Постанова Дніпровський апеляційний суд № 202/11909/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7093/25 Справа № 202/11909/23 Суддя у 1-й інстанції - Доценко С. І. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 серпня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Городничої В.С., суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П., за участю секретаря судового засідання Гвоздєва М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м.Дніпрі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Смаля Олега Павловича на рішення Індустріального районного суду м.Дніпра від 25 квітня 2025 року у складі судді Доценко С.І. по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Краснолиманське», про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки виплати розрахунку при звільненні та моральної шкоди, ВСТАНОВИЛА: У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся через суд з позовом, пред`явленим до ТОВ «Краснолиманське», на предмет стягнення з відповідача на його користь нараховану, але невиплачену заробітну плату у розмірі 98 921,32 грн, середній заробіток за час затримки виплати розрахунку у розмірі 118 135,08 грн, моральну шкоду у розмірі 100 000 грн та судові витрати у розмірі 15 000 грн, обґрунтовуючи це тим, що він перебував у трудових відносинах з відповідачем з 04 березня 2019 року та був звільнений за власним бажанням 26 червня 2020 року на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України. При звільненні та до теперішнього часу відповідач не провів з позивачем остаточний розрахунок з виплати заробітної плати, внаслідок чого утворилась заборгованість по заробітній платі за період з грудня 2019 року по червень 2020 року та складає 98921,32 грн. Позивач також вважає, що за порушення трудового законодавства відповідачем шляхом несплати заробітної плати у день його звільнення є відповідальність, передбачена ч.1 ст.117 КЗпП, та розмір такого середнього заробітку становить 118135,08 грн, виходячи із розміру середньоденного заробітку 937,58 грн у відповідності до довідки відповідача. Разом з цим позивач зазначає, що невиплатою заробітної плати йому заподіяно моральну шкоду, яка полягає у моральних стражданнях і необхідності додавання додаткових зусиль для організації свого життя, необхідністю звернення до адвоката за правничою допомогою. Наглосив, що має хронічні професійні захворювання і другу групу інвалідності, внаслідок чого він позбавлений працювати за професією для нормального забезпечення сім`ї, де на його утриманні знаходяться дружина та двоє малолітніх дітей (а.с.1-7). Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпра від 25 квітня 2025 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Краснолиманське» на користь ОСОБА_1 : 1) заборгованість по заробітній платі за період з грудня 2019 року по червень 2020 року в сумі 98921,32 грн, без утримання податків та інших обов`язкових платежів, які вже були утримані; 2) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 99383,48 грн з утриманням з цієї суми податків та інших обов`язкових платежів; 3) моральну шкоду в сумі 20000 грн; 4) понесені судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6900 грн, а всього - 225204,80 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати за один місяць. Стягнуто з ТОВ «Краснолиманське» в дохід держави судовий збір в розмірі 2187,59 грн (а.с.116-120). Рішення суду мотивовано доведеністю позивачем факту затримки виплати заробітної плати при звільненні у розмірі 98921,32 грн, яку відповідач не виплатив по день розгляду справи, а строк, встановлений ст. 233 КЗпП України, не передбачає будь-яких обмежень щодо звернення з такими вимогами. Разом з цим, в силу ст. 117 КЗпП України, позивач має право на стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що оскільки позивач звернувся до Селідівського міського суду Донецької області з аналогічним позовом 02 серпня 2021 року, який за його заявою був залишений без розгляду 26 січня 2022 року, тому належить вважати початок розрахунку середнього заробітку з 03 серпня 2021 року по 03 лютого 2022 року, у відповідності до положень ст. 117 КЗпП в редакції після 19 липня 2022 року, тобто не більше як за шість місяців, як це зазначено у ЗУ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01 липня 2022 року, який набрав чинності з 19 липня 2022 року. Також, суд першої інстанції зазначив, що ст. 233 КЗпП України до 19 липня 2022 року КЗпП України не містила жодних обмежень будь-яким строком, та враховуючи, що позивач звільнений 26 червня 2020 року, тобто, до внесення змін до ст. 233 КЗпП України у відповідності до ЗУ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01 липня 2022 року, а тому обмеження, запроваджені наведеним Законом не застосовуються. Також суд першої інстанції наголосив, що у відповідності до п.1 глави ХІХ Прикінцеві положення КЗпП України під час дії карантину, установленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби, строки, визначені ст. 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії карантину. Враховуючи, що карантин було скасовано з 24.00 год 30 червня 2023 року, а позов поданий 21 червня 2023 року, позивач не пропустив строк, визначений ст. 233 КЗпП України, для звернення із вимогами про стягнення середнього заробітку та моральної шкоди. Суд першої інстанції вважав встановленим період нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 03 серпня 2021 року по 03 лютого 2022 року, виходячи з середньоденного заробітку позивача 937,58 грн, у відповідності до наданої довідки відповідача, що становило 106 робочих днів у сумі 99 383,48 грн. Також суд вважав доведеним розмір моральної шкоди у 20 000 грн та витрат ОСОБА_1 на правову допомогу у розмірі 6900 грн, які і стягнув з відповідача на користь позивача. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, у травні 2025 року ОСОБА_1 через свого представника адвоката Смаль О.П. подав апеляційну скаргу, в якій оскаржує рішення суду частині розміру стягнутого середнього заробітку і судових витрат, просить скасувати рішення першої інстанції в цій частині та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, стягнувши з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 566 767,11 грн, посилаючись на те, що суд першої інстанції хоча і застосував ст. 233 КЗпП України, однак невірно визначив правове регулювання спірних правовідносин в оскаржуваній частині та стягнув середній заробіток лише за шість місяців після зміни законодавства, а до таких змін не врахував періоду стягнення, за який також відповідачем було порушено трудові права позивача. Разом з цим розрахунок середнього заробітку повинен проводитись на момент ухвалення судового рішення, адже відповідач не виплатив заробітну плату позивачеві на дату розгляду справи по суті. У рішенні суду також не наведено порядку розрахунку середнього заробітку, а зазначена сума, розрахована судом, не відповідає вимогам Постанови КМУ №100. Крім цього, суд першої інстанції не зазначив, з яких підстав зменшив розмір середнього заробітку, тоді як зазначеними змінами законодавства і так обмежено період нарахування середнього заробітку у шість місяців після 19 липня 2022 року. Також зазначив, що судові витрати у справі станом на день подання апеляційної скарги склали 25000 грн, тоді як суд першої інстанції стягнув лише 6900 грн, не врахувавши письмові докази на підтвердження надання адвокатом Смаль О.П. правової допомоги. Скаржник, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, а також на порушення норм процесуального та невірне застосування норм матеріального права, вважав, що зазначені фактичні обставини, які не враховані судом першої інстанції, є підставою для скасування судового рішення в оскаржуваній частині. Відповідач своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, не скористався та відзиву на апеляційну скаргу не подавав, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзивів на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення суду змінити в частині правового обґрунтування часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з наступних підстав. Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору. Докази мають бути належними, допустимими, достовірними. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України). Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції встановлено, що позивач перебував у трудових відносинах з ТОВ «Краснолиманське» з 04 березня 2019 року по 26 червня 2020 року, працював гірником очисного забою підземним 5 розряду, з повним підземним робочим днем у шахті. Був звільнений за власним бажанням на підставі частини 1 ст.38 КЗпП України, згідно наказу про звільнення №179-к від 26 червня 2020 року, що пітверджується записами в трудовій книжці позивача. Згідно з довідкою ТОВ «Краснолиманське» від 06 вересня 2021 року встановлена заборгованість з виплати заробітної плати ОСОБА_1 за період з грудня 2019 року по червень 2020 року, яка нарахована в сумі 129 156,93 грн, а з врахуванням вже проведених обов`язкових податків і зборів, складає 98 921,32 грн. Відповідно до довідки заборгованість після утримання податків і зборів по місяцям становить: за грудень 2019 року - 3860,65 грн, січень 2020 року - 6760,57 грн, лютий 2020 року 24372,89 грн, березень 2020 року - 3224,62 грн, квітень 2020 року - 14948,76 грн, травень 2020 року - 14493,20 грн, за червень 2020 року - 31260,63 грн. Заробітна плата за останній місяць включає: нараховану заробітну плату за 2 відпрацьованих днів - 2026,45 грн, 5301,24 грн -14 днів простою, 700,12 грн - один день відпустки, 30805,28 грн - компенсація за невикористану відпустку при звільненні - 44 дні. Відповідно до довідки ТОВ «Краснолиманське» від 06 вересня 2021 року за два останні повні місці роботи, що передували звільненню, позивач відпрацював 38 робочих днів, нарахована заробітна плата 35 627,86 грн, середньоденні заробітна плата становить 937,58 грн. Задовольняючи частково вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, із аналізу письмових доказів у справі суд першої інстанції визначив, що предметом позову є правовідносини, які виникли у зв`язку із невиплатою заробітної плати у день звільнення позивача 26 червня 2020 року та заборгованість по заробітній платі рахується за період з грудня 2019 року по червень 2020 року, що регулюється положеннями ст.116 КЗпП. Також суд першої інстанції зазначив, що право позивача, у звязку із порушенням відповідачем трудового законодавства з невиплати заробітної плати, на отримання середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, регулюється положеннями ст.117 КЗпП, а вимога щодо стянення моральної шкоди розглядається в порядку ст.237-1 КЗпП. До правовідносин підлягає застосуванню Закон, який діяв на час їх виникнення. Колегія суддів погоджується із встановленим судом першої інстанції предметом спору та нормами матеріального права, якими ці правовідносини регулюються. Конституцією України гарантується право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно зі ст.94 КЗпП України, ст.1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Відповідно до ст.115 КЗпП України, ст.24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника. Частина 1 ст.47 КЗпП України зобов`язує роботодавця у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Згідно з ч.1 ст.116 КЗпП України в редакції на момент виникнення правовідносин при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Судом першої інстанції встановлено, що не заперечувалось відповідачем, що позивач на день звільнення не працював, а заборгованість по заробітній платі за період його роботи з грудня 2019 року по червень 25020 року становить 98 921,32 грн, які і стягнуто судом першої інстанції з відповідача на користь позивача. Таким чином, судом першої інстанції встановлено порушення з оку відповідача трудові права ОСОБА_1 на своєчасне отримання заробітної плати за фактично відпрацьовані дні, що жоною із сторін не оскаржується. Разом з цим, колегія суддів не погоджується з періодом, за який належить стягувати середній заробіток, враховуючи, що суд першої інстанції хоча і навів зміни у ст. 117, 233 КЗпП України, однак не вірно застосував положення зазначених норм та періоди нарахування середнього заробітку у відповідності до ст. 117 КЗпП України, тобто, до набрання чинності 19 липня 2022 року ЗУ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01 липня 2022 року, та після 19 липня 2022 року. Так, колегія суддів наголошує, що норми статті 117 КЗпП про відповідальність за затримку розрахунку при звільненні неодноразово ставали предметом розгляду Об`єднаної Палати Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 20 Постанови Пленуму ВСУ № 13 від 24.12.99 року "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" судам роз`яснено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У п. п. 6 п. 2.2 рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2020 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 січня 2018 року у справі № 61-590св17 висловив позицію, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Такий же висновок викладено у п. п. 39, 40 постанови Касаційного цивільного суду Верховного Суду, від 24 квітня 2019 року у справі № 607/14495/16-ц, а саме, що непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 жовтня 2023 року у справі №380/653/23 чітко визначено, що відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Колегія суддів наголошує, що за ст. 233 КЗпП України відправною точкою для звернення до суду є день одержання працівником письмового повідомлення про суми, тобто, в таких судових справах належить доводити коли саме працівник отримав таке повідомлення. В даній справі правовідносини між позивачем та відповідачем виникли з дня його звільнення, тобто, 26 червня 2020 року, оскільки у день звільнення позивач вже був обізнаний про наявність невиплати йому заробітної плати з грудня 2019 року, тому початок обчислення періоду середнього заробітку за час затримки при звільненні належить рахувати саме з 29 червня 2020 року, тобто, з першого робочого дня після 26 червня 2020 року, чого суд першої інстанції не врахував. Також колегія суддів наголошує, що у відповідності до Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, такий період належить обчислювати у два етапи, до змін у ст. 117 КЗпП, та після таких змін. Тому колегія суддів зазначає, що середній заробіток належить у цій справі нараховувати за період з 29 червня 2020 року до 19 липня 2022 року, та з 20 липня 2022 року по 20 січня 2023 року, враховуючи обмеження наведеним вище Законом №2352-ІХ нарахування середнього заробітку шестимісячним строком, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22. Так, Верховний Суд виснував, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX). Аналогічний підхід при вирішенні подібних правовідносин застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2024 року у справі № 359/1316/22. Верховний Суд звертає увагу, що правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України, пов`язані із недотриманням роботодавцем свого обов`язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов`язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні. У постанові від 01 травня 2024 року у справі № 140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що, незважаючи на визначення приписами статті 117 Кодексу законів про працю України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов`язані з обов`язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами статті 116 Кодексу законів про працю України, яким переважно є день звільнення. Отже, колегія суддів наголошує, що датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у цій справі, є 26 червня 2020 року - дата звільнення позивача. За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Однак, період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. Отож, спірний період у даній справі щодо стягнення середнього заробітку охоплюється періодом з 29 червня 2020 року до 19 липня 2022 року, та з 20 липня 2022 року до 20 січня 2023 року. За таких обставин, колегія суддів, приймаючи доводи скаржника у цій частині оскарження рішення суду першої інстанції, доходить висновку, що належить визначити два періоди стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача: з 29 червня 2020 року до 19 липня 2022 року, що складає 519 робочих днів; з 20 липня 2022 року по 20 січня 2023 року, тобто, із застосування обмеження шестимісячним строком стягнення, що складає 133 робочих дні. Середній заробіток працівника судом розраховується відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 року №

100. У відповідності до наданої відповідачем в матеріалах справи довідки від 06 вересня 2021 року (а.с.19) щодо заробітної плати позивача ОСОБА_1 за травень, червень 2020 року, середньоденна заробітна плата позивача становить 937,58 грн, середньомісячна зарплата позивача становить18 282,81 грн. Колегія суддів доходить висновку, що за період з 29 червня 2020 року по 19 липня 2022 року, що складає 519 робочих днів середній заробіток становить 486 604,02 грн; за період з 20 липня 2022 року по 20 січня 2023 року, що складає 133 робочих дні, середній заробіток становить 124 698,14 грн, а всього розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який належить стягнути з відповідача на користь позивача, становить 611 302,16 грн. Колегія суддів за таких обставин вважає за необхідне застосувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 вересня 2024 року у справі №569/9632/22. Так, у постанові Верховного Суду зазначено, що Установивши, що в порушення вимог статті 116 КЗпП відповідач не виплатив усі належні до виплати позивачу суми при звільненні, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Поряд з цим, Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що за певних умов суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП (див., наприклад, пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18)). Верховним Судом було вироблено підхід, при якому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Вказані правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2024 року у справі №201/8088/21 (провадження № 61-5189св23) та від 22 лютого 2024 року у справі № 754/9761/21 (провадження № 61-11081св23). Аналогічний підхід застосований Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 645/435/23, де також наголошено на тому, що з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип "пропорційності" як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права працівника на оплату праці. Дотримання принципу "пропорційності" передбачає, що втручання у право, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. У справі, що переглядається встановлено як судом першої інстанції, так і колегією суддів, що позивач вже пред`являв вимогу до відповідача про стягнення всіх належних йому сум при звільненні, звернувшись 02 серпня 2021 року до Селідівського міського суду Донецької області (цивільна справа №242/4042/21 року). 26 січня 2022 року за заявою позивача справа була залишена без розгляду. Відповідач не оспорював ці обставини. Колегія суддів, враховуючи період затримки (прострочення) виплати заборгованості по заробітній платі, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника, тобто, його звільнення 26 червня 2020 року, і до моменту його повторного звернення з вимогою про стягнення відповідних сум у 2023 році, зазначає, що період з 02 серпня 2021 року по 26 січня 2022 року, в який розглядалась цивільна справа №242/4042/21 року Селідівським міським судом Донецької області, становить більше п`яти місяців, при цьому аналогічний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду за його особистою заявою. Саме цей факт значно збільшує тривалість періоду, за який належить стягувати середній заробіток, тим більше, що позивач мав можливість продовження розгляду спірного питання та недопущення збільшення такого періоду аж до 2025 року. Колегія суддів вважає за необхідне застосувати у даних правовідносинах такий наведений вище підхід як Великої Палати Верховного Суду, так і Верховного Суду у зазначених постановах та зменшити розмір середнього заробітку, який належить до виплати ОСОБА_1 з 611 302,16 грн, який є неспівмірним з розміром заборгованості по заробітній платі 98 921,32 грн, до розміру, визначеному в рішенні суду першої інстанції, тобто, до 99 383,48 грн. Доводи скаржника щодо невірного застосування судом першої інстанції ст. 117,233 КЗпП України є слушними та такими, що приймаються колегією суддів до уваги, однак, з визначенням скаржником періоду нарахування середнього заробітку та його розміру погоджується частково з наведених вище підстав. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Враховуючи, що суд першої інстанції, в порушення норм як матеріального, так і процесуального права, не з`ясував належним чином період стягнення середнього заробітку, невірно застосувавши норми ст. 117,233 КЗпП України, не дослідив обставини справи в цій частині, дійшов помилкового висновку в частині правового обґрунтування стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача, що є підставою для зміни рішення суду в цій частині. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Індустріального районного суду м.Дніпра від 25 квітня 2025 року постановлено з порушенням норм як матеріального, так і процесуального права в частині правового обґрунтування вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача, апеляційна скарга ОСОБА_1 адвоката Смаля Олега Павловича підлягає частковому задоволенню, а рішення суду зміні в цій частині із залишенням в іншій його частині без змін. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Смаля Олега Павловича задовольнити частково. Рішення Індустріального районного суду м.Дніпра від 25 квітня 2025 року змінити в частині правового обґрунтування часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Краснолиманське», про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати розрахунку при звільненні. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Вступна та резолютивна частини постанови проголошені «06» серпня 2025 року. Повний текст постанови складено «18» серпня 2025 року. Головуючий: В.С. Городнича Судді: М.Ю. Петешенкова Т.П. Красвітна