предметом розгляду даної справи є питання не успадкованої 1/8 частки земельної ділянки від оформлення якої відмовилась особа, що має право на обов`язкову частку. Після оформлення належної позивачці частки земельної ділянки, відповідачка заявила про відмову від успадковування належної їй 1/8 частки земельної ділянки, так як площа земельної ділянки, яка підлягає успадкуванню, є незначною. Єдиною перешкодою для подачі офіційної заяви було закінчення строку, протягом якого законодавством встановлено можливість відмови від прийняття спадщини. ОСОБА_1 , просила оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. У судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримала. Інші учасники справи у судове засіданні не з`явились, про час, дату та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступного. Згідно ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 4). Земельна ділянка площею 5,3270 га, кадастровий номер 1222381100:01:001:0054, передану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Личківської (Бузівської) ради, належала ОСОБА_4 , згідно державного акту на право власності на земельну ділянку ІІІ-ДП № 055245 віл 24.12.2002 року, зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за Мд № 10431 (а. с. 6). 18 січня 2021 року ОСОБА_4 було складено заповіт, який посвідчено державним нотаріусом Магдалинівської державної нотаріальної контори Сушко В.Б., згідно якого ОСОБА_4 заповів ОСОБА_1 всі права та обов`язки, а також все інше майно де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті, і на що він за законом матиме право (а. с. 5). З матеріалів спадкової справи № 86/2022 вбачається, що позивач 26 квітня 2022 року звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті батька ОСОБА_4 (а. с. 30). На підставі заяви позивача від 22 лютого 2024 року, постановою нотаріуса від 18 листопада 2022 року позивачеві відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку площею 5,3270 га, кадастровий номер 1222381100:01:001:0054 , у зв`язку з відсутністю оригіналу правовстановлюючого документу на нерухоме майно та наявними спірними питаннями між спадкоємцями (а. с. 11). Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 04.09.2024 року за позивачем в порядку спадкування за заповітом визнано право власності на 7/8 частин земельної ділянки площею 5,3270 га, кадастровий номер 1222381100:01:001:0054 (а. с.7). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що не вбачає підстав для вирішення питання про визнання за позивачкою права власності на 1/8 частину земельної ділянки, оскільки припинення права спільної часткової власності відповідача неможливе, у зв`язку з не визначенням вартості частки відповідача та відсутністю згоди співвласника отримувати компенсацію вартості його частки. Апеляційний суд погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції. Відповідно ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55). Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема: визнання права (частина 2статті 16 ЦК України). За частиною першою ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із частиною першою ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Отже, законодавство визначає три окремі підстави для захисту цивільного права особи: порушення, невизнання, оспорювання права. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У статті 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України). Статтею 1217 ЦК України встановлено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. У відповідності до ст. 1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265цього Кодексу. Згідно ст. 1235 ЦК України, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Частиною 1 статті 1241 ЦК України встановлено, що малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Згідно з Рішенням Конституційного Суду № 1-рп/2014 від 11 лютого 2014 року права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов`язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності. Незалежно від змісту заповіту право на обов`язкову частку у спадщині мають повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, які в установленому законодавством порядку визнані інвалідами I, II чи III групи. Частиною третьою статті 358 ЦК Українивстановлено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Статтею 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ в натурі частки майна, що знаходиться в спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Частиною першою статті 365 ЦК України передбачено підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов про припинення права особи на частку у спільному майні: частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Питання щодо поділу майна, що є у спільній частковій власності, врегульовано статтею 367 ЦК України, у відповідності до якої майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється. Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364, 367 ЦК України, виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. За змістом наведених норм виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно, за загальним правилом, розміру його частки у праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна. Юридичне значення виділу частки полягає у тому, що учасник отримує в натурі майно, яке відповідає його частці, як самостійний об`єкт. Отже, виділ частки передбачає виокремлення частини об`єкта у самостійний об`єкт. Частка, яка виділяється, повинна бути саме окремим об`єктом нерухомого майна, як і частка, яка залишається в іншого власника (власників), у розумінні статті 181 ЦК України. Внаслідок виділу частки з нерухомого майна утворюється два самостійних об`єкта майна. Отже, у спорах про поділ (виділ частки) в натурі учасникам спільної часткової власності може бути виділено відокремлену частину нерухомого майна, яка відповідає розміру їх частки у праві власності. Якщо виділ (поділ) можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася. У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 336/1136/19 зазначено, що «…виділ частки зі спільного майна це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частці в праві спільної власності та припинення права спільної часткової власностіна відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна»; аналіз змісту статей 356, 367, 364 ЦК України свідчить, що поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. Так, при поділі майно, що знаходиться у спільній частковій власності, розподіляється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. Натомість при виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється». Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки. Частиною першою статті 86 ЗК України передбачено, що земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Відповідно до частин першої, третьої статті 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації. При вирішенні спору про поділ в натурі земельної ділянки, визначаючи варіанти такого поділу, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого відсутні підстави, він ухвалює рішення про застосування саме такого варіанту поділу. Якщо ж відсутній погоджений або встановлений порядок користування земельною ділянкою, то суд здійснює поділ в натурі земельної ділянки з дотриманням розміру часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном. Відповідно до пункту 10 статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» у разі поділу земельної ділянки державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, на підставі заяви про державну реєстрацію земельних ділянок, які утворилися в результаті такого поділу. Відповідно до положень ст.ст. 12,81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). З матеріалів справи вбачається, що 18 січня 2021 року ОСОБА_4 було складено заповіт, який посвідчено державним нотаріусом Магдалинівської державної нотаріальної контори Сушко В.Б., згідно якого ОСОБА_4 заповів ОСОБА_1 всі права та обов`язки, а також все інше майно де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті, і на що він за законом матиме право (а. с. 5). Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 04.09.2024 року за позивачем в порядку спадкування за заповітом визнано право власності на 7/8 частин земельної ділянки площею 5,3270 га, кадастровий номер 1222381100:01:001:0054 (а. с.7). Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду щодо відмови у задоволенні позову, оскільки як встановлено матеріалами справи, для визнання права власності, необхідно припинити права спільної часткової власності відповідачки ОСОБА_2 , яка прийняла спадщину у розмірі 1/8 частини, подавши про це відповідну заяву до нотаріальної контори у встановлений Законом строк. За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення ухвалено з дотримання всіх норм права, судом першої інстанції під час розгляду справи було досліджено всі надані докази у справі та надано належну правову оцінку даним правовідносинам. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував та є однаковими з доводами які були викладені у позовній заяві. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)., Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин у справі, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: О.В. Халаджи О.В. Агєєв Т.В. Космачевська Повний текст судового рішення складено 11 вересня 2025 року. Суддя-доповідач О.В. Халаджи