Постанова Дніпровський апеляційний суд № 199/4894/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4840/25 Справа № 199/4894/24 Суддя у 1-й інстанції - ПОДОРЕЦЬ О. Б. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 липня 2025 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В., суддів: Єлізаренко І.А., Макарова М.О., за участю секретаря Коляди Я.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2025 року та на додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом припинення права користування житлом та виселення, В С Т А Н О В И Л А: У червні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом припинення права користування житлом та виселення. Позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 35,7 кв.м., житловою площею 18,4 кв.м. Дана квартира належить їй на підставі договору дарування від 29 грудня 1993 року, укладеного між нею та ТОВ «СОЛМ ЛТД», посвідченого старшим державним нотаріусом Четвертої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Устиновою Т.Г. та зареєстрованого в реєстрі за № 3-7727. Позивачка зазначала, що ОСОБА_1 , яка є її матір`ю, та ОСОБА_3 , який є її племінником, тривалий час чинять їй перешкоди у вільному та безперешкодному користуванню її власністю. ОСОБА_1 без її згоди мешкає у вказаній квартирі та самовільно вселила в спірну квартиру ОСОБА_3 . На теперішній час у розумінні статті 3 СК України відповідачі не є членами сім`ї позивачки, не дивлячись на кровне споріднення, не ведуть спільного господарства та не мають спільного бюджету. Також відповідачі тривалий час ігнорують прохання позивачки віддати ключі та звільнити належну їй спірну квартиру. Крім того, відповідачі, які мешкають в даній квартирі не сплачують комунальні послуги, у зв`язку з чим утворилася заборгованість за: послуги з постачання теплової енергії в розмірі 3 759,99 грн.; плату за абонентське обслуговування в розмірі 73,14 грн.; послуги з централізованого водопостачання в розмірі 1 117,14 грн.; плату за абонентське обслуговування водовідведення в розмірі 165,46 грн.; електроенергію в розмірі 4 780,64 грн. У зв`язку з тим, що позивачка не може реалізувати своє право на житло, яке передбачено Конституцією України та Житловим кодексом України, вона 16 травня 2024 року звернулася до Дніпровського районного управління поліції ВП № 1 ГУНП в Дніпропетровській області стосовно виселення її племінника ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 , яка належить позивачці. 05 червня 2024 року нею отримано відповідь про те, що працівники поліції здійснили вихід за вищевказаною адресою: АДРЕСА_2 , однак ОСОБА_4 , 1992 року народження, відмовився від будь-яких пояснень та з ним проведено профілактичну бесіду із роз`ясненням чинного законодавства. Також, повідомлено, що зазначені у звернені питання регулюються цивільним кодексом та вирішуються в приватному порядку в суді. Ураховуючи викладене, позивачка просила суд усунути для неї перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом припинення права користування даною квартирою ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та виселити їх з даної квартири, а також стягнути з відповідачів судові витрати. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Усунуто перешкоди ОСОБА_2 в користуванні власністю квартирою АДРЕСА_1 , шляхом припинення права користування даною квартирою ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Виселено ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат, що складаються із судового збору. Додатковим рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу по 17 663,36 грн. з кожного. У поданій 07 березня 2025 року апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати основне і додаткове рішення суду, та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що позивачкою не доведено факту порушення її прав відповідачем ОСОБА_1 , оскільки в спірній квартирі остання не проживає та не користується нею, що підтвердила сама позивачка в судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу позивачка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила її залишити без задоволення, через те, що обставини якими апелянт обґрунтовував свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду. Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді. Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 35,7 кв.м., житловою площею 18,4 кв.м., що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав № 360026477 від 26 грудня 2023 року (а.с.7 т.1). Вказана квартира належить позивачці на підставі договору дарування від 29 грудня 1993 року, укладеного між нею та ТОВ «СОЛМ ЛТД», посвідченого старшим державним нотаріусом Четвертої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Устиновою Т.Г. та зареєстрованого в реєстрі за № 3-7727 (а.с.8-9 т.1). Згідно витягу з реєстру територіальної громади № 2024/006856200 від 12 червня 2024 року, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 25 лютого 1994 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.20 т.1). Відповідно до листа ВП №1 ДРУП ГУНП в Дніпропетровській області від 05.06.2024 вбачається, що 16 травня 2024 року ОСОБА_2 зверталась до ВП №1 ДРУП ГУНП в Дніпропетровській області щодо виселення ОСОБА_3 з квартири, що їй належить. Працівники поліції здійснили вихід за адресою: АДРЕСА_2 , але гр. ОСОБА_4 , 1992 року народження, відмовився від будь яких пояснень, з ним проведено профілактичну бесіду із роз`ясненням чинного законодавства (а.с.23 т.1). Згідно відповіді відділу формування та ведення реєстру територіальної громади управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 13 серпня 2024 року за вих. № 6/5-2467, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.78 т.1). Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач ОСОБА_1 заперечувала сам факт володіння позивачкою спірної квартири та на підтвердження того, що це саме вона є власником квартири АДРЕСА_1 , надала до суду протокол загальних зборів ТОВ «СОЛМ ЛТД» № 10 від 02 грудня 1992 року, відповідно до якого засновниками було прийняте рішення про передачу в дар ОСОБА_1 однокімнатної квартири (а.с.68). Відповідно до договору № 018-92 від 02 грудня 1992 року, наданого ОСОБА_1 , ТОВ «СОЛМ ЛТД» подарувало ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 , що знаходилась на балансі ТОВ «СОЛМ ЛТД» (а.с.69). Також, відповідачем ОСОБА_1 надано до суду копію відповіді на запит Головного архітектурно-планувального управління департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 02 серпня 2024 року, згідно якого вбачається, що розпорядженням № 82/2р від 24 травня 1989 року житловому будинку «мкр. Фрунзенський-І, будівельний номер 5 «Г» було присвоєно адресу АДРЕСА_5 (а.с.70). Однак, із дослідженої у судовому засіданні інвентаризаційної справи на квартиру АДРЕСА_1 , вбачається, що власником спірної квартири на підставі договору дарування від 29 грудня 1993 року, посвідченого старшим державним нотаріусом Четвертої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Устиновою Т.Г. та зареєстрованого у реєстрі за № 3-7727 є саме позивачка ОСОБА_2 (а.с.191-220). Відповідачка ОСОБА_1 не звернулась до суду із відповідними позовними вимогами до позивачки ОСОБА_2 про оспорення її права власності щодо спірної квартири. Судом також було допитано свідків. Так, свідок ОСОБА_5 в судовому засідання 12 листопада 2024 року повідомила суду, що працювала економістом у ТОВ «СОЛМ ЛТД» протягом 1991-1994 років. Пам`ятає, що спірна квартира була подарована ОСОБА_2 . Чи виділялась квартира ОСОБА_1 не знає. Допитаний в якості свідка в судовому засіданні 28 січня 2025 року ОСОБА_6 повідомив суду, що є чоловіком позивачки. Зазначав, що спірна квартира була подарована його дружині ТОВ «СОЛМ ЛТД». У його дружини та тещі був конфлікт. Остання періодично виселяла ОСОБА_2 з даної квартири. Свідок з позивачкою завезли в квартиру меблі та інше приладдя та якийсь час там проживали. Приблизно у 1994 році ОСОБА_1 забрала ключі від квартири. Рік тому дізналися, що в квартирі проживає ОСОБА_3 . Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що є доведеними обставини того, що саме позивачка є власником спірної квартири, а відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 чинять перешкоди позивачці в користуванні належній їй на праві власності квартирою, а тому наявні правові підстави для припинення права користування спірною квартирою відповідачами. Також, суд дійшов висновку, що відповідач ОСОБА_3 без належних правових підстав проживає у спірній квартирі, а тому наявні підстави для його виселення. Однак, колегія суддів не може погодитися в повній мірі з висновками суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог, заявлених до відповідача ОСОБА_1 , виходячи з наступного. Стаття 47 Конституції України визначає, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Згідно статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 41 Конституції України, статей 386, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який враховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право. Права власника житлового будинку, квартири визначені статтею 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України та передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. Відповідно до статті 243 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Дарування громадянами майна державним, кооперативним або іншим громадським організаціям може бути обумовлено використанням цього майна для певної суспільно корисної мети. За змістом статті 244 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. Договір дарування громадянином майна державній, кооперативній або іншій громадській організації укладається в простій письмовій формі. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу. Статтею 227 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) передбачалося, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів. Відповідно до частини другої, шостої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Подібні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 922/1500/18, від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18, від 28 листопада 2019 року у справі № 918/150/19, від 26 січня 2022 року у справі № 921/787/20 від 14 червня 2022 року у справі № 904/3870/21, від 13 вересня 2022 року у справі № 918/1222/21. Із наведеного слідує, що на позивача покладається обов`язок довести, яким чином порушується його право або законний інтерес, а суд лише після підтвердження таких доводів може надавати оцінку усім обставинам спірних відносин, оскільки відсутність порушених прав чи інтересів є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Крім того, суди мають надавати оцінку щодо можливості поновлення права/захисту інтересу в обраний позивачем спосіб. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_2 посилалась на те, що відповідач ОСОБА_1 , яка є її матір`ю, тривалий час чинить їй перешкоди у вільному та безперешкодному користуванню її власністю, без її згоди мешкає у вказаній квартирі та тривалий час ігнорує її прохання віддати ключі та звільнити належну їй спірну квартиру. Проте, позивачкою не було надано належних доказів на підтвердження фактів проживання саме відповідачки ОСОБА_1 в спірній квартирі та те, що саме вона чинить їй перешкоди в користування її власністю і утримує у себе ключі від квартири, оскільки, достеменних та переконливих доказів у створенні таких перешкод суду не надано. Звернення позивачки до правоохоронних органів та результати їхніх перевірок вказують на те, що працівники поліції здійснили вихід за адресою: АДРЕСА_2 , де лише гр. ОСОБА_4 , 1992 року народження, відмовився від будь яких пояснень, та з ним проведено профілактичну бесіду із роз`ясненням чинного законодавства. У справі встановлено та не заперечувалося сторонами, що відповідачка ОСОБА_1 в спірній квартирі ніколи не проживала і не проживає. Хоча між ними склались неприязні стосунки. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачкою не доведено факту порушення її прав безпосередньо відповідачкою ОСОБА_1 , а тому, позовні вимоги до відповідачки ОСОБА_1 про усунення позивачці перешкод у користуванні власністю шляхом припинення права користування спірною квартирою саме відповідачкою ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Отже, ОСОБА_2 не довела своїх вимог до відповідачки ОСОБА_1 з підстав, заявлених у позові, що є її процесуальним обов`язком. За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Посилання позивачки як на підставу своїх позовних вимог на те, що відповідачі не сплачують комунальні послуги, внаслідок чого утворилася заборгованість, є безпідставними, оскільки позивачка не позбавлена, як власник сплачувати плату за комунальні послуги та не позбавлена можливості стягнення понесених нею витрат на оплату за комунальні послуги з відповідача ОСОБА_3 , у тому числі у судовому порядку при наявності заборгованості. Доводів про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог, заявлених до відповідача ОСОБА_3 , апеляційна скарга не містить. Апелянт ОСОБА_1 лише у прохальній частині апеляційної скарги просить скасувати рішення суду першої інстанції у тому числі і у частині позовних вимог щодо відповідача ОСОБА_3 , однак, матеріали справи не містять доказів, що відповідач ОСОБА_3 надав право ОСОБА_1 бути його представником в суді першої чи апеляційної інстанції, а тому підстави для перегляду оскаржуваного судового рішення в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_3 - відсутні. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідач ОСОБА_3 особисто рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2025 року в апеляційному порядку не оскаржував. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (пункти 1, 3 частини першої статті 376 ЦПК України). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що місцевий суд у повному обсязі фактичні обставини не встановив, тому рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом припинення права користування житлом необхідно скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом припинення права користування житлом. В іншій частині рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2025 року до ОСОБА_1 про відмову у її виселенні, слід залишити без змін. Рішення суду в частині, що не оскаржується іншим відповідачем ОСОБА_3 , не переглядається. Щодо оскарження додаткового рішення Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено. Аналогічний висновок викладений у постановах Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 462/2077/17, від 17 серпня 2022 року у справі № 745/342/19, від 17 травня 2023 року у справі № 522/5582/16-ц. З урахуванням того, що при повному або частковому задоволенні позову до кількох відповідачів судові витрати, сплачені позивачем, відшкодовуються ними пропорційно до розміру задоволених позовних вимог до кожного з відповідачів, то додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року, яким судові витрати стягнуті у солідарному порядку, також належить скасувати. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. За положеннями частин першої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а розмір судового збору при зверненні з апеляційною скаргою складав 1 816,80 грн., то на підставі статті 141 ЦПК України з позивачки ОСОБА_2 на користь відповідачки ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, що складаються із судового збору в розмірі 1 816,80 грн. Керуючись статтями 259, 268, 374, 376, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом припинення права користування житлом та додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом припинення права користування житлом відмовити. В іншій частині рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2025 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із судового збору в розмірі 1 816,80 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 29 липня 2025 року. Повний текст судового рішення складено 04 серпня 2025 року. Головуючий О.В. Свистунова Судді: І.А. Єлізаренко М.О. Макаров