Ухвала КАС ВС № 320/1105/24

УХВАЛА про відмову у відкритті касаційного провадження 06 серпня 2025 року м. Київ справа №320/1105/24 адміністративне провадження № К/990/31831/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Чиркіна С.М. та Шарапи В.М., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2025 року у справі №320/1105/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: У січні 2024 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач, скаржник) звернувся до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, в якому просив: - визнати протиправність дій (бездіяльність) Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, яка полягала у відмові у нарахуванні ОСОБА_1 компенсаційних виплат і компенсації втрати частини доходів на суму 17475,22 грн у зв`язку з порушенням строків з січня 2016 року по липень 2016 року їх виплати в серпні 2016 року за правилами приписів Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року №2262-XII (далі - Закон №2262-XII) і Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-III (далі - Закон №2050-III), з урахування індексу інфляції 104,8% в період невиплати доходу; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві нарахувати і виплатити ОСОБА_1 , компенсаційну виплату і компенсацію втрати частини доходів на суму 17475,22 грн у зв`язку з порушенням строків їх виплати у серпні 2016 року за правилами приписів Закону №2262-ХІІ і Закону №2050-III, з урахуванням індексу інфляції 104,8% в період невиплати доходу; - встановити судовий контроль за виконанням судового рішення шляхом подачі Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві у встановлений судом строк звіту про виконання судового рішення за правилами частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року відмовлено у задоволенні позову. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2025 року скасовано рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року і ухвалено нове рішення, яким позов залишено без розгляду. Не погодившись з рішеннями судів першої і апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 25 липня 2025 року звернувся з касаційною скаргою та заявою про поновлення строку на касаційне оскарження до Верховного Суду. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить Верховний Суд скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2025 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову, не передаючи справу на новий розгляд за правилами пункту 3 частини першої статті 349 КАС України. На обґрунтування поважності підстав пропуску строку касаційного оскарження при поданні касаційної скарги скаржник зазначає, що копія оскаржуваної постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2025 року надійшла на його поштову адресу 04 липня 2025 року, що підтверджується копією конверта Шостого апеляційного адміністративного суду. Згідно з результатом електронного пошуку поштових відправлень на офіційному сайті Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» (www.ukrposhta.com) відправлення за номером 0601161160443, яким направлено ОСОБА_1 копію постанови від 11 червня 2025 року, надіслане судом 20 червня 2025 року та вручене адресату 04 липня 2025 року. Враховуючи викладене, а також положення вимог частини другої статті 329 КАС України, згідно з якими учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення, Суд вважає, що підстави пропуску скаржником строку на касаційне оскарження є поважними, у зв`язку з чим такий строк підлягає поновленню. Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить із наступного. Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами спрощеного позовного провадження. Відповідно до частини другої статті 12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин. Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг. Аналіз наведених норм в контексті правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі, свідчить про те, що в даному випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності. Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. За правилами пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв`язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов`язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Водночас обов`язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою. Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання. Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб. Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин. Скаржником наведено наступні підстави для касаційного оскарження рішень судів першої і апеляційної інстанцій та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності №320/1105/24, які передбачені частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі №521/940/17; скаржник позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскарженими судовими рішеннями, при розгляді справ №640/21047/20, №640/11789/21, №640/19798/21, №640/18477/21, №640/20320/22, №640/5050/22, №320/32404/23, №320/37851/23, №320/37854/23, №320/37855/23, №320/43842/23, №320/42615/23, №320/11567/24, №320/17540/24, №320/27342/24, №320/27710/24; справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для позивача. Суд не приймає до уваги посилання скаржника на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2018 року у справі №521/940/17, з огляду на те, що такий висновок сформований за відмінних із даною справою фактичних обставин, у різні періоди часу, з урахуванням різного законодавчого регулювання та його застосування. Так у справі №521/940/17 позивач просив суд визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України щодо відмови у виплаті компенсації втрати частини доходів протиправними, стягнути грошові кошти, які були утримані з його пенсії, а також відшкодувати шкоду, заподіяну здоров`ю, та моральну шкоду. Водночас у справі №320/1105/24 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, а саме, щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з несвоєчасною виплатою пенсії. Таким чином, у справі №521/940/17 позивач вимагав відшкодування різних видів шкоди, що, на думку колегії суддів, відрізняється за предметом спору у справі №320/1105/24. Варто зазначити, що у справі №521/940/17 Верховний Суд зосередився на формуванні висновку щодо того, чи є доплата до пенсії, нарахована внаслідок перерахунку, разовою виплатою, і у такому висновку зазначив, що вона є доходом у розумінні Закону №2050-III. Суд також вважав, що право на компенсацію виникає незалежно від того, чи були суми попередньо нараховані, але не виплачені. Колегія суддів, проаналізувавши зазначений у справі №521/940/17 висновок Верховного Суду, дійшла висновку, що такий висновок не може бути застосований до правовідносин у справі №320/1105/24, оскільки в останній спірним питанням є не природа самої виплати компенсації втрати частини доходів, а дотримання процесуальних строків звернення до суду. У справі №320/1105/24 ключове питання полягає в тому, з якого моменту починається обчислення шестимісячного строку звернення до суду з позовом про компенсацію, а не в тому, чи має право позивач на таку компенсацію в принципі. Суд наголошує, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, їхніх повноважень, об`єкта, предмета правового регулювання відносин, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їхньої подібності визначається обставинами кожної конкретної справи. Разом з тим, обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Таким чином, з огляду на недостатнє обґрунтування скаржником у касаційній скарзі посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а також враховуючи, що висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2018 року у справі №521/940/17, сформований за відмінних із даною справою фактичних обставин, у різні періоди часу, з урахуванням різного законодавчого регулювання та його застосування, колегія суддів вважає недоведеною наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Залишаючи позов ОСОБА_1 без розгляду, апеляційний суд виходив з того, що у спорах цієї категорії застосовується шестимісячний строк звернення до суду, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02 квітня 2024 у справі №560/8194/20, вирішив питання неоднакового застосування положень статті 7 Закону №2050-III у подібних правовідносинах та відступив від висновків, викладених Верховним Судом, зокрема, у постановах від 09 червня 2021 року у справі №240/186/20, від 17 листопада 2021 року у справі №460/4188/20, від 27 липня 2022 року у справі №460/783/20, від 11 травня 2023 року у справі №460/786/20. Так, у цій постанові Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, серед іншого, сформулював висновок, відповідно до якого нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати, проводиться у чітко визначений Законом №2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць, отримання відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити таку компенсацію у відповідь на заяву особи про виплату відповідної компенсації на підставі Закону №2050-ІІІ не змінює час, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить про час, коли особа почала вчиняти активні дії щодо реалізації свого права на отримання компенсації у позасудовому чи судовому порядку, та відповідно з вказаної дати не може розпочинатись відлік строку звернення з позовом до суду. Водночас у справі №560/8194/20 судова палата виходила з того, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону №2050-ІІІ не обов`язково має висловлюватися через ухвалення окремого акту індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством. За висновком судової палати зазначену норму варто тлумачити у її системному зв`язку з положеннями статей 2-4 Закону №2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом №2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням. Вчинення ж відповідачем активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову. Апеляційний суд, застосовуючи вищенаведений висновок Верховного Суду, зазначив, що оскільки ОСОБА_1 отримав заборгованість з виплати пенсії у серпні 2016 року, повинен був дізнатися про порушення своїх прав з 01 вересня 2016 року, тобто з першого дня наступного місяця після отримання заборгованості з виплати пенсії за попередні періоди, оскільки з цього дня починається перебіг шестимісячного строку звернення з позовом до суду, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Також суд апеляційної інстанції відхилив твердження ОСОБА_1 про те, що строк звернення до суду має обчислюватися з дня отримання відмови від Пенсійного фонду з тих підстав, що отримання листа-відповіді лише свідчить про початок активних дій щодо реалізації свого права в позасудовому порядку, але не змінює момент, з якого він повинен був дізнатись про порушення своїх прав. Враховуючи викладене колегія суддів дійшла висновку, що мотиви суду апеляційної інстанції, якими він керувався ухвалюючи постанову про залишення позову без розгляду, узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 02 квітня 2024 року у справі №560/8194/20, про що обґрунтовано зазначено в оскаржуваному судовому рішенні. Варто зауважити, що касаційна скарга не містить доводів про помилковість врахування судом апеляційної інстанції вищенаведеного висновку Верховного Суду, що свідчить лише про незгоду позивача з ухваленим судовим рішенням. Таким чином, Суд зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції є законною, обґрунтованою та такою, що ухвалена у відповідності до усталеної практики Верховного Суду у подібних правовідносинах. Крім того, станом на день винесення цієї ухвали, Верховний Суд від згаданих висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах із застосуванням виняткового механізму, закріпленого частиною першою статті 346 КАС України, не відступав і колегія суддів також не вважає за потрібне ініціювати питання про відступлення від зазначених висновків. Колегією суддів не може бути прийнято до уваги твердження скаржника про те, що справа має для нього виняткове значення, оскільки оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі. Проте, в касаційній скарзі скаржник належних обґрунтувань не наводить. Згідно зі сформованою у постанові від 04 жовтня 2019 року у справі №904/9713/17 практикою Верховного Суду, використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». Також, проаналізувавши доводи касаційної скарги колегія суддів дійшла висновку, що позивач не конкретизував обставини, що встановлені оскаржуваними судовими рішеннями, при розгляді справ №640/21047/20, №640/11789/21, №640/19798/21, №640/18477/21, №640/20320/22, №640/5050/22, №320/32404/23, №320/37851/23, №320/37854/23, №320/37855/23, №320/43842/23, №320/42615/23, №320/11567/24, №320/17540/24, №320/27342/24, №320/27710/24 та які він позбавлений можливості спростувати, а також яким чином ці обставини впливають на вирішення спору по суті в межах даних правовідносин, а лише зазначив загальне посилання на таку підставу касаційного оскарження. З огляду на вищевказане, Суд дійшов висновку що касаційна скарга не містить вагомих аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме щодо цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення, а також, що судовими рішеннями встановлено обставини, при розгляді інших справ та які позивач позбавлений можливості спростувати. Характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, правозастосовча практика, що склалася з приводу спорів цієї категорії, непоодинока кількість справ з подібними позовними вимогами, відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших, також дають підстави вважати, що судові рішення, які ухвалені у справі №320/1105/24, як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню. На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийняті у справі незначної складності, а виключних підстав для касаційного оскарження судових рішень у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, передбачених частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України скаржником у касаційній скарзі належним чином не обґрунтовано, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Аналогічна позиція щодо віднесення вказаної категорії справ до справ незначної складності висловлена Верховним Судом, зокрема, в ухвалах від 04 серпня 2021 року у справі №460/1860/20, від 22 травня 2022 року у справі №520/11158/19, від 16 жовтня 2023 року у справі №460/46161/22. Керуючись статтями 248, 328, 333, 335, 355, 359 КАС України, Суд УХВАЛИВ:

1. Визнати поважними наведені ОСОБА_1 підстави пропуску строку та поновити строк на касаційне оскарження на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2025 року у справі №320/1105/24.

2. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2025 року у справі №320/1105/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії.

3. Надіслати скаржнику копію ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.

4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Я.О. Берназюк Судді С.М. Чиркін В.М. Шарапа