Постанова Одеський апеляційний суд № 522/15655/22

Номер провадження: 22-ц/813/1207/25 Справа № 522/15655/22 Головуючий у першій інстанції Домусчі Л.В. Доповідач Лозко Ю. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.07.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П., суддів: Карташова О.Ю., Кострицького В.В., за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м.Одеси від 06 березня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, треті особи: Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю, встановив: 16 листопада 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом у якому просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на 201/1000 частин квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , а саме кімнату площею 13,2 кв.м., загальної площі 19,92 кв.м. Позовна заява обґрунтована тим, що з листопада 2006 року, з дозволу наймача ОСОБА_3 , по теперішній час позивач проживає у кімнаті площею 13,2 кв.м., загальної площі 19,92 кв.м. 201/1000 частин квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . 22 листопада 2011 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності, видане департаментом міського господарства Одеської міської ради, на зазначене вище майно за № 219220, яке зареєстроване і записане у реєстрову книгу за № 8-23655. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, про що 02 лютого 2012 року реєстратором Відділу державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі Одеського міського управління юстиції складено відповідний актовий запис № 1145 та видано свідоцтво про смерть серія НОМЕР_1 . Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, що складається з 201/1000 частин п?ятикімнатної квартири спільного заселення загальною площею - 114,8 кв.м. житловою площею - 71,1 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Інші 799/100 частин зазначеної вище квартири спільного заселення належать на праві власності: 151/1000 частини ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 22 грудня 2020 року, 315/1000 частини ОСОБА_4 , 333/1000 частини ОСОБА_2 .. Позивач зазначав, що у вказаній вище квартирі він проживає з 2006 року з дозволу ОСОБА_3 , яка на той час була одинокою особою похилого віку та потребувала фізичної та матеріальної допомоги. ОСОБА_3 мала намір укласти з ним договір довічного утримання, у зв`язку з чим вона приватизувала квартиру і стала власником 201/1000 частки квартири спільного заселення № 2, отримавши свідоцтво про право власності на житло від 22 листопада 2011 року. ОСОБА_3 не довела свій намір до кінця, так як захворіла на рак. Багато грошей йшло на лікування, так як у ОСОБА_3 була мінімальна пенсія, то власних коштів їй не вистачало ні на лікування, ні на інші потреби. Позивач багато працював, в нього були певні доходи, своєї сім`ї ще не було і він міг вільно розпоряджатися своїми коштами на користь ОСОБА_3 . Крім того, між позивачем та ОСОБА_3 склалися родинні відносини, а після її пропозиції жити разом - з листопада 2006 року він став проживати з нею однією родиною. Всі комунальні платежі сплачувалися згідно розрахункових книжок та особистого рахунку, виписаних на її прізвище, ім`я по-батькові ОСОБА_3 як співвласника квартири АДРЕСА_1 . Пізніше з 2012 року у вказаній квартирі з ним стали жити його дружина - ОСОБА_5 та їх діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Після смерті ОСОБА_3 , постійно проживаючи у належній їй кімнаті, позивач намагався оформити право на отримання цього житлового приміщення, зокрема звертався до Приморської районної адміністрації м. Одеси з питання про поліпшення житлових умов та надання йому права на отримання житлового приміщення, на що отримав відповідь серед іншого про те, що йому необхідно вирішувати житлове питання у судовому порядку. 02 червня 2016 року позивач звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом про визнання права користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 (справа №522/9925/16), однак рішенням суду першої інстанції від 23 листопада 2016 року йому було відмовлено у задоволенні позову. У березні 2017 року позивач звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме встановлення факту проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 і ОСОБА_1 (справа 522/4426/17), втім ухвалою цього суду від 19 жовтня 2017 року заяву залишено без розгляду. У листопаді 2017 року позивач звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із заявою про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією родиною більше ніж п`ять років (справа №522/20421/17), яку ухвалою суду від 05 листопада 2018 року залишено без розгляду. 20 листопада 2018 року позивач звернувся до Приморської нотаріальної контори у місті Одесі з заявою про видачу свідоцтва про спадщину за законом, якою відкрито спадкову справу № 84с/2018 до майна померлої ОСОБА_3 , на що отримав письмову відповідь у формі листа у якому зазначено про те, що з метою вступу у спадщину необхідно надати документи, які підтверджують родинні стосунки зі спадкодавцем, одним із таких документів може бути рішення суду про встановлення факту проживання однією сім`єю. 25 січня 2022 року Приморська державна нотаріальна контора повторно направила на його адресу відповідь у якій, серед іншого роз`яснено про необхідність надання оригіналів документів, що підтверджують родинні відносини зі спадкодавцем або запропоновано звернутися до суду за захистом прав. У зв`язку з багаторічним проживанням позивача та його родини у частині квартири, яка належала ОСОБА_3 , він вважає, що має право на звернення до суду з позов про визнання права власності за набувальною давністю. 14 лютого 2023 року засобами поштового зв`язку з позовом до суду звернулася третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_2 , у якому просила встановити факт її проживання у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 , більше десяти років, а саме з липня 2005 року і по теперішній час. Визнати за нею право власності на 201/1000 частинк зазначеної вище квартири за набувальною давністю. Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 06 березня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та позову ОСОБА_2 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Жердецька Л.В. просить скасувати рішення Приморського районного суду м.Одеси від 06 березня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. В іншій частині рішення суду залишити без змін. За доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 проживає у вказаній вище частині квартири з листопада 2006 року з дозволу ОСОБА_3 , яка згодом набувала права власності на це майно. Загальний час проживання у цій кімнаті станом на момент розгляду справи особисто скаржником складає вже 18 років, з яких 12 років після смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), право власності якої на майно принилося у зв`язку з її смертю. Скаржник ніколи не приховував факт перебування майна у його володінні, вважає цілком доведеним факт безперервного та відкритого володіння ним майном протягом 12 років, оскільки таке володіння не переривалось протягом усього строку набувальної давності, що підтверджено поясненнями свідків та сумлінною оплатою комунальних платежів. Факт безтитульного володіння майно підтверджується тим, що між скаржником та попередньою власницею спірного майна не було укладено будь-яких правочинів. Станом на час розгляду цієї справи, до скаржника не пред`являли віндикаційний позов про витребування спірного майна, у той час як Одеська міська рада лише 19 січня 2018 року, тобто з пропуском строку позовної давності звернулася з позовом до суду у справі №522/1061/18 про визнання спадщини відумерлою, пред`явивши позовні вимоги до ОСОБА_8 , який ніколи не проживав у спірній частині квартири. Відсутність позовних вимог до скаржника зі сторони органу місцевого самоврядування свідчить про факт безперервного і безперервного користування майном. Висновки суду про недобросовісність заволодіння скаржником цим майном є помилковими, оскільки на момент отримання у володіння спірного майна право власності на нього припинене, будь-хто інший у ньому не проживав та не претендував на нього. Відкрито користуючись спірним майном, яке знаходиться в безхазяйному стані на протязі 10 років і більше скаржник вважає, що для органу місцевого самоврядування сплили всі строки взяття на облік та оформлення у власність цього майна. Одеська міська рада, заявляючи позовні вимоги до особи, яка ніколи не проживала та не має ніякого відношення до спірного майна у цивільній справі № 522/1061/18, ігноруючи факт утримання на протязі багатьох років спірного майна з боку ОСОБА_1 , заперечує проти задоволення позову у даному судовому провадженні та допускає дискримінацію прав апелянта (позивача) на користь держави, що є незаконним та несправедливим зловживанням владою. Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради усупереч вимогам ухвали суду, не надав письмові пояснення по суті справи, в судовому засіданні представник третьої особи зазначив, що відсутня необхідність у наданні пояснень, чим на думку скаржника, порушено вимоги цивільно-процесуального законодавства, зокрема вимог ст. 18 ЦПК України. На вказану апеляційну скаргу Одеська міська рада подала відзив у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін, посилаючись на те, що матеріали справи не містять доказів відкритого, безперервного і добросовісного володіння спірним нерухомим протягом десяти років. Скаржник достеменно був обізнаний про попереднього власника спірного майна та усвідомлював відсутність у нього правових підстав для заволодіння спірним майном, що правильно враховано судом першої інстанції. Також звертає увагу, що 09 грудня 2011 року ОСОБА_3 склала заповіт на користь ОСОБА_8 , який 24 січня 2012 року було скасовано на підставі заяви спадкодавця, що свідчить про те, що ОСОБА_3 не мала наміру розпоряджатися належним їй майном на користь ОСОБА_1 . Посилаючись на відсутність у останньої спадкоємців за законом та/або заповітом, спірний об`єкт нерухомості має бути визнано відумерло спадщиною та передано у власність територіальної громади м. Одеса. Перша копія квитанції про сплату комунальних послуг, доданих до позову, датується лише 16 вересня 2013 року, платником у якій зазначено ОСОБА_3 , тобто цей документ не підтверджує, що платником був саме позивач. Документально підтверджений факт сплати саме позивачем комунальних послуг є копія квитанції від 09 грудня 2016 року. Починаючи з 22 грудня 2020 року, тобто з моменту набуття позивачем права власності на 151/1000 частини спірної квартири, квитанції про сплату комунальних послуг стосувалися майна, власником якого є позивач. Після набуття права власності на зазначене вище майно, позивач не змінив адресу реєстрації попереднього місця проживання, а саме АДРЕСА_3 , за якою він зареєстрований, починаючи з 30 листопада 2007 року. У судовому засіданні представниця скаржника, адвокат Жердецька Л.В. підтримала вимоги апеляційної скарги, надала пояснення за доводами скарги. Представник відповідача Одеської міської Ради, Срібна А.І. заперечувала проти задоволення вимог апеляційної скарги. Представник органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, та ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи у судове засідання не з`явилися, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Оскільки рішення суду першої інстанції оскаржується лише в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю, тому рішення суду в іншій частині не є предметом апеляційного перегляду, відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду в оскаржуваній частині відповідає, виходячи з такого. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 належало 201/1000 частини квартири АДРЕСА_1 , що складає 19,92 кв.м. загальної площі, на підставі свідоцтва про право власності, виданого Департаментом Одеського господарства 22.12.2011 року № 8-23655 (кн. 752 пр, стр. 72, р № 984) (т.1, а.с. 19). Вказане також підтверджується довідкою Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 14 лютого 2014 року № 435678.69 (т.1, а.с. 17). За життя, 19 грудня 2011 року ОСОБА_3 склала заповіт на користь ОСОБА_8 , якому заповіла все своє майно (т.1 а.с. 22). Цей заповіт скасовано за заявою ОСОБА_3 від 24 січня 2012 року (т.1 а.с. 25-26). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, про що 02 лютого 2012 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану місті Одесі Одеського міського управління юстиції видано свідоцтво серії НОМЕР_2 , актовий запис № 1145, що підтверджується повний витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть № 00019181684 від 08 грдуня 2017 року (т.1, а.с. 14-17). У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до державної нотаріальної контори із заявою видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 (т.1 а.с. 30). У спірній частині квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 почав мешкати з 2006 року, тобто за життя ОСОБА_3 , та згодом одружився зі ОСОБА_5 , від якого вони мають дітей ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (т.1 а.с. 63, 64). Згідно листа Департаменту надання адміністративних послуг ОМР від 07 вересня 2022 року № 281/01-10 ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зареєстрованими або знятими з реєстрації місця проживання в м. Одесі не значиться. ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 з 30.11.2007 року (т.1,а.с. 124). ОСОБА_1 зі своє дружиною та дітьми до цього часу займає спірну частину квартири АДРЕСА_1 та сплачує комунальні послуги. Актами обстеження умов проживання від 26 серпня 2021 року та від 25 травня 2022 року підтверджується проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , у квартирі АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 59,60). З копій квитанцій про сплату комунальних послуг убачається, що такі сплачені від імені ОСОБА_3 , перша з яких датована 16 вересня 2013 року (т.1 а.с. 79-92). Особові рахунки по вказаній вище адресі відкриті саме на померлу- ОСОБА_3 (т.1 а.с. 69,70,72). 08 жовтня 2014 року позивач звернувся до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради із заявою у якій зазначив, що він є сиротою, 4 роки знаходиться на квартирному обліку, останні 2,5 роки він орендує квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала померлій у 2013 році ОСОБА_3 , за якою він доглядав до смерті, сплачував та продовжує сплачувати комунальні послуги. Посилаючись на перебування на його утриманні малолітньої дитини, до вирішення питання про надання йому, як сироті житла, просив винести на розгляд найближчої сесії питання про закріплення за ним, як наймачем, вказаної вище квартири (т.1 а.с. 55). Листом № М-2599 від 13 листопада 2014 року, Приморська районна адміністрація Одеської міської ради повідомила ОСОБА_1 про те, що питання житлового характеру його необхідно вирішувати в судовому порядку (т.1 а.с. 56). 19 січня 2018 року Одеська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_8 про визнання відумерлою спадщини після смерті ОСОБА_3 , що складається з 201/1000 частин 5-кімнатної квартири спільного заселення за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 132). Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд перший інстанції виходив із того, що мешкаючи у вказаній вище частині квартири, позивач був достеменно обізнаний про власника цього майна, та дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 . З такими висновками суду, колегія суддів погоджується, з огляду на таке. Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Умовами набуття права власності за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування майном, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику цього майна у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 10 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 10 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на це майно. Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю. Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2022 року у справі N 494/1218/19. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, таких як: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України необхідно виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для правомірного володіння майном. Відтак, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі N 910/17274/17. У постановах від 15 листопада 2022 року у справі N 293/1061/21, від 15 червня 2023 року у справі N 359/8844/20, від 21 лютого 2024 року у справі N 756/6953/2017 Верховний Суд зазначив, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України. Подібні правові висновки зазначені у постанові Великої Палати Верховного Суду постанові від 14 травня 2019 року у справі N 910/17274/17, провадження N 12-291гс18, а також у постанові Верховного Суду від 10 січня 2023 року у справі N 462/1720/21 (провадження N 61-7977св22) та інших. Як на підставу позову, ОСОБА_12 посилався на те, що у вказаній вище квартирі він проживає з 2006 року з дозволу ОСОБА_3 , яка набула право власності на це майно у грудні 2011 року та продовжує відкрито користуватися майном після її смерті, починаючи з 2012 року. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, вірно виходив із того, що позивач ОСОБА_1 був достеменно обізнаний, що про те, що спірне майно на праві приватної власності належало ОСОБА_3 , що підтверджується доказами, що містяться у справі. З матеріалів справи убачається, що 08 жовтня 2014 року позивач звертаючись із заявою до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, серед іншого зазначав, що останні 2,5 роки він орендує квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала померлій у 2013 році ОСОБА_3 , просив винести на розгляд найближчої сесії питання про закріплення за ним, як наймачем, вказаної вище квартири (т.1 а.с. 55). Колегія суддів зауважує, що підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), однак не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 та його сім`я фактично більше десяти років добросовісно, відкрито та безперервно володіють спірним майном, сплачують за комунальні послуги, а тому є всі підстави для визнання за ними права власності на вказане майно за набувальною давністю, є безпідставними, оскільки сам по собі факт користування позивачем спірною квартирою не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю та не свідчить про добросовісність володіння майном. За таких обставин, суд першої інстанції, належним чином оцінивши всі докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, оскільки позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2022 року у справі №547/200/21 (провадження N 61-3172св22). Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття ОСОБА_1 права власності за набувальною давністю. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб`єктивного тлумачення скаржником норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилання на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи. Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими зазначені вище висновки суду, з якими не погоджується скаржник. Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржником не надано. Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено. Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі. У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду в оскаржуваній частині без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 березня 2024 року в оскаржуваній частині залишити без змін. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Головуючий Ю.П. Лозко Судді: О.Ю. Карташов В.В. Кострицький