Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 140/1499/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ головуючий суддя у першій інстанції: Смокович В.І. 25 серпня 2025 рокуЛьвівСправа № 140/1499/25 пров. № А/857/22447/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Бруновської Н.В. суддів: Хобор Р.Б., Шавеля Р.М. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року у справі № 140/1499/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И В: 13.02.2025р. ОСОБА_1 звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив суд: -визнати протиправною бездіяльності щодо несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні., а саме ненарахування та невиплати середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період: 13.03.2020р. - 18.07.2022р. у повному обсязі та у період: 19.07.2022р. - 22.01.2025р. - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. № 100; -зобов`язати виплатити середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період: 13.03.2020р. - 18.07.2022р. у повному обсязі та у період: 19.07.2022р. - 22.01.2025р. - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100; -визнати протиправною бездіяльність щодо ненарахування та невиплати компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016р. по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати; -зобов`язати нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016р. по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 30.04.2025р. позов задоволено частково. Суд визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10 листопада 2023 року - 22 січня 2025 року. Одночасно, суд зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10 листопада 2023 року - 22 січня 2025 року в сумі 170 927,49 грн. Також, суд визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми місячного грошового забезпечення за весь час затримки виплати із 01 січня 2016 року - 22 січня 2025 року. Крім того, суд зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми місячного грошового забезпечення за весь час затримки виплати із 01 січня 2016 року - день фактичної виплати 22 січня 2025 року. В задоволенні решти позовних вимог суд першої інстанції відмовив. Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду в частині задоволених позовних вимог, апелянт Військова частина НОМЕР_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. Апелянт просить суд, Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30.04.2025р. скасувати та прийняти нову постанову, якою в позові відмовити повністю. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарг, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав. Із змісту витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 09.11.2023р. №319, видно, що ОСОБА_1 з 09.11.2023р. виключений зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 08.02.2024р. у справі №140/29896/23, яке залишене без змін Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.04.2024р., позов задоволено частково, а саме: визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період: 01.01.2016р. - 28.02.2018р., а також зобов`язано в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016р. - 28.02.2018р., зі встановленням базового місяця - січень 2008 року (з урахуванням виплачених сум). В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. На виконання даного рішення відповідач 22.01.2025р. здійснив виплату грошового забезпечення в розмірі 82 370,85 грн., що підтверджується випискою з карткового рахунку ОСОБА_1 . Вважаючи протиправними бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати відповідачем середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, позивач звернувся до суду з даним позовом. ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ч.1 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. № 2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. В п.2, п.4 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» видно, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. ч.2 ст.24 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (в редакції на час виключення позивача зі списків) передбачено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України. Із змісту п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008, видно, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Відповідно до ч.1, ч.2 ст.117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Верховний Суд у постанові від 30 квітня 2020 року (справа №805/4458/17-а), дійшов висновків, що ч.1 ст.117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає. Тобто, істотними є факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та факт остаточного розрахунку з ним. Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом ч.2 ст.117 КЗпП, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь. Якщо ж вимоги працівника задоволено частково, то розмір відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд. В останньому випадку суму заборгованості із заробітної плати, а також суму відшкодування за час затримки її виплати визначає суд, враховуючи, з-поміж іншого, такі чинники для його (відшкодування) визначення, як розмір спірної суми, яка підлягає стягненню, істотності цієї частки порівняно з середнім заробітком, інших обставин, які у кожній конкретній ситуації мають значення для визначення розміру відшкодування. 26.02.2020р. Велика Палата Верховного Суду у справі №821/1083/17 дійшла висновку про те, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у справі №821/1083/17 зазначила про те, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Для забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів колегія суддів враховує позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.02.2020р. у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені існуючі доти підходи до застосування приписів ст.116, ст.117 Кодексу законів про працю України. На такому підході до досягнення зазначеної мети наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30.01.2019р. у справі № 755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Подібним чином Верховний Суд діяв, приміром, під час розгляду справ №260/1754/23 (постанова від 23.05.2024р.), № 460/10582/21 (постанова від 02.12.2023р.), № 560/11489/22 (постанова від 28.06.2023р.), у яких порушувалося питання про застосування правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі № 825/742/16 та під час розгляду справи № 420/11416/23 (постанова від 15.02.2024р.), у якій Верховним Судом надавалась оцінка правильності застосування судом апеляційної інстанції приписів ст.117 Кодексу законів про працю України з покликанням на висновки Верховного Суду щодо застосування вказаної норми, викладених у постанові від 04.12.2019р. у справі № 825/742/16. У Рішенні від 15.10.2013р. № 9-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, зокрема, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Конституційний Суд України, дійшов висновків, що спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці. За текстом цього Рішення, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців. Із матеріалів справи видно, що станом на день звільнення ОСОБА_1 повного розрахунку проведено не було. Протиправність такої бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 встановлена Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 08.02.2024р. у справі №140/29896/23, а тому, згідно положеннями ч.4 ст.78 КАС України, доказуванню не підлягає. Тобто, станом на день виключення ОСОБА_1 зі списків та всіх видів забезпечення суб`єкт владних повноважень не провів з ним розрахунок у повному обсязі. Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Положенням № 1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, індексації грошового забезпечення чи проіндексованої вихідної допомоги) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України. ч.1 ст.47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу. В ст.116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити неоспорювану ним суму. ст.117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ, що діє на час звернення позивача до суду) передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Наведена редакція ст.117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року. Варто зауважити, що ст.117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом №2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Водночас з 19 липня 2022 року ст.117 КЗпП України діє у чинній її редакції, якою передбачено, що час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями. Колегія суддів звертає увагу, що відповідач не виплатив ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, на виконання судового рішення у справі №140/29896/23, як це передбачено ст.117 КЗпП. Однак, остаточний розрахунок з позивачем проведений 22.01.2025р. Отже, виплату перерахунку грошового забезпечення, на яке позивач мав право, що також підтверджено рішенням суду, мало бути виплачено у день звільнення із військової служби. Однак, факт її несвоєчасної виплати є підставою для застосування наслідків, передбачених ст.117 КЗпП України. Як зазначалось вище та підтверджується матеріалами справи ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 09.11.2023р. Індексацію грошового забезпечення, на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 08.02.2024р. у справі №140/29896/23 позивачу перераховано на картковий рахунок 22.01.2025р. Суд враховує постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020р. у справі №810/451/17 в якій зазначено, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Отже, ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бути виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, а тому відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Тобто, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст.116 вказаного Кодексу. Оскільки непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати спірної індексації. п.2 Постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати від 08.02.1995р. № 100, визначено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. ( Порядок № 100). В п.8 Порядку № 100 видно, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. п.7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджений наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018р. видно, що за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата. Тобто, при визначенні середньоденного заробітку позивача слід використовувати календарні дні. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-ІХ текст ст.117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті». Вказана редакція ст.117 КЗпП України набрала чинності з 19.07.2022р. Отже, для правильного вирішення питання щодо визначення суми компенсації, що підлягає стягненню з роботодавця за невиконання ним приписів ч.2 ст.116 КЗпП України, необхідно установити дату виникнення спірних правовідносин, пов`язаних з непроведенням повного розрахунку при звільненні. ч.1 ст.58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. В ст.58 Конституції України видно, що один із ключових принципів права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. У Рішенні від 12.07.2019р. № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом ч.1 ст.58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини). Подібних висновків щодо тлумачення змісту положень ст.58 Конституції України Конституційний Суд України дійшов у Рішеннях від 13.05.1997р. № 1-зп, від 09.02.1999р. № 1-рп/99, від 05.04.2001р. № 3-рп/2001, від 13.03.2012р. № 6-рп/2012, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Аналіз вищенаведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022р., положення ст.117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію ст.117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022р. правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень ст.117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022р. підлягає застосуванню ст.117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX. Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії ст.117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії ст. 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022р., підлягають правовому регулюванню згідно положенням ст.117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19.07.2022р. підлягають застосуванню норми ст.117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX). Аналогічний підхід при вирішенні подібних правовідносин застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04.09.2024р. у справі № 359/1316/22. Судова палата звертає увагу, що правовідносини, які регулюються ст.117 КЗпП України, пов`язані із недотриманням роботодавцем свого обов`язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов`язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні. У постанові від 01.05.2024р. у справі № 140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що, незважаючи на визначення приписами ст.117 Кодексу законів про працю України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов`язані з обов`язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами ст.116 Кодексу законів про працю України, яким переважно є день звільнення. Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих ст.117 КЗпП України у цій справі, є 09.11.2023р. - дата звільнення позивача. За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи ст.117 КЗпП України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто після набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Водночас, колегія суддів зазначає, що період стягнення середнього заробітку з 19.07.2022р. до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією ст.117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. У межах цієї справи належить враховувати приписи чинної редакції ст.117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022р., яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові. Да вказаного висновку прийшла Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.12.2024р. у справі №440/6856/22. Із змісту довідки про доходи ОСОБА_1 за вересень та жовтень місяці нараховано 56 975,90 грн. У вказаній довідці зазначені жовтень та листопад 2023 року, однак в примітці передбачено, що грошове забезпечення військовослужбовцям нараховується та виплачується в поточному місяці за минулий. Так, судом першої інстанції встановлено, що грошове забезпечення позивача за два останні місяці перед звільненням (вересень-жовтень 2023 року, 61 календарних дня) становить 56 975,90 грн., тобто, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 934,03 грн. (56 975,90/61). Період затримки фактичного розрахунку з 10.11.2023р. - 10.05.2024р. (у межах шести місяців, визначених у новій редакції ст.117 Кодексу законів про працю України) становить 183 дні. Тобто, сума середнього грошового забезпечення становить 170 927,49 грн. (934,03 грн. х 183 дні). Отже, сума, що підлягає стягненню як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.11.2023р. - 10.05.2024р. становить 170 927,49 грн. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022р. у справі №755/12623/19 вказала, зокрема, щодо того, чи можна вважати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні заробітною платою, та зазначила, що стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Таким чином, з урахуванням встановлених обставин у цій адміністративній справі та правових позицій Верховного Суду щодо співмірності, суд уважає, що на користь позивача слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 170 927,49 грн. Стосовно зобов`язання відповідача провести компенсацію громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати від 21.02.2001р. №159 (далі - Порядок №159), колегія суддів звертає увагу на таке. Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000р. № 2050-III (далі - Закон №2050-ІІІ). Із змісту ст.1-ст.4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» видно, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Отже, компенсація втрати частини доходів нараховується та виплачується на вже нараховані суми. При цьому, компенсація нараховується та проводиться при виплаті доходу, тобто право на компенсацію особа набуває в момент отримання доходу. Аналіз наведених норм дає підстави колегії суддів для висновку, що основною умовою для виплати громадянину компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу, у зв`язку з порушенням строків його виплати, мають компенсаторний характер. При цьому, Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» пов`язує виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу. Враховуючи те, що виплата суми індексації грошового забезпечення в належному розмірі на час розгляду справи позивачу не проведена, відповідно відсутня виплата основної суми доходу в розумінні Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», за наявності якої можлива виплата суми компенсації. Водночас, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень ст.1-3 Закону №2050-ІІІ, окремих положень Порядку №159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Така правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20.02.2018р. у справі №336/4675/17, від 21.06.2018р. у справі №523/1124/17, від 03.07.2018р. у справі №521/940/17, від 10.04.2019р. у справі №686/13725/17, від 15.10.2020р. у справі №240/11882/19. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, оскільки суб`єкт владних повноважень в особі Військової частини НОМЕР_1 діяв не у спосіб визначений законами та Конституцією України. ч.1 ст.308 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. З роз`яснень, які наведені в п.13.1 Постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013р. «Про судове рішення в адміністративній справі», видно, що у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення. Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом (п.13.2 цієї постанови). Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині відмовлених позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції. Інші доводи апеляційних скарг фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянтів з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, п.29). Також згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. В ст.242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. ст.316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд- ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року у справі № 140/1499/25 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Н. В. Бруновська судді Р. Б. Хобор Р. М. Шавель