Постанова 4855 № 640/17133/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/17133/22 Суддя першої інстанції: Панченко Н.Д. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2025 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача Файдюка В.В. суддів: Епель О.В., Мєзєнцева Є.І., При секретарі: Масловській К.І. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності і стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, - В С Т А Н О В И В : У жовтні 2022 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач, Офіс) про: - визнання протиправною бездіяльності Офісу щодо затримки на 1 рік 2 місяці та 18 днів у виконанні рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі та посаді; - стягнення з Офісу на користь ОСОБА_1 779 468,63 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок невчасного виконання рішення суду. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21.01.2025 позов задоволено частково. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора (ідентифікаційний код: 00034051, адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі в період з 01.07.2021 по 19.09.2022 у розмірі 726835,70 грн (сімсот двадцять шість тисяч вісімсот тридцять п`ять грн 70 коп.). У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що рішенням суду, яке набрало законної сили, поновлено ОСОБА_1 на займаній посаді, а тому Офіс, як роботодавець, зобов`язаний був добровільно та негайно поновити працівника на роботі та видати відповідний наказ. Крім того, суд підкреслив, що доводи відповідача про те, що процес поновлення на роботі здійснюється за принципом диспозитивності після подання відповідної заяви спростовується чинним законодавством та висновками Верховного Суду, а тому за час затримки виконання рішення суду з Офісу необхідно стягнути середній заробіток, однак за 290 робочих днів, а не за 311, як помилково вважав ОСОБА_1 . Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням в частині, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить змінити його в частині суми стягнення з відповідача на користь позивача, зазначивши середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі у період з 01.07.2021 по 19.09.2022 у розмірі 781 974,96 грн. Свою позицію обґрунтовує тим, що судом було неправильно обчислено кількість робочих днів у періоді затримки виконання рішення, а відтак помилково зменшено належну до стягнення суму більш ніж на 55 тисяч гривень. Крім того, не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове, яким у задоволенні позову у цій частині відмовити. Свою позицію обґрунтовує тим, що невжиття позивачем заходів, спрямованих на поновлення на посаді, а також подальше звільнення з органів прокуратури за власним бажанням свідчить про відсутність у нього наміру продовжувати трудові відносини з Офісом, що свідчить про відсутність правових підстав для виплати середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Окремо звертає увагу, що всупереч вимог КАС України розгляд цієї справи здійснювався судом першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження. У відзиві на апеляційну скаргу Офісу позивач просить відмовити в її задоволенні та задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 . В обґрунтування своїх доводів зазначає, зокрема, що наведені в апеляційній скарзі аргументи ретельно досліджені судом першої інстанції та обґрунтовано відхилені. Відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 від відповідача не надійшло. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Приймаючи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача не є предметом апеляційного оскарження, то судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку його законності та обґрунтованості у межах доводів та вимог апеляційних скарг ОСОБА_1 і Офісу. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, виходячи з такого. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.07.2021 у справі №640/1514/20 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.03.2021 скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора № 2173ц від 21.12.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади Старшого слідчого в особливо важливих справах п`ятого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України. Поновлено ОСОБА_1 в Генеральній прокуратурі України на посаді Старшого слідчого в особливо важливих справах п`ятого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 934861,09 грн. В іншій частині позовних вимог - відмовлено. Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 . Генеральній прокуратурі України на посаді Старшого слідчого в особливо важливих справах п`ятого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 53886,10 грн. Постановою Верховного Суду від 30.08.2022 касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, закрито. Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.07.2021 у справі №640/1514/20 змінено в частині мотивів, виклавши їх у редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.07.2021 року у справі №640/1514/20 залишено без змін. Наказом Офісу генерального прокурора від 19.09.2022 позивача поновлено на посаді Старшого слідчого в особливо важливих справах п`ятого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 25.12.2019. Підстава: заява ОСОБА_1 , постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.07.2021, постанова Верховного суду від 30.08.2022 у справі №640/1514/20. Наказом Офісу Генерального прокурора від 20.09.2022 №1815ц позивача звільнено із займаної посади у зв`язку з поданням заяви про звільнення з посади за власним бажанням. Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач зазначав, що оскільки постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.07.2021 у справі №640/1514/20 фактично було виконано лише 19.09.2022, то він відповідно до положень статті 236 Кодексу законів про працю України має право на стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за період з 01.07.2021 по 19.09.2022. Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів враховує таке. Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Ні Законом України «Про прокуратуру», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку Київською обласною прокуратурою) строків виконання рішення суду про поновлення на посаді, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення із служби в органах прокуратури. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Указана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у справах №815/714/16, №821/1333/16, № 822/3307/17, №817/1517/17. Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання відповідальності роботодавця за затримку виконання рішення про поновлення особи на службі в органах прокуратури, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України. Судовою колегією враховується, що рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно (п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України). Відповідно до ч. ч. 1, 2, 8 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. При цьому приписи ст. 236 КЗпП України закріплюють, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Викладене, у свою чергу, свідчить про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика Європейського суду з прав людини (справи «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції») говорить, що право на справедливий суд є ілюзорним, якщо судове рішення залишається невиконаним. Частиною 3 статті 14 КАС України закріплено, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена вже згаданою статтею 236 КЗпП України, згідно якої проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Колегія суддів наголошує, що обов`язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому, з огляду на принцип загальнообов`язковості судових рішень судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов`язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням. Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися. Виконання рішення вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, фізичною особою, фізичною особою - підприємцем, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. Колегією суддів враховується, що Верховний Суд вже неодноразово викладав висновки щодо застосування ст. 236 КЗпП України стосовно виконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, яке допущене до негайного виконання. Так, у постанові від 21.10.2021 у справі № 640/19103/19 суд касаційної інстанції зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави. Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Верховний Суд у цій справі підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника. Також Верховний Суд наголосив, що наведені приписи КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі. Як висновок, суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період. Правова позиція щодо застосування приписів статті 236 КЗпП України неодноразово висловлювалася Верховним Судом також, зокрема, і в постановах від 16.02.2018 у справі №807/2713/13-а, від 27.06.2019 у справі №821/1678/16, від 26.11.2020 у справі №500/2501/19, від 19.04.2021 у справі №826/11861/17, від 09.11.2022 у справі № 460/600/22, від 23.03.2023 у справі №420/8539/21, від 21.11.2024 у справі № 640/22270/21, від 10.04.2025 у справі № 280/5280/23. При цьому, у постанові від 09.11.2022 у справі № 460/600/22 Верховний Суд, урахувавши раніше висловлену правову позицію щодо застосування статті 236 КЗпП України, зазначив, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю. Невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи незвернення до органу державної виконавчої служби) ніяким чином не впливає на обов`язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущеного до негайного виконання, яке покладає на нього зобов`язання щодо поновлення працівника на посаді. Таким чином, доводи відповідача в апеляційній скарзі про те, що процес поновлення на роботі здійснюється за принципом диспозитивності, тобто за наявності волевиявлення особи та необхідності для цього звернення цієї особи з відповідною заявою або відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про поновлення на роботі, оцінюються колегією суддів критично, оскільки спростовуються нормами ст. 236 КЗпП України та практикою Верховного Суду. З урахуванням наведеного, а також зважаючи на те, що з 02.07.2021 по 19.09.2022 не було видано наказ про поновлення позивача на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах п`ятого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, судова колегія приходить до висновку про правильність позиції суду першої інстанції щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на посаді. Разом з тим, колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції, правильно зазначивши, що у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.07.2021 у справі №640/1514/20 встановлений середньоденний заробіток ОСОБА_1 у розмірі 2 506,33 грн, що не заперечується учасниками справи, неправильно встановив кількість робочих днів у періоді з 01.07.2021 по 19.09.2022, за який на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Так, указаний період починається з 02.07.2021 (дня, наступного за днем ухвалення постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.07.2021 у справі №640/1514/20) і завершується 16.09.2022 (останнім робочим днем перед днем прийняття наказу від 19.09.2022 №1757ц про поновлення позивача на займаній посаді). Кількість робочих днів у цьому періоді, включаючи 02.07.2021 та 16.09.2022 з урахуванням листів Міністерства розвитку та економіки, торгівлі та соціального господарства України від 12.08.2020 №3501-06/219 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2021 рік», Міністерства економіки України від 12.08.2021 №47-03/520 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2022 рік», розпоряджень Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №1191-р «Про перенесення робочих днів у 2021 році», від 26.08.2021 №1004-р «Про перенесення робочих днів у 2022 році», а також Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 №2136-ІХ, складає 310 робочих днів, а не 290, як помилково зазначено судом першої інстанції, і не 312, як помилково зазначив позивач в апеляційній скарзі. Отже, належна до стягнення з Офісу на користь ОСОБА_1 сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі в період з 01.07.2021 по 19.09.2022 складає 776 962,30 грн (2 506,33 х 310), а не 726 835,70 грн, як помилково зазначив суд першої інстанції, та не 781 974,96 грн, як помилково зазначено в апеляційній скарзі позивача. У зв`язку з викладеним рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині суми, яка підлягає стягненню на користь позивача. Водночас, щодо аргументів апеляційної скарги відповідача про те, що після поновлення ОСОБА_1 на посаді 19.09.2022 останнім вже 20.09.2022 подано заяву про звільнення із цієї посади за власним бажанням, що свідчить про відсутність у позивача наміру продовжувати трудові відносини з Офісом, а відтак і про відсутність правових підстав для виплати середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на посаді колегія суддів зазначає, що подальше бажання чи небажання особи продовжувати працювати на попередньо займаній посаді не звільняє роботодавця від відповідальності за несвоєчасне виконання рішення суду про поновлення на роботі. Крім того, колегія суддів зауважує, що вказана справа, як правильно зазначив Офіс в апеляційній скарзі, у розумінні ч. 6 ст. 12 КАС України не належить до справ незначної складності. Водночас, така характеристика справи автоматично не відносить її до тієї категорії справ, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження. Так, відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 12 КАС України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій статті 12 та частині четвертій статті 257 КАС України. Отже, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження. Водночас, суд апеляційної інстанції зауважує, що всупереч твердження відповідача, ця справа не належить до вичерпного переліку справ, які розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження відповідно до вимог ч. 4 ст. 12 та ч. 4 ст. 257 КАС України. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції, вирішуючи цей спір, прийшов до правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, однак, обчислюючи розмір такої суми, суд неправильно визначив кількість робочих днів такої затримки. Наведені вище обставини є підставою для зміни судового рішення у мотивувальній та резолютивній частинах. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Приписи п. 1 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу позивача задовольнити частково, апеляційну скаргу відповідача - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - змінити у мотивувальній частині та у резолютивній частині шляхом викладення абзацу другого резолютивної частини рішення суду у новій редакції. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд - ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року - змінити у мотивувальній частині та викласти абзац другий його резолютивної частини в наступній редакції: «Стягнути з Офісу Генерального прокурора (ідентифікаційний код: 00034051, адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі в період з 02.07.2021 по 16.09.2022 у розмірі 776 962 (сімсот сімдесят шість тисяч дев`ятсот шістдесят дві) гривні 30 копійок». В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені статтями 328-331 КАС України. Повне рішення виготовлено 08 липня 2025 року. Суддя-доповідач: В.В. Файдюк Судді: О.В. Епель Є.І. Мєзєнцев