Постанова 4812 № 489/5644/24

11.07.25 22-ц/812/1177/25 Провадження № 22-ц/812/1177/25 Суддя першої інстанції Кокорєв В.В. Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М. П О С Т А Н О В А Іменем України 08 липня 2025 року м. Миколаїв Справа № 489/5644/24 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Царюк Л.М., суддів Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М., при секретарі судового засідання Горенко Ю.В., за участі представника позивача - ОСОБА_1 , відповідачки ОСОБА_2 , її представника ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла її представниця ОСОБА_4 , на рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року, повне судове рішення складено 02 травня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Кокорєва В.В., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Миколаївська міська рада про примусове виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення, В С Т А Н О В И В: 01 серпня 2025 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Миколаївська міська рада про примусове виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення. Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_5 разом зі своїм малолітнім сином є особами, що мають право на проживання в житловому приміщенні квартирі АДРЕСА_1 . Він та його син постійно потерпають від порушення свого права на житло з боку відповідачки, яка протиправно заволоділа вказаним житлом та позбавила їх можливості вільно користуватись належним їм житлом та речами. Більш того відповідачка всіляко перешкоджає позивачу скористатись передбаченим законом правом на приватизацію житла. Посилаючись на викладене позивач просив суд прийняти рішення щодо виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Інгульського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 судовий збір у розмірі 1 211.20 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 7

000. Рішення суду мотивовано тим, що відповідачка проживала у спірній квартирі на підставі ордеру, що був виданий на ім`я ОСОБА_6 . Оскільки остання померла, а новий ордер відповідачці не видано, договорів оренди з нею не укладено, про що свідчить наявна у справі відмова виконавчого комітету Миколаївської міської ради, суд приходить до висновку, що відповідачка займає квартиру АДРЕСА_1 без належної правової підстави. Отже, позивач та відповідачка перебувають у нерівних правових умовах щодо користування спірною квартирою, оскільки позивач зареєстрований в ній та відповідно має право на проживання, разом з своїм неповнолітнім сином. Не погодившись з рішення суду ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла її представниця ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, поданого не власником майна можливе за умови доведення позивачем двох умов, по-перше, якщо позивач доведе, що він є особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, по-друге, якщо позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому, а ні перша, а ні друга умова не була доведена позивачем, в матеріалах справи не міститься жодних доказів на підтвердження жодної умови. Як і було встановлено судом першої інстанції, власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 на час подання позовної заяви є Миколаївська міська рада. Суд першої інстанції не дослідив, не надав жодної оцінки тому, що договір найму жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 , між ОСОБА_5 , та Миколаївською міською радою не укладався. В своїх поясненнях третя особа також жодним чином не підтверджувала право володіння позивача на спірну квартиру. Судом першої інстанції також не було досліджено питання чи проживав позивач в зазначеній квартирі, для того щоб зробити висновок чи має позивач будь-яке право, в тому числі володіння (наявність речового права) на зазначену квартиру. Суд першої інстанції повинен був дослідити питання, чи проживав позивач, у спірній квартирі та тривалість його проживання. З приводу зазначеного докази не надавались до суду першої інстанції, так як позивачем не заявлялась позовна вимога щодо встановлення його права володіння на спірну квартиру, та на підтвердження його права володіння на спірну квартиру не надавалось жодних підтверджуючих документів. Так, доведеність, що позивач є особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом, покладається саме на позивача. Суд помилково дійшов до висновку, що позивач хоча і не є власником спірної квартири, проте володіє (має речове право) з підстави, передбаченої законом. На підтвердження зазначеного позивачем не надано жодного доказу, судом першої інстанції жодним чином не досліджено питання на якій підставі ОСОБА_5 є належним позивачем, ОСОБА_5 в свою чергу жодним чином не доведено, що він є особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом. Суд першої інстанції поверхнево дослідив матеріали справи та помилково зазначає, що відповідачка чинила перешкоди в користуванні позивачем спірною квартирою. Суд першої інстанції помилково дійшов до висновку, що відповідачка чинить перешкоди позивачу в користуванні спірною квартирою, зазначене не підтверджується жодним доказом. Судом першої інстанції не враховано, що з 2015 року, на час смерті матері та після, ОСОБА_5 не проживав в квартирі, жодного позову щодо не допуску до квартири не подавав, жодних фактів не допуску відповідачкою його до спірної квартири не зафіксовано, не враховано, що відповідачка не проживає в спірній квартирі, про що відомо і третій особі (власнику майна) і самому позивачеві, тому суд першої інстанції помилково прийшов до переконання, що позовні вимоги підлягали задоволенню. Щодо розподілу судових витрат. Заяви про те, що позивачем буде долучено докази до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, позивачем не подавалось. Суд першої інстанції не врахував, що позивачем надано неналежний договір про надання правової допомоги та взагалі не надано підтвердження фактичного понесення позивачем витрат, як не надано платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом так і не подано заяву про те, що позивачем буде долучено докази до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, відповідно до пункту 8 статті 141 ЦПК України. Від ОСОБА_7 , в інтересах якого діяв його представник ОСОБА_1 , надійшов відзив на апеляційну скаргу. У відзиві позивач зазначав, що відповідач не зазначає з яких саме підстав відбувається апеляційне оскарження та просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що на підставі ордеру виконавчого комітету Ради народних депутатів міста Миколаєва від 30 липня 1980 № 791 ОСОБА_6 надано право на зайняття площі квартири АДРЕСА_1 , в складі її сім`ї з чотирьох осіб. Як слідує з довідки від 16 січня 2021 року ОСОБА_8 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 16 січня 2021 року по теперішній час. Згідно з витягом з рішенням від 24 березня 2021 року № 241 вирішено відмовити у зміні договору найму житлового приміщення по АДРЕСА_2 із ОСОБА_6 на ОСОБА_2 у зв`язку з наданням неповного пакета документів. 09 липня 2024 року на адресу відповідача позивачем надіслано вимогу про припинення порушення його прав та звільнення незаконно зайнятого приміщення (квартири). Відповідно до листа Миколаївського районного управління поліції від 21 квітня 2021 року № 2 під час проведення перевірки встановлено, що за адресою: АДРЕСА_2 проживає ОСОБА_2 разом зі своєю неповнолітньою донькою. В ході подальшої перевірки з`ясовано, що ОСОБА_2 є сестрою ОСОБА_5 та між ними є конфлікт з приводу користування квартирою. Відповідно до Акту не допуску до житлового приміщення від 19 травня 2021 року, складеного в присутності ОСОБА_9 , адвоката Лемешка О.В., адвоката Сторчака М.А., інженера з інвентаризації 2 категорії КП ММБТІ Семенової В.О. засвідчено, що двері ніхто не відчинив. Відповідно до рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2024 року у ц/с №489/1183/21 позов ОСОБА_2 про визнання права користування жилим приміщенням, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зміну договору найму житлового приміщення задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право користування квартирою АДРЕСА_1 . При перегляді зазначеної справи апеляційним судом постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2024 року постановлено апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана її представником адвокатом Соколіком В.Д. задовольнити частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_5 , яка подана його представником адвокатом Лемешком О.В. задовольнити. Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 січня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5 , Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, про визнання права користування жилим приміщенням та стягнення судових витрат з ОСОБА_5 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5 , Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, про визнання права користування жилим приміщенням - відмовити. Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 січня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5 , Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зміну договору найму житлового приміщення змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 1 362 грн. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції. Відповідно до постанови Верховного Суду від 26 грудня 2024 року у справі № 489/1183/21 за позовом ОСОБА_2 до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5 , виконавчого комітету ММР, третя особа Департамент з надання адміністративних послуг ММР, про визнання права користування жилим приміщенням, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зміну договору найму житлового приміщення, касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Соколік В.Д., залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2024 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2024 залишено без змін. Згідно Акту про не проживання від 24 лютого 2025 року, у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_10 не проживають на протязі пів року та на даний час. Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині таким вимогам відповідає не повною мірою. Згідно зі статтею 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Статтею 5 ЖК України встановлено, що державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд). Громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів. ( частина 1 статті 9 ЖК України). Для експлуатації державного і громадського житлового фонду створюються житлово-експлуатаційні організації, діяльність яких здійснюється на основі господарського розрахунку.Житлово-експлуатаційні організації забезпечують схоронність житлового фонду і належне його використання, високий рівень обслуговування громадян, а також контролюють додержання громадянами правил користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і придомової території (частина 1, 2 статті 24 ЖК України). Право користування житловим приміщенням це право жити у такому приміщенні, користуватися комунальними послугами на законодавчих підставах. Всі члени сім`ї власника житлового приміщення мають право користуватися ним на рівні з його власником. Для цього таким людям потрібно жити в такому приміщенні та бути зареєстрованим у ньому. Жилі приміщення в будинках житлового фонду місцевих рад надаються громадянам виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради за участю громадської комісії з житлових питань, створюваної при виконавчому комітеті з депутатів місцевих рад, представників громадських об`єднань, трудових колективів (стаття 51 ЖК України). На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення (частини 1, 2 статті 58 ЖК України). У статті 64 ЖК Української РСР зазначено, що члени сім`ї наймача - це дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Вселення особи до квартири комунальної власності без згоди всіх членів сім`ї наймача, які проживають разом з ним, є порушенням норм Житлового кодексу України (ЖК). Згідно з частиною 1 статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Відповідно до статті 107 ЖК УРСР У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (частина 3 статті 116 ЖК України). Отже, вселення особи до квартири комунальної власності без згоди всіх членів сім`ї наймача, які проживають разом з ним, є порушенням норм Житлового кодексу України (ЖК). Як встановлено у 1980 році ОСОБА_11 (матір сторін), як наймач житла, отримала від виконавчого комітету квартиру на сім`ю з чотирьох осіб, до складу яких входила відповідачка, а потім і позивач, як члени сім`ї. Зазначені особи були зареєстровані в зазначеній квартирі. Відповідачка була зареєстрована у вказаній квартирі по 11 грудня 2007 року та по 20 листопада 2012 року проживала в Черкаській області. З пояснень відповідачки в суді апеляційної інстанції вона повернулася проживати в квартиру АДРЕСА_1 в 2020 році. На той час в цій квартирі були зареєстровані її мати ОСОБА_11 та її брат, позивач у справі, який заперечував її проживання в квартирі. Дозволу на проживання в квартирі ні її мати, ні позивач не надавали. Судовими рішеннями у цивільній справі ОСОБА_12 було відмовлено у визнанні права на її проживання в квартирі АДРЕСА_1 . З огляду на зазначене, судом першої інстанції зроблено вірний висновок про те, що вселення та користування відповідачкою спірною квартирою, що перебуває у комунальній власності та у користуванні позивача, як члена сім`ї наймача, відбувалося без дотримання норм ЖК України та інших нормативних актів, що регулюють користування таким житлом є протиправним. Доводи апеляційної скарги про те, що позивач не проживає у квартирі АДРЕСА_1 не заслуговують на увагу, оскільки судовим рішенням у цивільній справі № 489/183/21 ОСОБА_12 відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_5 , таким, що втратив право на користуванням вказаним житлом. Аргументи апеляційної скарги про те, що відповідачка звільнила спірну квартиру та виїхала на постійне місце проживання в м. Київ, оскільки по- перше, на час звернення позивача з вказаним позовом, відповідачка в суді першої інстанції не долучала будь-яких доказів щодо звільнення спірної квартири, по-друге, під час розгляду справи ні позивач, ні власник квартири не підтверджували факту звільнення квартири; по-третє, відповідачкою не надано доказів, що ключі від вхідних дверей квартири та саме приміщення квартири передані власнику або користувачу. Таким чином, за встановленими обставинами відповідачка ОСОБА_2 , вселившись у спірну квартиру без дозволу наймача та членів його сім`ї, які на той час проживали в квартирі, а тому вважається такою, що самовільно вселилася, внаслідок чого порушила права позивача на користування цим житлом, що є підставою для її виселення. Водночас, суд першої інстанції, мотивуючи задоволення позовних вимог, помилково обґрунтував свої висновки положеннями статей 319, 321 ЦК України, безпідставно виходячи з того, що порушені права позивача, як власника спірного житла. Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками суду першої інстанції не погоджується, та вважає, що доводи апеляційної скарги підлягають частковому задоволенню, а мотивувальна частина оскаржуваного рішення підлягає зміні. Пунктом 2 частини 1 статті 374 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частини 1, 2 статті 376 ЦПК України). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина 4 статті 376 ЦПК України). За таких обставин, враховуючи вищевикладене, через неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, на підставі пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції підлягає зміні в мотивувальній частині з викладенням її в редакції цієї постави. Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Зміна мотивувальної частині оскаржуваного рішення у справі, що переглядається, не є підставою зміни розподілу судових витрат. Керуючись статтями 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла її представниця ОСОБА_4 , задовольнити частково. Рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині оскаржуване судове рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Л.М. Царюк Судді: Т.М. Базовкіна Ж.М. Яворська Повне судове рішення складено 11 липня 2025 року.