Постанова 4851 № 520/32166/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2025 р. Справа № 520/32166/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Спаскіна О.А., Суддів: Любчич Л.В. , Присяжнюк О.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2025, головуючий суддя І інстанції: Сагайдак В.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 07.04.25 по справі № 520/32166/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просила суд: - Визнати протиправним та скасувати Рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 14.11.2024 року №963400123464. - Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити та виплачувати з 07.11.2024 ОСОБА_1 , пенсію за віком відповідно до етапі 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІ1 "Про державну службу" у розмірі 60 відсотків від заробітку, зазначеного в довідках №02-19/105 від 08.10.2024 та №02-19/120 від 07.11.2024 виданих Чугуївською районною військовою адміністрацією Харківської області. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 14.11.2024 року №963400123464. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , про призначення пенсії за віком відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІ1 "Про державну службу", з урахуванням висновків суду в цій справі. Відмовлено в задоволенні інших вимог. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 605,60 грн. (шістсот п`ять гривень шістдесят копійок). Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції. Так в апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що оскільки позивачу уже призначена пенсія відповідно до Закону № 3723-XII, права на призначення пенсії відповідно до вказаного Закону позивач не має. Позивач не скористалася своїм правом на подання відзиву до Другого апеляційного адміністративного суду на апеляційну скаргу відповідача. На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення слід змінити, з огляду на наступне. Судом встановлено, що отримуючи пенсію за віком згідно Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» позивач 07 листопада 2024 року звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області із заявою про переведення на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», до заяви додано довідки видані Чугуївською районною військовою адміністрацією Харківської області про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця (посадовий оклад, надбавка за ранг, надбавка за вислугу років) №02-19/105 від 08.10.2024 року на 31 грудня 2023 року та довідку про складові заробітної плати для призначення пенсії особі, яка має не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, і яка на дату виходу па пенсію не займає посади державної служби №02-19/120 від 07.11.2024 за грудень 2023 року. Рішенням Головного управління Пенсійною фонду України в Харківській області від 14.11.2024 року №963400123464 позивачу відмовлено у перерахунку пенсії за віком відповідно до Закону України "Про державну службу" у зв`язку з тим, що Закон України «Про державну службу» «не містить норм, які передбачають проведення перерахунку пенсій державним службовцям». Не погоджуючись з рішенням пенсійного органу, позивач звернулася до суду з адміністративним позовом. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що позивач станом на 01.05.2016 має не менш як 20 років стажу роботи віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, досягла пенсійного віку, передбаченого ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», а тому має право на пенсію за віком, передбачену відповідно до Закону України «Про державну службу». Щодо вимоги зобов`язати відповідача призначити та виплачувати пенсію, суд виходив з того, що суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб`єкта владних повноважень. У зв`язку з чим, суд дійшов висновку про необхідність визнати протиправним та скасувати Рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 14.11.2024 року №963400123464 та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , про призначення пенсії за віком відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІ1 "Про державну службу", з урахуванням висновків суду в цій справі. Крім того, суд відмовив у задоволені вимоги щодо виплати позивачу пенсії у розмірі 60% від заробітної плати, оскільки вказана вимога є передчасною. Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з наступного. Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Згідно ч. 1 ст. 9 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника. Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону № 1058-IV особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором. За наявності в особи права на пенсію за різними законами або на різні види пенсії в межах одного закону, законодавець не забороняє останньому після призначення пенсії, перейти з одного виду пенсії на інший, або звернутись органу пенсійного фонду з заявою про призначення пенсії за іншим законом. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення державної служби, зокрема порядок реалізації права на пенсійне забезпечення державних службовців, визначається Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон України № 889-VIII). За змістом п. 2 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №889-VIII, з 01.05.2016 втратив чинність Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-ХІІ (далі по тексту - Закон України № 3723-ХІІ), крім ст. 37, що застосовується до осіб, зазначених у п.п. 10 і 12 цього розділу. Положеннями п.п. 10, 12 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №889-VIII передбачено, що державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених ст. 25 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-ХІІ у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених ст. 25 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-ХІІ у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Приписами ч.1 ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-ХІІ, чинного до 01.05.2016, передбачено, що на одержання пенсії державних службовців мають право: чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абз.1 ч.1 ст.28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 01.01.2011 - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, - у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 01.01.2011 року-страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування. З матеріалів справи, колегією суддів встановлено, що позивач отримувала пенсію за віком на підставі Закону України "Про державну службу", в подальшому перейшла та станом на час звернення до суду з цим позовом отримує пенсію за віком на підставі Закону № 1058-IV. ОСОБА_1 , вважаючи, що має право на отримання пенсії за віком на підставі Закону № 889-VIII, звернулась до пенсійного органу із заявою від 07.11.2024, в якій просила призначити їй пенсію за віком згідно Закону України "Про державну службу", до якої додала відповідний пакет документів. Розглянувши заяву із доданими документами, відповідач прийняв рішення від 14.11.2024, яким відмовив у перерахунку пенсії позивача відповідно до заяви від 07.11.2024. Водночас, суд першої інстанції надав невірну оцінку спірному рішенню відповідача, не врахував, що останнє стосується перерахунку пенсії позивача, тоді як заява від 07.11.2024 стосувалась саме призначення пенсії на підставі іншого Закону. Отже, заява позивачки по суті пенсійним органом не розглянута. Доказів звернення позивача із заявою саме про перерахунок пенсії відповідачем ні суду першої, ні апеляційної інстанції не надано. З наведеного вбачається, що у спірних правовідносинах пенсійний орган не досліджував, не оцінював та не висловлював жодних суджень з приводу заяви позивача від 07.11.2024, яка стосувалась призначення пенсії. Доказів вчинення таких дій не надано відповідачем і суду апеляційної інстанції. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що пенсійним органом в належний спосіб не розглянуто заяву позивача від 07.11.2024 та не прийнято жодного з рішень за наслідками її розгляду (призначення пенсії, переведення на пенсію за іншим Законом або відмову у такому призначенні чи переведенні). Відповідно до п.п.1,6,7 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про адміністративну процедуру» під час підготовки справи до розгляду та вирішення, крім невідкладного розгляду та вирішення справи (стаття 60 цього Закону), адміністративний орган встановлює наявність та достатність матеріалів у справі, а також за необхідності: 1) витребовує додатково документи та відомості, що перебувають у володінні органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи чи організації, що належить до сфери його управління; 6) вирішує питання про необхідність залучення до участі в адміністративному провадженні осіб, які сприяють розгляду справи, призначення експертизи, проведення огляду на місці або огляду речей, проведення слухання у справі; 7) виконує інші передбачені законом обов`язки в рамках адміністративного провадження. Згідно з ч. 1 ст. 52 Закону України «Про адміністративну процедуру» адміністративний орган досліджує обставини, що мають значення для вирішення справи, виходячи з принципів законності та офіційності. Відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України «Про адміністративну процедуру» адміністративний орган визначає відповідно до законодавства способи та обсяг встановлення обставин справи. При цьому адміністративний орган не обмежений доводами учасників адміністративного провадження, наданими ними доказами та клопотаннями. Відповідно до ч. 1 ст. 69 Закону України «Про адміністративну процедуру» за результатами розгляду справи адміністративний орган у межах своїх повноважень приймає адміністративний акт. Згідно з ч. 1 ст. 72 Закону України «Про адміністративну процедуру» адміністративний акт, прийнятий у письмовій формі, або усний адміністративний акт, підтверджений у письмовій формі, повинен мати мотивувальну частину (крім випадків, передбачених частиною шостою цієї статті). Мотивування (обґрунтування) адміністративного акта в письмовій формі повинно забезпечувати особі можливість правильно його зрозуміти та реалізувати своє право на оскарження адміністративного акта. У справі Рисовський проти України Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу належного урядування. Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип належного урядування не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Разом з тим, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області всупереч ч. 2 ст. 77 КАС України правомірності прийнятого рішення ні суду першої, ні апеляційної інстанції не довело. Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що спірне рішення від 14.11.2024 прийнято відповідачем без надання оцінки всім обставинам, викладеним в заяві та за відсутності жодних обґрунтувань щодо підстав відмови у призначенні пенсії, що свідчить про його протиправність. Як наслідок, колегія суддів погоджується з загальним висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 14.11.2024 №963400123464. Обираючи належний спосіб захисту прав позивача, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи N R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним. Дискреційні повноваження це комплекс прав і зобов`язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах. Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право. Адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб`єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб`єкта владних повноважень. Відповідно до абзацу 3 пункту 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду "Про судове рішення в адміністративній справі" від 20.05.2013 № 7, суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень відповідно до закону приймає рішення на власний розсуд. Суд не може підміняти державний орган і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем. Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим ст. 2 КАС України критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Слід зазначити, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (стаття 2 КАС України). Відтак, обираючи спосіб захисту прав позивача, суди мали б зважати на ефективність такого захисту. Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту, згідно з якою засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13 Конвенції, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64). Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95). При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі "Джорджевич проти Хорватії", п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі "Ван Остервійк проти Бельгії", п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин кожної конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення. Відповідно до ч.1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003). Суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь особи, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. З урахуванням викладеного, висновок суду щодо зобов`язання відповідача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту, застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням певних фактичних обставин справи. Відповідно до ч. 2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується із загальним висновком суду першої інстанції, що належним засобом захисту прав позивача буде визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 14.11.2024 року №963400123464 та зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , про призначення пенсії за віком відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІ1 "Про державну службу", з урахуванням висновків суду в цій справі. З огляду на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи і невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення вимог апеляційної скарги, зміні судового рішення з підстав та мотивів його прийняття, шляхом викладення змісту судового рішення в редакції цієї постанови. Інші доводи та заперечення сторін на висновки колегії суддів не впливають. При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України). Підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміні рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи і невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (п. 1, п. 3 ч. 1 ст. 317 КАС України). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4 ст. 317 КАС України). Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області - задовольнити частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2025 по справі № 520/32166/24 - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2025 у справі № 520/32166/24 -залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя О.А. Спаскін Судді Л.В. Любчич О.В. Присяжнюк