Постанова Чернігівський апеляційний суд № 736/1509/24

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 09 липня 2025 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 736/1509/24 Головуючий у першій інстанції Пархомчук Т. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/539/25 Чернігівський апеляційний суд у складі: головуючого-судді: Скрипки А.А. суддів: Євстафіїва О.К., Шарапової О.Л. секретар: Мальцева І.В. сторони: позивач: ОСОБА_1 відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Корюківського районного суду Чернігівської області у складі судді Пархомчук Т.В. від 25 грудня 2024 року, місце ухвалення рішення м.Корюківка, дата складення повного тексту рішення - 03 січня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, В С Т А Н О В И В: У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, в якому просила: визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу Ford Transit 2198, 2015 року випуску, білого кольору, № двигуна НОМЕР_1 , VIN № НОМЕР_2 , укладений 10.11.2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу Ford Transit 2198, 2015 року випуску, білого кольору, № двигуна НОМЕР_1 , VIN № НОМЕР_2 , укладений 07.08.2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . В обґрунтування вимог заявленого позову ОСОБА_1 зазначала, що за час її перебування у шлюбі з ОСОБА_2 , ними були придбані транспортні засоби - автомобілі Ford, 2015 року випуску, та Volkswagen, 2014 року випуску, які були зареєстровані за відповідачем. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.01.2022 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково, та стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини вказаних транспортних засобів. Позивач вказувала, що до цього часу ОСОБА_5 не сплатив їй грошову компенсацію та рішення суду не виконав. Виконавчі документи з примусового стягнення грошової компенсації перебувають на виконанні в Деснянському ВДВС у м. Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції. З інформації, наданої РСЦ ГСЦ МВС в Чернігівській області, позивач дізналася, що автомобіль марки Ford Transit 2198, 2015 року випуску, було відчужено на користь ОСОБА_3 , а ОСОБА_3 відчужила його на користь ОСОБА_4 , яка наразі є дружиною відповідача. Позивач вважає укладені правочини купівлі-продажу автомобіля фіктивними, у розумінні статті 234 ЦК України, а саме, такими, які вчинені без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цими правочинами, і тому вони підлягають визнанню судом недійсними. На думку позивача, вказані договори були укладені з метою уникнення спати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, яке набрало законної сили, і тому ОСОБА_1 просить визнати їх недійсними. Оскаржуваним рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області від 25.12.2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними - відмовлено. Судом стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000 грн. витрат на правову допомогу. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 25.12.2024 року у справі №736/1509/24 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги. В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року є незаконним та необґрунтованим, ухваленим із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, при неповному з`ясуванні та встановленні судом істотних обставин, без врахування усіх доказів, наявних у матеріалах справи, що у свою чергу, призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи. Доводи апеляційної скарги вказують, що ОСОБА_1 в позовній заяві не просила визнати за собою право власності на спірний транспортний засіб, а лише повернути транспортний засіб у володіння ОСОБА_2 , з метою належного виконання рішення суду. Оскільки оскаржувані договори купівлі-продажу були направлені на зменшення активів боржника ОСОБА_2 та, в подальшому, уникнення ним виконання рішення суду, оскільки одразу після продажу транспортного засобу ОСОБА_3 , апелянт звернулася до суду із позовом про розірвання шлюбу, а після розірвання шлюбу - з позовом про поділ спільного майна подружжя. За доводами апелянта, дії ОСОБА_2 порушують принцип добросовісності та норми ч.2, ч.3 статті 13 ЦК України, згідно якої, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Оскільки на період розгляду судової справи про поділ майна подружжя транспортні засоби, що були предметом розгляду судової справи, вибули з власності ОСОБА_2 , і ці речі є неподільними, ОСОБА_1 була присуджена грошова компенсація у розмірі 1/2 частки вартості транспортних засобів, про що зазначено у резолютивній частині судового рішення про поділ майна подружжя. За доводами апелянта, ОСОБА_2 мав отримати кошти від реалізації транспортних засобів та визначену рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова у справі №750/483/21 від 18.01.2022 року частину грошової компенсації сплатити ОСОБА_1 . Таким чином, право на кошти, отримані від реалізації транспортних засобів, у ОСОБА_1 виникло не за рішенням суду, як вказує суд першої інстанції, а з моменту продажу транспортних засобів. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова у справі №750/483/21 від 18.01.2022 року лише встановило факт та підтвердило, що майно перебувало у спільній сумісній власності, а оскільки на момент розгляду судової справи було реалізовано без згоди ОСОБА_1 та транспортні засоби є неподільною річчю, ОСОБА_1 було присуджено грошову компенсацію вартості транспортних засобів. Відтак, моментом виникнення зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , є момент продажу транспортного засобу. Апелянт стверджує, що суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що спір виник в першу чергу через ту обставину, що діючи недобросовісно, ОСОБА_2 відчужив транспортні засоби, що перебували у спільній сумісній власності подружжя, без згоди апелянта, у подальшому, після розірвання шлюбу, рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова у справі №750/483/21 від 18.01.2022 року було встановлено, що транспортні засоби набуті в період шлюбу, та апелянту було присуджено грошову компенсацію, яка залишається невиплаченою ОСОБА_2 . Апелянт зазначає, що кінцевим власником автомобіля Ford Transit 2198, 2015 року випуску, білого кольору, № двигуна НОМЕР_1 , VIN № НОМЕР_2 є ОСОБА_4 - теперішня дружина ОСОБА_2 . Судом першої інстанції не було надано зазначеному жодної оцінки, хоча вказане є одним із критеріїв визнання оскаржуваних договорів фраудаторними. Апелянт стверджує, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року порушує її права на належне виконання рішення Деснянського районного суду Чернігівської області від 18.01.2022 року у справі №750/483/21. Апелянт також не погоджується із стягнутою з неї на користь ОСОБА_2 сумою витрат на правову допомогу, вважаючи її завищеною. Апелянт вважає, що витрати на правову допомогу на користь ОСОБА_2 не підлягають відшкодуванню, оскільки дії його адвоката були спрямовані на затягування розгляду судової справи, що є зловживанням представником ОСОБА_2 своїми процесуальними правами. У відзиві на апеляційну скаргу (а.с.82-86, том 2) ОСОБА_2 просить відмовити повністю у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року, залишити без змін. ОСОБА_2 повідомляє, що ним понесені судові витрати на оплату правової допомоги з представництва та захисту прав та інтересів в Чернігівському апеляційному суді в розмірі 13 000 грн., про що до відзиву додаються відповідні документи, і дану суму судових витрат він просить стягнути на свою користь із позивача. У відповіді на відзив ОСОБА_2 на її апеляційну скаргу, ОСОБА_1 заперечує проти доводів даного відзиву, в тому числі, і проти заявленого до стягнення з неї на користь ОСОБА_2 розміру судових витрат на правову допомогу, вказуючи, що з урахуванням характеру спору, складності справи, обсягу наданих ОСОБА_2 по справі адвокатом послуг, зловживання представником ОСОБА_2 своїми правами, що призвело до затягування розгляду справи, а також розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу, суперечливість тарифікації послуг адвоката у документах, поданих представником ОСОБА_2 , витрати на правничу допомогу у сумі 13 000 грн., є необґрунтованими та не підтвердженими. ОСОБА_1 вважає, що витрати на правничу допомогу ОСОБА_2 є надто завищеними та необґрунтованими, і тому просить суд відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 щодо стягнення на його користь судових витрат на правничу допомогу у повному обсязі. В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Легка О.Ю. підтримала вимоги та доводи поданої апеляційної скарги і просила її задовольнити. В судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Блохіна Н.В. просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 25.12.2024 року - залишити без змін. В судове засідання апеляційного суду позивач ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які належним чином повідомлялися про дату, час і місце розгляду справи, не з`явилися. Відповідно до приписів ч.2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду даної справи, дослідивши матеріали даної цивільної справи, матеріали цивільної справи №750/483/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступного висновку. В ході судового розгляду даної справи судом встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 15.11.2008 року, який зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернігівського міського управління юстиції, актовий запис №2099. Рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова від 22.12.2020 року шлюб між сторонами було розірвано (а.с.72-72, зворот, том 1). У період перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали транспортні засоби: Ford, державний номерний знак НОМЕР_3 , 2015 року випуску, та Volkswagen, державний номерний знак НОМЕР_4 , 2014 року випуску, які були зареєстровані за ОСОБА_2 . Згідно договору комісії №862 від 09.11.2020 року, укладеного між ОСОБА_2 , як комітентом, та ПП КСЦ Автопростір, як комісіонером, останній зобов`язується за дорученням комітента за комісійну плату вчинити за рахунок комітента від свого імені один/або декілька правочинів щодо продажу транспортного засобу Ford TRANSIT, 2015 року випуску колір білий, VIN № НОМЕР_5 . За умовами цього договору комісіонер зобов`язуються укласти від свого імені договір купівлі-продажу з покупцем на придбання останнім ТЗ (справа №750/483/21, а.с.63). Відповідно до умов цього договору комісії, ПП КСЦ Автопростір на підставі договору купівлі-продажу №862 від 09.11.2020 року продало автомобіль Ford TRANSIT, державний номерний знак НОМЕР_3 , 2015 року випуску, колір білий, VIN № НОМЕР_5 ОСОБА_3 (справа №750/483/21, а.с.68). Як свідчить лист Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Чернігівській області від 20.11.2023 №31/25/11-2546 вх., 17.08.2021 року, здійснена перереєстрація автомобіля Ford TRANSIT, 2015 року випуску колір білий, VIN № НОМЕР_5 на нового власника - ОСОБА_4 , згідно договору купівлі-продажу (а.с.18, том 1). Згідно рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 18.01.2022 року у справі №750/483/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, судом позову задоволено частково. При цьому, визнано транспортний засіб марки Ford, державний номерний знак НОМЕР_3 , 2015 року випуску, об`єм двигуна 2198, тип авто: вантажний, типу кузова - фургон малотоннажний, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , набутим за час шлюбу. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини транспортного засобу Ford, державний номерний знак НОМЕР_3 , 2015 року випуску, об`єм двигуна: 2198, тип авто: вантажний, тип кузова - фургон малотонажний, у розмірі 155 447 грн. 95 коп. (а.с.13-15, том 1). Із облікової картки про зведене виконавче провадження № 69323723 на виконанні у старшого державного виконавця Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові перебуває виконавчий лист №750/483/21 від 09.06.2022, виданий Деснянським районним судом м.Чернігова про стягнення з ОСОБА_2 155 447 грн. 95 коп. (станом на 29.07.2024 року сума за цим виконавчим листом не сплачена) (а.с.130, том 1). Як вбачається із оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з тих обставин, що майновий інтерес ОСОБА_1 , як заінтересованої особи щодо спільного сумісного майна подружжя, яке було реалізоване за оспорюваними договорами купівлі-продажу, укладеними між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а в подальшому, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , було захищено рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова від 18.01.2022 року у справі про поділ спільного сумісного майна подружжя, на час розгляду якої позивач знала про існування оспорюваних правочинів, але її позовні вимоги були про стягнення грошової компенсації половини вартості спільного майна, а не про визнання цих договорів недійсними. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що позивач усвідомлено обрала саме такий спосіб захисту свого порушеного права. Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 , майнові інтереси якої захищено судом, не може оспорювати правочини, стороною яких вона не була. Судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні від 25.12.2024 року вказано, що на момент продажу ОСОБА_2 автомобіля, а саме, 09.11.2020 року, сторони перебували у шлюбі, і поділ спільного сумісного майна подружжя не відбувся, а отже, боргових зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 не існувало, що виключає наявність ознак фраудаторності у оспорюваних позивачем правочинах. За даних обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Вирішуючи питання розподілу судових витрат між сторонами, суд першої інстанції дійшов висновку про невідповідність заявленого до стягнення розміру витрат ОСОБА_2 на оплату послуг адвоката критеріям, встановленим статтею 136 ЦПК України, і тому дійшов висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу, який підлягає відшкодуванню відповідачу ОСОБА_2 за рахунок позивача, становить 10 000 грн. Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 відносно того, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року є незаконним та необґрунтованим, ухваленим із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, при неповному з`ясуванні та встановленні судом першої інстанції істотних обставин справи, без врахування всіх доказів, наявних у матеріалах справи, що призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року, оскільки вказані доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи. Доводи апеляційної скарги вказують, що ОСОБА_1 в позовній заяві не просила визнати за собою право власності на спірний транспортний засіб, а лише повернути транспортний засіб у володіння ОСОБА_2 , з метою належного виконання рішення суду. Оскільки оскаржувані договори купівлі-продажу були направлені на зменшення активів боржника ОСОБА_2 та, в подальшому, уникнення ним виконання рішення суду, оскільки одразу після продажу транспортного засобу ОСОБА_3 , апелянт звернулася до суду із позовом про розірвання шлюбу, а після розірвання шлюбу - з позовом про поділ спільного майна подружжя. За доводами апелянта, дії ОСОБА_2 порушують принцип добросовісності та норми ч.2, ч.3 статті 13 ЦК України, згідно якої, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Оскільки на період розгляду судової справи про поділ майна подружжя транспортні засоби, що були предметом розгляду судової справи, вибули з власності ОСОБА_2 , і ці речі є неподільними, ОСОБА_1 була присуджена грошова компенсація у розмірі 1/2 частки вартості транспортних засобів, про що зазначено у резолютивній частині судового рішення про поділ майна подружжя. За доводами апелянта, ОСОБА_2 мав отримати кошти від реалізації транспортних засобів та визначену рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова у справі №750/483/21 від 18.01.2022 року частину грошової компенсації сплатити ОСОБА_1 . Таким чином, право на кошти, отримані від реалізації транспортних засобів, у ОСОБА_1 виникло не за рішенням суду, як вказує суд першої інстанції, а з моменту продажу транспортних засобів. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова у справі №750/483/21 від 18.01.2022 року лише встановило факт та підтвердило, що майно перебувало у спільній сумісній власності, а оскільки на момент розгляду судової справи було реалізовано без згоди ОСОБА_1 та транспортні засоби є неподільною річчю, ОСОБА_1 було присуджено грошову компенсацію вартості транспортних засобів. Відтак, моментом виникнення зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , є момент продажу транспортного засобу. Апелянт стверджує, що суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що спір виник в першу чергу через ту обставину, що діючи недобросовісно, ОСОБА_2 відчужив транспортні засоби, що перебували у спільній сумісній власності подружжя, без згоди апелянта, у подальшому, після розірвання шлюбу, рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова у справі №750/483/21 від 18.01.2022 року було встановлено, що транспортні засоби набуті в період шлюбу, та апелянту було присуджено грошову компенсацію, яка залишається невиплаченою ОСОБА_2 . Апелянт зазначає, що кінцевим власником автомобіля Ford Transit 2198, 2015 року випуску, білого кольору, № двигуна НОМЕР_1 , VIN № НОМЕР_2 є ОСОБА_4 - теперішня дружина ОСОБА_2 . Судом першої інстанції не було надано зазначеному жодної оцінки, хоча вказане є одним із критеріїв визнання оскаржуваних договорів фраудаторними. Апелянт стверджує, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року порушує її права на належне виконання рішення Деснянського районного суду Чернігівської області від 18.01.2022 року у справі №750/483/21. З даного приводу апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до статті 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з договорів та інших правочинів. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Вказана правова норма кореспондується з положеннями частини першої статті 626 ЦК України. Правочином є найбільш розповсюджений юридичний факт, за допомогою якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. Зміст договору, як угоди домовленості (правочину) двох або більше сторін складає сукупність визначених на розсуд сторін та погоджених ними умов, у яких закріплюються їх права і обов`язки, що складають зміст договірного зобов`язання (частина перша статті 626 ЦК України, частина перша статті 628 ЦК України). Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (частина третя статті 509 ЦК України, пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Частиною першою статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтями: 203, 215 ЦК України регламентовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом і повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вирішуючи питання про недійсність правочину, судам необхідно враховувати, що виходячи зі змісту статей: 4, 10, 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, підлягають застосуванню загальні приписи статей: 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено, зокрема, право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. Відповідно до статей: 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але і визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і в залежності від цього, у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено. Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності правочинів, а саме, за недійсним правочином кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Загальним майновим наслідком недійсності правочину є реституція, яка в загальному вигляді передбачена абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України. Відповідно до статей: 215, 216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, та хоча і не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених вище положень законодавства, оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття заінтересована особа, такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес у оспорюваному договорі. Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права. Вимоги особи, яка в судовому порядку ставить питання про визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Застосування реституції, як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює права позивача, то судом може бути застосований іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в рамках заявлених позовних вимог. Зазначене узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного суду від 22.09.2022 року у справі №125/2157/19. Заявляючи вимоги про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, позивач ОСОБА_1 посилалася на те, що метою позову є повернення транспортного засобу у володіння ОСОБА_2 , з метою належного виконання рішення суду про стягнення на її користь компенсації за частку у спільному майні подружжя. Проте, такий спосіб забезпечення виконання рішення суду не може бути визнаний належним, оскільки чинне Законодавство передбачає інші механізми виконання судових рішень, зокрема, процедуру виконавчого провадження. При цьому, судом першої інстанції було обґрунтовано встановлено, що майновий інтерес ОСОБА_1 , як заінтересованої особи, щодо спільного сумісного майна подружжя, яке було реалізовано за оспорюваними договорами купівлі-продажу, укладеними між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а у подальшому, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , було захищено рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова від 18.01.2022 року. Даним рішенням суд провів поділ спільного сумісного майна подружжя, стягнувши на користь ОСОБА_1 , за її вимогою, грошову компенсацію, чим припинив право спільної сумісної власності подружжя. Про існування оспорюваних правочинів позивач ОСОБА_1 була обізнана на час розгляду Деснянським районним судом м.Чернігова справи про поділ спільного сумісного майна подружжя, проте, вимоги заявленого нею позову були про стягнення грошової компенсації половини вартості спільного майна, а не про визнання договорів недійсними. Тобто, позивач ОСОБА_1 усвідомлено обрала саме такий спосіб захисту свого права. Доводи апеляційної скарги також не спростовують висновку суду першої інстанції про те, що на момент продажу ОСОБА_2 автомобіля, тобто, 09.11.2020 року, сторони перебували у шлюбі, а поділ спільного сумісного майна подружжя не відбувся, а отже, боргових зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 не існувало, що виключає наявність ознак фраудаторності у оспорюваних ОСОБА_1 правочинах, і за даних обставин, відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують вказаних вище висновків суду першої інстанції, оскільки дані висновки узгоджуються із фактичними обставинами справи та нормами права, які регламентують спірні правовідносини. Апеляційний суд вважає, що не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , в частині незгоди апелянта із розміром стягнутої з неї на користь ОСОБА_2 суми відшкодування понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, розмір якої апелянт вважає завищеним. Як вбачається із оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року, надаючи оцінку доказам, які були надані ОСОБА_2 на обґрунтування розміру понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, суд констатував невідповідність розміру заявлених ОСОБА_2 до стягнення із позивача судових витрат на професійну правничу допомогу, законодавчо встановленим критеріям, зокрема, щодо співмірності заявленої суми у 20 000 грн. витрат на правову допомогу із категорією складності справи, об`ємом наданих адвокатом послуг, витраченим адвокатом часом на надання правничої допомоги та значенню справи для сторони. З огляду на вказане, суд першої інстанції дійшов висновку, що визначена адвокатом сума понесених ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу, за результатами розгляду даної справи, не є належним чином обґрунтованою. За даних обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду першої інстанції відносно того, що розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, який підлягає відшкодуванню ОСОБА_2 за рахунок позивача, становить 10 000 грн. Враховуючи наведене вище, доводи апеляційної скарги не містять в собі підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 25.12.2024 року, ухваленого на підставі норм права, які регламентують спірні правовідносини та на основі з`ясованих обставин, на які сторони спору посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в ході судового розгляду даної справи. За даних обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 25.12.2024 року, підлягає залишенню без змін. У відзиві на апеляційну скаргу (а.с.82-86, том 2) ОСОБА_2 повідомляє, що ним понесені судові витрати на оплату правової допомоги з представництва та захисту прав та інтересів в Чернігівському апеляційному суді в розмірі 13 000 грн., про що до відзиву додаються відповідні документи, і дану суму судових витрат він просить стягнути на свою користь із позивача. На підтвердження вказаної вимоги до відзиву на апеляційну скаргу стороною відповідача ОСОБА_2 додано: копію договору про надання правової допомоги від 12.07.2024 року (а.с.87, том 2); копію ордера на надання правничої допомоги ОСОБА_2 адвокатом Блохіною Н.В. в Чернігівському апеляційному суді (а.с.91, том 2); розрахунок оплати витрат на правову допомогу та акт прийому-надання правової допомоги від 17.02.2025 року (а.с.91,зворот, 92, том 2), відповідно до яких сторони погодили, що вартість правової допомоги становить 13 000 грн., виходячи із наступного: вивчення апеляційної скарги ОСОБА_1 - 2 год. (2 000 грн.), підготовка відзиву на апеляційну скаргу - 5 год. (5 000 грн.), підготовка клопотань про залишення без розгляду позову (апеляційної скарги) - 2 год. (2 000 грн.), надання консультації щодо порядку розгляду апеляційної скарги - 1 год. (1 000 грн.), участь у судових засіданнях Чернігівського апеляційного суду, незалежно від кількості засідань - 3 000 грн. Сторони погодили, що вартість однієї години роботи адвоката становить 1 000 грн. Стороною відповідача ОСОБА_2 також надано квитанцію №б/н від 17.02.2025 року, відповідно до якої, адвокатом Блохіною Н.В. прийнято від ОСОБА_2 , згідно договору від 12.07.2024 року та акту від 17.02.2025 року, 13 000 грн. (а.с.92,зворот, том 2). Стороною відповідача ОСОБА_2 надано докази направлення іншим учасникам справи вказаних вище документів (а.с.93-95, том 2). У відповіді на відзив ОСОБА_2 на її апеляційну скаргу, ОСОБА_1 заперечує проти доводів даного відзиву, в тому числі, і проти заявленого до стягнення з неї на користь ОСОБА_2 розміру судових витрат на правову допомогу, вказуючи, що з урахуванням характеру спору, складності справи, обсягу наданих ОСОБА_2 по справі адвокатом послуг, зловживання представником ОСОБА_2 своїми правами, що призвело до затягування розгляду справи, а також розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу, суперечливість тарифікації послуг адвоката у документах, поданих представником ОСОБА_2 , витрати на правничу допомогу у сумі 13 000 грн., є необґрунтованими та не підтвердженими. ОСОБА_1 вважає, що витрати на правничу допомогу ОСОБА_2 є надто завищеними та необґрунтованими, і тому просить суд відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 щодо стягнення на його користь судових витрат на правничу допомогу у повному обсязі. Відповідно до приписів ч.4 статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 31 січня 2025 року у справі №758/5917/21, провадження №61-1515св24, з приводу питання розподілу між сторонами судових витрат на професійну правничу допомогу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалено судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку із реалізацією права на судовий захист у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору й стримування від подання безпідставних позовів. Відповідно до приписів частин першої та другої статті 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Водночас, зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами. Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема, у випадку укладення ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18). Суд, вирішуючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зобов`язаний врахувати подані стороною у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України, докази, надати їм належну оцінку і лише після цього прийняти відповідне судове рішення з цього питання. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити із встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність, враховуючи положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21). У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі №211/3113/16-ц, від 06 листопада 2020 року у справі №760/11145/18 зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Велика Палата Верховного Суду вказувала, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру, виходячи із конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц). Приймаючи до уваги наведене вище, приписи ч.4, ч.5, ч.6 статті 137 ЦПК України, а також законодавчо встановлені критерії відшкодування понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, враховуючи заяву сторони позивача про неспівмірність заявленого відповідачем ОСОБА_2 до стягнення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, дослідивши надані стороною відповідача ОСОБА_2 докази на підтвердження обсягу та вартості наданої адвокатом відповідачу ОСОБА_2 професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції, а також виходячи із критерію реальності адвокатських витрат, а саме, визначення їх дійсності та необхідності, конкретних обставин справи, апеляційний суд дійшов висновку, що стягненню із позивача ОСОБА_1 на користь відповідача ОСОБА_2 підлягає 10 000 грн., в рахунок відшкодування понесених судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. При цьому, необхідно зазначити, що при визначенні вказаного розміру відшкодування відповідачу ОСОБА_2 судових витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд виходить із засад виваженості, обґрунтованості, розумності, співмірності та справедливості, враховує складність справи, суть спору, тривалість затраченого представником відповідача ОСОБА_2 часу, пропорційність судових витрат предмету спору та обсягу фактично наданих послуг і результатів розгляду справи. Керуючись статтями: 137, 141, 367, 368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 25 грудня 2024 року, залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000 (десять тисяч) грн., в рахунок відшкодування понесених судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Головуючий: Судді: