Постанова 4803 № 189/718/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8229/25 Справа № 189/718/25 Суддя у 1-й інстанції - Лукінова К. С. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 вересня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача: Никифоряка Л.П., суддів: Новікової Г.В., Гапонова А.В., Учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: Комунальне некомерційне підприємство «Покровський центр первинної медико-санітарної допомоги» Покровської селищної ради Дніпропетровської області, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в місті Дніпро справу, що виникла з трудових правовідносин, в якій подана апеляційна скарга Комунальним некомерційним підприємством «Покровський центр первинної медико-санітарної допомоги» Покровської селищної ради Дніпропетровської області на рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2025року, головуючий у суді першої інстанції Лукінова К.С., В С Т А Н О В И В: Описова частина Короткий зміст заявлених вимог У лютому 2025року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом проти Комунального некомерційного підприємства «Покровський центр первинної медико-санітарної допомоги» Покровської селищної ради Дніпропетровської області (далі КНП «Покровський центр ПМСД») про визнання наказу № 9-ВК від 31 січня 2025року про звільнення незаконним; поновлення на роботі на посаді юрисконсульта з 30 січня 2025року; стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу в розмірі 30 767,55грн та моральної шкоди в розмірі 20 000,00грн. Існування таких вимог позивачка пов`язувала із тим, що наказом № 239§2 від 17 грудня 2003року вона була прийнята на роботу до Покровської центральної районної лікарні на посаду юрисконсульта. Наказом № 223§8 від 30 листопада 2011року її було звільнено по переводу до «Покровського центру ПМСД», де відповідно до наказу № 67§1 від 01 грудня 2011року вона була прийнята на посаду юрисконсульта. Відповідно до рішення Покровської селищної ради № P-2319-64/VII від 13 жовтня 2020року найменування Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Покровської районної ради» змінено на Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Покровської селищної ради Дніпропетровської області». Наказом № 9-BK від 31 січня 2025року її було звільнено з роботи 31 січня 2025року на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України, згідно наказу № 88 від 29 листопада 2024року «Про зміни у штатному розписі КНП «Покровський центр МСД», відмова від переведення на іншу роботу. Даний наказ № 9-BK від 31 січня 2025року позивачка вважала незаконним, з огляду на те, що тільки 30 січня 2025року керівництвом КНП «Покровський центр ПМСД» її було повідомлено про заплановане вивільнення і переведення на новостворену посаду, і цього ж дня, після того як вона відмовилась від переведення на іншу посаду, її було звільнено відповідно до наказу № 9-BK від 31 січня 2025року. Стосовно наказу № 88 від 29 листопада 2024року «Про зміни у штатному розписі КНП «Покровський центр ПМСД» позивачка зазначала, що з даним наказом вона не була ознайомлена та копії наказу не отримувала. За наведених умов вважала, що у даному випадку звільнення відбулося з грубим порушенням норм трудового законодавства. Та у зв`язку з тим, що на дату подання позову до суду, тобто 28 лютого 2025року вимушений прогул складав 29 календарних днів, середній заробіток за весь час вимушеного прогулу складає: 1 060,95грн (середньоденна заробітна плата із розрахунку доходів за останні 3 місяці) ? 29 (кількість календарних днів) = 30 767,55грн. Таким чином, загальний розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу станом на дату подання позовної заяви до суду (29 календарних днів) складає 30 767,55грн. Крім того, позивачка зазначала, що протиправними діями відповідача, які виразилися у незаконному звільненні, їй також була спричинена моральна шкода. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Покровського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2025року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 04 червня 2025року про виправлення описки, позов задоволено частково. Визнано наказ № 9-ВК від 31 січня 2025року про звільнення ОСОБА_1 на підставі п.1 ст. 40 К3пП України незаконним. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді юрисконсульта КНП «Покровський центр ПМСД» з 30 січня 2025року. Стягнуто з КНП «Покровський центр ПМСД» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в розмірі 30 767,55грн та моральну шкоду в розмірі 5 000,00грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, виходив з того, що відповідачем порушено вимоги трудового законодавства щодо порядку вивільнення працівника, чим порушено трудові права позивачки, яка не була попереджена про вивільнення в дотримання строків, встановлених законом. Крім того суд врахував, що у штатному розписі на 2025рік, який затверджено 29 листопада 2024року, посада юрисконсульта відсутня. Натомість, введено посаду фахівця з публічних закупівель та управління проектами. Разом з тим, у штатному розписі на 2025рік, який затверджено пізніше, а саме 20 грудня 2024року наявна посада юрисконсульта. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу 19 червня 2025року КНП «Покровський центр ПМСД» подало через суд першої інстанції апеляційну скаргу на рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2025року. В апеляційній скарзі заявник не погодився з висновками суду та висловив вимогу про скасування рішення та відмову у задоволенні позову повністю. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивачка повідомлена про можливе майбутнє звільнення у встановлений трудовим законодавством строк. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У відзиві на апеляційну скаргу, позивачка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просила її залишити без задоволення, через те, що обставини якими апелянт обґрунтовував свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду. Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції 30 червня 2025року справа надійшла на адресу апеляційного суду. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 03 липня 2025року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою КНП «Покровський центр ПМСД» на рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2025року. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 17 липня 2025року справу призначено до судового розгляду без повідомлення учасників справи. Про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про отримання документів в Електронному суді. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно пункту 1 частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи. Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Відповідно до частини першої статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Сторони у справі у встановлений законом строк не звернулися до суду з заявою із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження. Фактичні обставини встановлені в ході судового розгляду, які підтверджені належними та допустимими доказами Наказом № 239§2 від 17 грудня 2003року позивачка ОСОБА_1 була прийнята на роботу до Покровської центральної районної лікарні на посаду юрисконсульта. Наказом № 223§8 від 30 листопада 2011року позивачку було звільнено по переводу до «Покровського центру ПМСД», де відповідно до наказу № 67§1 від 01 грудня 2011року вона була прийнята на посаду на посаду юрисконсульта. Відповідно до рішення Покровської селищної ради № P-2319-64/VII від 13 жовтня 2020року найменування Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Покровської районної ради» змінено на Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Покровської селищної ради Дніпропетровської області». Дані обставини підтверджуються копією трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 /а.с.6/. Згідно наказу КНП «Покровський центр ПМСД» від 29 листопада 2024року № 88 «Про зміни у штатному розписі КНП «Покровський центр ПМСД», у зв`язку з виробничою необхідністю, а саме пошуком нових перспективних проектів, грантових програм для участі закладу та їх реалізації, директором Іриною Кочергою було наказано: перепрофілювати з 03 лютого 2025року 1,0 посади юрисконсульта адміністративно-управлінського відділу на 1,0 посади фахівця з публічних закупівель та управління проектами адміністративно-управлінського відділу; заступнику директора з економічних питань Дем`яненко Н.І. внести зміни до штатного розпису; начальнику відділу кадрів ОСОБА_2 попередити в установленому законом порядку юрисконсульта ОСОБА_1 /а.с.23/. Листом-повідомленням від 02 грудня 2024року № 1 про зміну істотних умов праці, пов`язаних зі змінами у штатному розписі, у зв`язку з перепрофілюванням посади, позивачці було повідомлено, що відповідно до наказу директора КНП «Покровський центр ПМСД» від 29 листопада 2024року «Про зміни у штатному розписі КНП «Покровський центр ПМСД» № 88 посаду «юрисконсульт» буде перепрофільовано на посаду «фахівець з публічних закупівель та управління проектами» з 03 лютого 2025року. ОСОБА_1 прохали протягом двох місяців з дня отримання цього повідомлення надати заяву про згоду або про відмову продовжувати роботу на новій посаді /а.с.24/. Відповідно до акту від 02 грудня 2024року № 1 ОСОБА_1 відмовилася від підписання вищевказаного повідомлення /а.с.25/. Листом-повідомленням від 30 січня 2025року № 2 про заплановане вивільнення і переведення на новостворену посаду, позивачка була попереджена у зв`язку з перепрофілюванням посади юрисконсульта на посаду фахівця з публічних закупівель та управління проектами (наказ № 88 від 29 листопада 2024року) про наступне звільнення з посади юрисконсульта адміністративно-управлінського відділу на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України, яке відбудеться 31 січня 2025року, з виплатою вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку. Одночасно позивачці запропоновано переведення на посаду фахівця з публічних закупівель та управління проектами /а.с.26/. Відповідно до акту від 30 січня 2025року № 2 ОСОБА_1 відмовилася від підписання вищевказаного повідомлення /а.с.27/. Наказом № 9-BK від 31 січня 2025року позивачка була звільнена з роботи 31 січня 2025року, на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України, на підставі наказу № 88 від 29 листопада 2024року «Про зміни у штатному розписі КНП «Покровський центр МСД», відмова від переведення на іншу роботу /а.с.5/.

Мотивувальна частина Позиція апеляційного суду Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача щодо змісту судового рішення, яке оскаржено, дослідив доводи апеляційної скарги та з`ясував межі, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази. При частковому задоволенні позову суд першої інстанції вирішального значення надав тій обставині, що при звільнені позивачки з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України відповідачем порушено вимоги частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України (працівниця не попереджена персонально не пізніше ніж за два місяці про наступне вивільнення), що є підставою для поновлення її на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Дослідивши наявні в цивільній справі документальні докази апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення так як судом першої інстанції при ухваленні рішення додержані норми матеріального і процесуального права. Мотиви та норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції Відповідно до статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (статті 2, 36, 40, 41 КЗпП України). Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України). Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (стаття 49-2 КЗпП України, тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення (див. постанову Верховного Суду України від 01 квітня 2015року в справі № 6-40цс15). Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. У частині другій статті 42 КЗпП України, зокрема, визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам з тривалішим безперервним стажем роботи на цьому підприємстві, в установі, організації. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України. Тлумачення статті 42 КЗпП України дає підстави для висновку, що переважне право на залишення на роботі при скороченні однорідних професій та посад визначається кваліфікацією і продуктивністю праці. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України, а також якщо це передбачено законодавством України. Застосування положень статті 42 КЗпП України можливе серед всіх працівників, які обіймають ідентичні (тотожні, однакові) посади. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019року у справі № 641/5330/16-ц (провадження № 61-19724св18)). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020року у справі № 487/2191/17 (провадження № 61-38337св18) зазначено, що «розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення. При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018року у справі № 800/538/17, провадження № 11-431ас18». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020року у справі № 725/3265/18 (провадження № 61-11251св19) зазначено, що «процедура звільнення працівника у разі скорочення має відбуватися на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП, відповідно до якого скорочення чисельності або штату працівників одна з підстав для розірвання трудового договору. Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією. При виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури». В оцінці правомірності звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України Верховний Суд виходить з того, що суди зобов`язані з`ясовувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення (див. постанову Верховного Суду України від 09 серпня 2017року у справі № 6-1264цс17, постанови Верховного Суду від 15 квітня 2019року у справі № 443/636/18 (провадження № 61-1568св19), від 06 травня 2020року у справі № 487/2191/17 (провадження № 61-38337св18)). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2021року у справі № 462/3515/19 (провадження № 61-9225св20), на яку посилається особа, яка подала касаційну скаргу, вказано, що: «власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення». Як вбачається з матеріалів справи, листом-повідомленням про заплановане вивільнення і переведення на новостворену посаду, позивачка була попереджена 30 січня 2025року, в той же час позивачку було звільнено 31 січня 2025року, тобто з порушенням вимог статті 49-2 КЗпП України. Установивши, що при звільнені позивачки з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України відповідачем допущено порушення вимог частини першої, третьої статті 49-2 КЗпП України, зокрема, не попереджено персонально не пізніше ніж за два місяці про наступне вивільнення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав, відповідно до статті 235 КЗпП України, для поновлення позивачки на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розмір якого правильно розраховано судом згідно із Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995року №

100. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка повідомлена про можливе майбутнє звільнення у встановлений трудовим законодавством строк є безпідставними та спростовуються наявними в матеріалах справи доказами. Оскільки суд першої інстанції правильно виснував про незаконність наказу про звільнення позивачки, то апеляційний суд погоджується і з висновком суду про наявність підстав для відшкодування позивачці 5 000,00грн моральної шкоди, яка зумовлена порушенням її трудових прав і незаконним звільненням. Відповідач в апеляційній скарзі не навів доводів про необґрунтованість визначення компенсації такої шкоди в означеному розмірі. Так само апеляційна скарга не містить доводів щодо незаконності оскаржуваного судового рішення в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З урахуванням фактичних обставин справи, яка переглядається, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що роботодавцем не виконано покладенні на нього обов`язки при звільнення позивачки із займаної посади. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32). Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду. Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб відповідач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про законність рішення суду, що дає підстави суду апеляційної інстанції відповідно до статті 375 ЦПК України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись статтями 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Покровський центр первинної медико-санітарної допомоги» Покровської селищної ради Дніпропетровської області залишити без задоволення. Рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2025року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 10 вересня 2025року. Судді: