Постанова 4802 № 165/2289/23

Справа № 165/2289/23 Головуючий у 1 інстанції: Василюк А. В. Провадження № 22-ц/802/713/25 Доповідач: Осіпук В. В. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 червня 2025 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Осіпука В. В., суддів Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю., з участю секретаря судового засідання Губарик К. А., представника позивача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на 1/2 частку квартири, за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 на рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 10 квітня 2025 року, В С Т А Н О В И В : У липні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зазначеним позовом. Покликалась на те, що з 10 січня 2003 року вони з відповідачем ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 03 серпня 2018 року. Також вказувала, що під час шлюбу ними за спільні кошти 26 грудня 2006 року було придбано та зареєстровано за відповідачем квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Оскільки після розірвання шлюбу вони з відповідачем не дійшли згоди щодо розподілу вказаного нерухомого майна, з метою збереження за собою права власності на житло позивач просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири, та стягнути з відповідача на свою користь понесені судові витрати. Рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 10 квітня 2025 року позов задоволено. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за позивачем ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за відповідачем ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним і необґрунтованим, представник відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно вважав спірне нерухоме майно спільною сумісною власністю сторін спору, оскільки воно було придбано за грошові кошти саме матері відповідача. Відзив на апеляційну скаргу не подавався. Заслухавши пояснення особи, яка бере участь у справі, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спірне нерухоме майно квартира була придбана у спільну сумісну власність сторін і це підтверджено умовами договору, то наявні підстави для визнання права власності за позивачем ОСОБА_2 на 1/2 частку квартири. Такий висновок суду є правильний. Встановлено, що позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі з 10 січня 2003 року по 03 серпня 2018 року, який було розірвано рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 03 серпня 2018 року, що набрало законної сили 04 вересня 2018 року(а.с.8). Під час шлюбу згідно договору купівлі-продажу від 26 грудня 2006 року сторонами було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за відповідачем ОСОБА_3 (а.с.9, 11) У п.1.1 вказаного договору купівлі-продажу від 26 грудня 2006 року зазначено, що на умовах, передбачених цим договором, продавець продає - в цілому квартиру за АДРЕСА_2 , а покупець в цілому купує вищезазначену квартиру в спільну сумісну власність подружжя. Згідно висновку про вартість майна, проведеного ФОП ОСОБА_5 , ринкова вартість об`єкта оцінки квартири загальною площею 45,1 м кв, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 01 червня 2023 року, становить 155035 грн (а.с.12). Положеннями статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України). З огляду на зміст статті 61 СК України, спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Згідно з частиною першою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20), конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначену презумпцію може бути спростовано й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) зроблено висновок, що «якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України). Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України)». Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. З урахуванням того, що на майно, яке придбане за час шлюбу, поширюється презумпція спільності права власності подружжя, то тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на ту особу, яка її спростовує. Вирішуючи цей спір, суд першої інстанцій, на думку колегії суддів, дійшов вірного висновку про те, що відповідачем не було спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на спірну квартиру, яка набута сторонами в період шлюбу, а тому ця квартира, яка розташована по АДРЕСА_1 , є їх спільною з позивачем сумісною власністю, оскільки придбано її за час перебування сторін у шлюбі і за згодою іншого з подружжя, а отже, спірне майно підлягає поділу у спосіб обраний позивачем. Крім того, місцевий суд, оцінивши наявні в матеріалах справи докази, зробив висновок, що відповідач не надав до суду достатніх та допустимих доказів того, що на придбання спірної квартири були використані грошові кошти іншої особи його матері. Отже, встановивши наведені обставини та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції цілком підставно і обґрунтовано ухвалив рішення про задоволення позову. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його зміни чи скасування відсутні. Доводи апеляційної скарги не спростовують вірних висновків суду першої інстанції і являються суб`єктивним тлумаченням норм матеріального та процесуального права відповідачем та не впливають на законність і обґрунтованість оскаржуваного ним рішення. Керуючись статтями 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В : Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 10 квітня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді