Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/5663/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/5663/25 Головуючий в 1 інстанції: Хурси О.О. Час і місце ухвалення: м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Лук`янчук О.В. суддів Бітова А. І. Ступакової І. Г. розглянувши у порядку письмового провадження в місті Одеса адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 травня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язати відповідача виплатити позивачу гарантовану державною матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в сумі місячного грошового забезпечення 25690 грн. відповідно до законодавства України; - зобов`язати відповідача виплатити позивачу середній заробіток з розрахунку 19912 грн. за весь час затримки виплати при звільненні з 20.10.2024 по день фактичного розрахунку. В обґрунтування позовних вимог зазначається, що позивач звернувся до відповідача із рапортом від 26.08.2024 вх. № 2844, в якому просив виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення у зв`язку із безперервним перебуванням на лікуванні у зв`язку із хворобою, пов`язаною із захистом Батьківщини, відповідно до окремого рішення Міністра оборони України №183/уд від 16.01.2024. Однак, відповіді на вказаний рапорт не отримував. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 08 травня 2025 року позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати на користь ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2024 рік відповідно до пункту 1 розділу XXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №

260. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2024 рік відповідно до пункту 1 розділу XXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №

260. В іншій частині позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій зазначає про порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, а тому просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та прийняти в цій частині нове судове рішення, яким задовольнити позов. В своїй скарзі апелянт зазначає, що так як позивач безперервно тричі перебував на лікуванні, відпустці на лікування у зв`язку з захворюванням, яке пов`язане з захистом Батьківщини (кожного разу більше 30 днів поспіль), внаслідок захворювання лівого ока, що проходило з тяжким перебігом так, як потребувало багатоетапного хірургічного лікування та довготривалого періоду протирецидивного лікування з застосуванням дорогих лікарських засобів, Відповідач повинен був виплатити суму матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань пов`язаної з довгостроковим лікуванням, яка надається військовослужбовцям, які мають право на її отримання та відносяться до спеціального кола суб`єктів 25 690 грн (місячне грошове забезпечення) Позивачеві в день звільнення. Також апелянт вказує, що у зв`язку з тим, що відповідач затримав виплату Позивачу належної суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань пов`язаної з довгостроковим лікуванням, яка надається військовослужбовцям, які мають право на її отримання та відносяться до спеціального кола суб`єктів, Відповідач повинен за затримку виплати, відшкодувати Позивачеві середній заробіток за 6 (шість) місяців з розрахунку 19 912 грн/місяць загальна сума 119472 грн. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 , подала апеляційну скаргу, в якій зазначає про порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, а тому просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В своїй скарзі апелянт зазначає, що у позивача відсутні правові підстави для отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Апелянт вказує, що тримісячний строк на подання позовної заяви ОСОБА_1 , розпочався з моменту його звільнення 20.10.2024 та закінчився 20.01.2025, а отже адміністративний позов подано з пропуском установленого Законом строку, а підстави для його поновлення відсутні, оскільки будь-які об`єктивні чи суб`єктивні обставини не позбавляли позивача можливості звернутися до суду у визначені Законом строки. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне. Судом першої інстанції встановлено, що Позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та був виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 20.10.2024 згідно із витягом із наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 20.10.2024 №

302. Позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із із рапортом від 26.08.2024 вх. № 2844, в якому просив виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення у зв`язку із безперервним перебуванням на лікуванні у зв`язку із хворобою, пов`язаною із захистом Батьківщини, відповідно до окремого рішення Міністра оборони України №183/уд від 16.01.2024. Листом від 20.10.2024 № 2499 відповідач розглянув вказаний рапорт, в якому вказав, що згідно з витягу протоколу засідання штатної ВЛК №2956 від 20 серпня 2024 року захворювання пов`язані з захистом Батьківщини, які вказані у витягу - відсутні, у зазначеному рішенні Міністра оборони України №183/уд від 16.01.2024р, також травма у витягу зазначена як не пов`язана з проходженням військової служби та отримана в 2012 році. Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що встановлення дорученням Міністра оборони України № 183/уд від 16.01.2024 певних умов для надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не є підставою для відмови у її наданні військовослужбовцю за його рапортом відповідно до пункту 1 розділу XXIV Порядку № 260, а тому у відповідача був обов`язок надати цю матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань. Відмовляючи у позовних вимог про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у конкретно визначеній позивачем сумі, суд першої інстанції виходив з того, що визначення конкретного розміру суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань належить до виключної компетенції відповідача і суд не має повноважень самостійно здійснювати розрахунки суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Також, суд першої інстанції зазначив, що у суду відсутні підстави зобов`язувати відповідача здійснити на користь позивача заявлену виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки відповідний обов`язок виникає одночасно із виплатою (проведенням) з працівником остаточного розрахунку, який станом на день розгляду справи ще не здійснений, тобто у майбутньому, а отже відповідні позовні вимоги є передчасними, у зв`язку з чим задоволенню не підлягають. Колегія суддів надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції з урахуванням доводів апелянтів виходить з наступного. Спеціальним законом, який регулює правовідносини між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-XII. Частиною 1 ст. 2 Закону "Про військовий обов`язок і військову службу" визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Спірні правовідносини врегульовуються також Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ (Закон №2011-XII), наказом Міністерства Оборони України від 07.06.2018 року №260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» та окремим дорученням №183/уд від 16.01.2024. Частинами 1-4 статті 9 Закону №2011-ХІІ встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Відповідно до частини другої статті 9 Закону України №2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Відповідно до п.п. 2, 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації. Підпунктом 3 п. 5 Постанови № 704 керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання надано право надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення. Відповідно до пункту четвертого розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особа, затвердженого наказом МОУ від 07.06.2018 року №260 (Наказ 260) грошове забезпечення військовослужбовців із числа осіб офіцерського складу, в тому числі слухачів (ад`юнктів, докторантів), рядового, сержантського та старшинського складу (крім військово-службовців строкової служби), включає серед іншого - одноразові грошові допомоги після укладення першого контракту, для оздоровлення, для вирішення соціально-побутових питань, у разі звільнення з військової служби. Згідно з розділом XXIV Наказу №260 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення. Відповідно до пункту 7 розділу XXIV Наказу № 260 розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України. Згідно з пунктом 9 розділу XXIV Наказу № 260 виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги. Пунктом шостим окремого доручення №183/уд від 16.01.2024 передбачено, що матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань виплачувати військовослужбовцям в розмірі місячного грошового забезпечення, виключно за наявності таких підстав: смерть військовослужбовця, його дружини (чоловіка), дітей та батьків військовослужбовця; поранення (контузії, травми, каліцтва) військовослужбовця, пов`язаного із захистом Батьківщини, отриманого при виконанні завдань під час воєнного стану; у разі наявності у військовослужбовця інвалідності, отриманої внаслідок поранення (контузії, травми, каліцтва), пов`язаного із захистом Батьківщини; порушення стану здоров`я військовослужбовця, перебування його на лікуванні, реабілітації, що підтверджено відповідними медичними документами (виписний епікриз, довідка про захворювання, постанова військово-лікарської комісії), а саме: онкологічне захворювання (хірургічне лікування, променева та (або) хіміотерапія); захворювання на туберкульоз, ВІЛ/СНІД, вірусний гепатит В, С; безперервне перебування на лікуванні, реабілітації або у відпустці для лікування у зв`язку з хворобою, які пов`язані із захистом Батьківщини (більше 30 днів поспіль), внаслідок травм, захворювань нервової, серцево-судинної систем, опорно-рухового апарату та інших захворювань органів і систем з тяжким перебігом або наслідками, що потребують проведення багатоетапного хірургічного лікування, протезування втраченої кінцівки (кінцівок), ендопротезування, трансплантації органів, індивідуального догляду, протирецидивного лікування з довготривалим застосуванням дорогих лікарських засобів; сім`ям військовослужбовців, які захоплені в полон (крім військовослужбовців, які здалися в полон добровільно) чи заручниками, а також інтернованим в нейтральних державах або визнані безвісно відсутніми. Матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань виплачується один раз у 2024 році за однією з вищезазначених підстав внаслідок події, яка настала у 2024 році або у 2023 році, та за умови, що право на отримання зазначеної допомоги не було реалізовано у рік настання події (крім підстав зазначених в абзацах четвертому та дев`ятому цього пункту). Системний аналіз вищенаведених приписів законодавства дає підстави колегії суддів вважати, що умовами виплати військовослужбовцю матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань при звільненні є наявність фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України, необхідність подання рапорту та за наявності підстав зазначених у окремому дорученні №183/уд від 16.01.2024. Виплата матеріальної допомоги здійснюється на підставі наказу командира (начальника) із зазначенням у ньому розміру допомоги. Апеляційний суд звертає увагу, що позивача звільнено з військової служби у запас на підставі пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" за станом здоров`я. Відповідно до пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: під час проведення мобілізації та дії воєнного стану: на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби або про тимчасову непридатність до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців; за наявності інвалідності (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу). Таким чином, позивач звільнений з військової служби за станом здоров`я. В апеляційній скарзі військова частина вказує, що розглядуваний вид допомоги не є обов`язковим для виплати і виплачується лише за наявності рішення про це командира військової частини та наявності відповідного бюджетного фінансування, тобто відповідачем не задоволено рапорт позивача щодо виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2024 рік, хоча з урахуванням дорученням Міністра оборони України № 183/уд від 16.01.2024, встановлення певних умов для надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не є підставою для відмови у її наданні військовослужбовцю за його рапортом відповідно до пункту 1 розділу XXIV Порядку № 260, а тому у відповідача був обов`язок надати цю матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, що вірно встановлено судом першої інстанції. Доводи ж апелянта щодо відсутності підстав для виплати матеріальної допомоги є безпідставними з урахуванням встановлених обставин та вищезазначених норм права. Щодо доводів апелянта військової частини, в частині пропуску позивачем строку звернення до суду, колегія суддів зазначає наступне. Частиною 1 ст. 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Положення ст. 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Такі правовідносини регулюються положеннями ст. 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті. Відповідно ч.2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013. Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа №1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення ч.2 ст. 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями ст.ст. 1, 12 Закону України "Про оплату праці" необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", який набрав чинності з 19 липня 2022 року, ч.ч.1, 2 ст. 233 КЗпП України викладено в такій редакції: "Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)". Отже, до 19 липня 2022 року Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Так, позивач був виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 20.10.2024 згідно із витягом із наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 20.10.2024 №

302. Однак лише 21.02.2025 позивач звернувся з цим позовом до суду. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12.08.2025 року було надано 10-денний строк з дня отримання цієї копії ухвали для надання до суду пояснення щодо причин пропуску Позивачем строку звернення до суду. 26.08.2025 року позивачем надано пояснення, в яких позивач зазначає, що він до сьогодення не отримав від Відповідача письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільнені, тому за вимог ч.2. Ст.233 КЗпП України початок відліку тримісячного строку звернення до суду з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні ще не настав. Судовою палатою у справі № 460/21394/23 зауважено, що початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні). Виходячи з цього, Судова палата вважає обґрунтованим висновок про те, що саме дата вручення позивачу зазначеного документа, є подією, з якою пов`язаний початок перебігу строку звернення до суду. Наголошено, що визначення моменту вручення грошового атестата як початку перебігу строку у цій справі відповідає вимогам частини другої статті 233 КЗпП України та не суперечить принципу юридичної визначеності. Колегія суддів дійшла висновку, що доказів ознайомлення позивача з порядком формування його грошового забезпечення та його розміром на момент виключення позивача зі списків особового складу та усіх видів забезпечення відповідачем не надано, а отже позивач звернувся до суду в межах строку звернення до суду, а доводи апелянта висновків суду в цій частині не спростовують. Щодо доводів позивача про виплату матеріальної допомоги саме в сумі 25 690 грн (місячне грошове забезпечення) позивачеві в день звільнення, то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до пункту 9 розділу XXIV Порядку №260 виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги. Таким чином, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців і входить до його складу. Цей вид грошового забезпечення надається військовослужбовцям у межах асигнувань, за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника). Крім того, Законом №2011-ХІІ не визначено порядку та розміру виплати військовослужбовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, при цьому, згідно частиною четвертою статті 9 Закону №2011-ХІІ Міністру оборони України надано повноваження щодо визначення порядку виплати грошового забезпечення, в тому числі матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Суд зазначає, що Постановою №704 та Порядком №260 встановлено лише граничний розмір виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, який не може перевищувати місячного грошового забезпечення; право керівників державних органів надавати військовослужбовцям матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань обмежене розміром асигнувань, що виділяються на утримання таких державних органів. Отже, Законом №2011-ХІІ делеговано Міністру оборони України повноваження щодо визначення порядку виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, які обмежені лише граничним розміром такої виплати та розміром виділених асигнувань на утримання військовослужбовців. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що визначення конкретного розміру суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань належить до виключної компетенції відповідача і суд не має повноважень самостійно здійснювати розрахунки суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Суд наділений лише повноваженнями перевірити правильність такого розрахунку у контексті застосування нормативно-правових приписів, що регулюють спірні правовідносини. У даній справі таке нарахування (матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) відповідачем не здійснено. Отже, нарахування матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та суми такого нарахування належить до повноважень відповідача, які є дискреційними. Стосовно доводу апелянта (позивача), що у зв`язку з тим, що відповідач затримав виплату Позивачу належної суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань пов`язаної з довгостроковим лікуванням, яка надається військовослужбовцям, які мають право на її отримання та відносяться до спеціального кола суб`єктів, Відповідач повинен за затримку виплати, відшкодувати Позивачеві середній заробіток за 6 (шість) місяців з розрахунку 19 912 грн/місяць загальна сума 119472 грн., колегія суддів зазначає таке. Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначено, що під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення. Згідно з ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Отже, підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); 2) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 3) затримка виплати доходів один і більше календарних місяців; 4) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги; 5) доходи не повинні носити разового характеру. Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-XII (далі - Закон №1282-XII) індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка, що також не має ознак постійного доходу. Беручи до уваги, що виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань станом на час розгляду справи не була нарахована та виплачена позивачу, позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають, що також вірно встановлено судом першої інстанції. Інші неведені апелянтами доводи не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги, оскільки останні суперечать сформованій правовій позиції Верховного Суду щодо спірних правовідносин. Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому підстав для його скасування немає. З підстав визначених статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. "а"- "г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Керуючись ст.308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів , - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 травня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України Повний текст постанови складено та підписано 09 вересня 2025 року. Головуючий суддя: О.В. Лук`янчук Суддя: А. І. Бітов Суддя: І. Г. Ступакова