Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/15135/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 серпня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/15135/25 Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С.О. Дата і місце ухвалення: 04.07.2025 р., м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Ступакової І.Г. суддів Бітова А.І. Лук`янчук О.В. розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А : У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України в якому просив суд: - визнати протиправними дії НОМЕР_1 прикордонного загону (Військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України щодо не виплати середнього заробітку ОСОБА_1 за несвоєчасний остаточний розрахунок (виплату грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 19.05.2023) у зв`язку із звільненням з військової служби; - зобов`язати НОМЕР_1 прикордонного загону (Військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України сплатити на користь ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за затримку з остаточного розрахунку (виплату грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 19.05.2023) на день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення за період з 19.05.2024 по 19.11.2024 включно відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №

100. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що відповідно до ст.ст.116, 117 КЗпП України йому повинен бути виплачений середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.05.2024 року по 19.11.2024 року. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.05.2024 року по 19.11.2024 року. Стягнуто з НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби за період з 19.05.2024 року по 19.11.2024 року включно у розмірі 157 438,70 грн. Не погоджуючись з вказаним рішенням НОМЕР_1 Прикордонний загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не повне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення від 04.07.2025 р. з ухваленням по справі нового судового рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позову. В своїй скарзі апелянт зазначає, що військове законодавство не може вважатись спеціальним відносно трудового законодавства, а тому при вирішенні спорів, пов`язаних із проходженням військової служби слід застосовувати лише ті норми, які регулюють відносини в галузі військового права, і відступити від позиції Верховного Суду, яка замість поглибленого дослідження правовідносин фактично застосовує аналогію закону у вигляді статей 116-117 КЗпП при вирішенні спорів щодо стягнення середнього грошового забезпечення, не дослідуючи описану вище принципіальну різницю між трудовими відносинами та військовою службою. В свою чергу апелянт не може погодитися з висновком суду щодо обрахування суми середнього заробітку позивача без застосування принципу співмірності. Апелянт звертає увагу, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 в період з 1997 року по 18.05.2024 року проходив військову службу у органах Державної прикордонної служби України, у тому числі з 27.10.2015 року по 17.03.2016 року - у НОМЕР_3 прикордонному загоні (військова частина НОМЕР_4 ), з 17.03.2016 року по 18.05.2024 року - у НОМЕР_1 прикордонному загоні (військова частина НОМЕР_2 ). Рішенням комісії Адміністрації Державної прикордонної служби України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни від 03 листопада 2015 року №27/193 позивачу надано статус учасника бойових дій (посвідчення серії НОМЕР_5 від 17.11.2015). Наказом від 18.05.2024 року № 299-ос начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України мене, штаб-сержанта, остання штатна посада - інспектора прикордонної служби 1 категорії - снайпера третьої групи інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип Б) звільнено з військової служби за підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров`я пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військової обов`язок і військову службу». Станом на день звільнення відповідно до наказу від 18.05.2024 року №299-ос, вислуга років становить: календарна військова 27 років 06 місяців 12 днів, пільгова військова - 14 років 02 місяця 13 днів; всього військова - 41 років 08 місяців 25 днів. Відповідно до положень цього наказу, позивач на момент звільнення був отримати: грошову компенсацію за невикористанні 45 днів щорічної основної відпустки за 2022 рік, 15 невикористаних днів щорічної основної відпустки за 2023 рік та 15 невикористаних днів щорічної основної відпустки за 2024 рік; грошову компенсацію за 140 невикористаних календарних днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2024 роки; одноразову грошову допомогу в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 27 повних календарних років служби; грошову допомогу на оздоровлення за 2024 рік. Згідно особистих карток грошового забезпечення за 2020 рік, за 2021 рік, 2022 рік та 2023 рік відповідач здійснив розрахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік». Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15.10.2024 року у справі №420/22731/24 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено та зобов`язано НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, премії визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року, а саме встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 року, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 року, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 року на відповідні тарифні коефіцієнти, та провести їх виплату, з урахуванням раніше виплачених сум. Рішення набрало законної сили 12.02.2025 р. На виконання вищезазначеного рішення суду 14 березня 2025 року відповідачем виплачено позивачу 233 005, 21 грн. Листом від 10.04.2025 року повідомив про виконання рішення суду, середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивачу не виплачено. Позивач зазначає що дії відповідача відносно несвоєчасного розрахунку з позивачем є протиправними та відповідач повинен виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, тому для захисту порушеного права звернувся з цім адміністративним позовом до суду. Розглядаючи справу суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до приписів абзацу 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно із статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. за №2011-XII, ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку військовою частиною) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Ця позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, від 16.07.2020р. у справі №400/2884/18. Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби, а також не установлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, що спростовує доводи апеляційної скарги в цій частині. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Згідно статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. За приписами статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо). Також, у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Як вже зазначалось вище, ОСОБА_1 звільнено 18.05.2024 р. Остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено 14.03.2025 р., що сторонами у справі не заперечується. Отже, відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем не у строк, встановлений положеннями ст.116 КЗпП України. Враховуючи, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка всупереч норм чинного законодавства не здійснила з ним повного розрахунку на день виключення зі списків особового складу, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки виплати належних йому при звільненні сум на підставі статті 117 КЗпП України, що вірно встановлено судом першої інстанції. Щодо доводів апелянта про незастосування судом першої інстанції співмірності у цій справі колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. З 19.07.2022р. стаття 117 Кодексу законів про працю України діє у редакції, викладеній згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. №2352-ІХ, згідно якої час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями. Верховний Суд у постанові від 30.05.2024р. по справа № 520/18807/23 висловив правову позицію, згідно якої у зв`язку з внесенням Законом №2352-ІХ змін до ст.117 КЗпП України стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією ст.117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (застосування принципу пропорційності та зменшення відповідного відшкодування) недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативно правового регулювання спірних правовідносин. Оскільки у спірних правовідносинах ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини 18.05.2024 р., тобто під час дії нової редакції ст.177 КЗпП України, тому на його користь підлягає виплаті грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні не більше ніж за шість місяців без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які військова частина НОМЕР_2 невчасно сплатила позивачу та без врахування критеріїв зменшення розміру відшкодування, про які йдеться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. по справі №761/9584/15-ц. В свою чергу, згідно з пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Отже, судом першої інстанції також правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення у відповідності до вимог чинного законодавства. Колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги, що стверджують про неможливість окремої виплати середнього заробітку за кожною затримкою та необхідність повного розрахунку перед зверненням до суду необґрунтованими, оскільки стаття 117 КЗпП не містить заборони на стягнення середнього заробітку за кожною окремою невиплаченою сумою, так як положення ст. 117 КЗпП зобов`язують роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та це означає, що якщо роботодавець затримав виплату певних сум, працівник має право вимагати середній заробіток за період затримки кожної з цих сум окремо, тому посилання в апеляційній скарзі на рішення у справі № 420/5842/25, яким вирішено питання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (у зв`язку з не виплатою в належному розмірі індексації грошового забезпечення), колегією суддів до уваги не береться. При цьому, справа № 420/5842/25 не охоплювала не виплачені суми грошового забезпечення, які були нараховані відповідачем у справі №№420/22731/24. Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи, тому підстав для задоволення апеляційної скарги відповідача та скасування рішення суду колегія суддів не вбачає. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Керуючись ст.ст. 262, 263, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 липня 2025 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Повний текст судового рішення виготовлений 26 серпня 2025 року. Головуючий: І.Г. Ступакова Судді: А.І. Бітов О.В. Лук`янчук