Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/36913/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/36913/23 Суддя першої інстанції: Лисенко В.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2025 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Судді-доповідача Файдюка В.В., Суддів Епель О.В., Карпушової О.В., При секретарі Масловській К.І. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві, третя особа - Дарницький відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання протиправною і скасування вимоги,- В С Т А Н О В И В : У жовтні 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у м. Києві (далі - відповідач, ГУ ДПС у м. Києві), третя особа - Дарницький відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - третя особа, Дарницький ВДВС), про визнання протиправною та скасування вимоги від 16.05.2019 №Ф-66195-17У про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 20.01.2025 позов задоволено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. У іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. Відтак, оскільки за ОСОБА_1 вже сплачено єдиний внесок роботодавцем, то підстави для прийняття оскаржуваної вимоги відсутні. Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати його. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що, по-перше, ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець та перебував на загальній системі оподаткування з 01.01.2012 по 03.04.2019, по-друге, з 01.01.2017 законодавство не пов`язує наявність обов`язку зі сплати єдиного внеску із отриманням фізичною особою-підприємцем доходу, а тому засобами інформаційної системи ДПС в автоматичному режимі було сформовано оскаржувану вимогу, по-третє, з моменту припинення державної реєстрації позивача як суб`єкта господарювання єдиний внесок не нараховувався, по-четверте, згідно ч. 12 ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний соціальний внесок сплачується незалежно від здійснення підприємницької діяльності та фінансового стану платника. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Свою позицію обґрунтовує тим, що судом першої інстанції правильно встановлено, що у період з липня 2012 року по липень 2020 року позивач працював як найманий працівник і роботодавця за нього сплачували єдиний внесок, що за усталеною практикою Верховного Суду свідчить про відсутність у ОСОБА_1 обов`язку із сплати такого внеску самостійно. Відзиву на апеляційну скаргу від третьої особи не надійшло. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю. Приймаючи до уваги, що від учасників справи не надійшло клопотань про розгляд справи за їх участі, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла такого висновку. Як було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 21.09.2010 по 03.04.2019 був зареєстрований як фізична особа-підприємець, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 28.04.2023. Матеріали справи свідчать, що ГУ ДПС у м. Києві сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 16.05.2019 №Ф-66195-17-У, якою, відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи податкового органу, позивача зобов`язано сплатити недоїмку у розмірі 21 030,90 грн. Вважаючи протиправним указану вимогу ГУ ДПС у м. Києві з підстав її необґрунтованості, ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом. Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів виходить з такого. Підпункт 14.1.139 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України; тут і надалі у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначає фізичну особу-підприємця, як особу, яка або є платником податків і зборів, встановлених цим Кодексом, крім єдиного податку; або є платником єдиного податку за ставкою, що передбачає сплату податку на додану вартість; або є платником єдиного податку за ставкою, що передбачає включення податку на додану вартість до складу єдиного податку, і добровільно переходить у встановленому цим Кодексом порядку на сплату єдиного податку за ставкою, що передбачає сплату податку на додану вартість. Згідно пп. 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 ПК України працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону. У свою чергу п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон; тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначає єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) як консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок. Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок. У силу положень ст. 2 Закону його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Частина 1 статті 4 Закону відносить до платників єдиного внеску роботодавців: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами; фізичних осіб - підприємці, зокрема ті, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством про працю, чи за цивільно-правовим договором (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців). Стаття 7 Закону регулює базу нарахування єдиного внеску, а саме: - для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; - для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; - для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Колегія суддів звертає увагу, що Законом не було врегульовано на час прийняття спірної вимоги відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює. Водночас, системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. У іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. Інше тлумачення норм Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» спричинило б подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, позивач у 2014-2020 роках перебував у трудових відносинах з ДП «Державний центр інформаційних ресурсів» та ДП «Інформаційні судові системи», які були страхувальниками по відношенню до ОСОБА_1 (застрахованої особи) і сплачували єдиний внесок за вказану застраховану особу у зазначений період, що підтверджується довідкою форми ОК-5 від 27.04.2023 (а.с. 28-31). При цьому такий внесок сплачувався за позивача як найманого працівника у розмірі, не менше мінімального. У свою чергу, колегіє суддів вважає за необхідне підкреслити, що доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження підприємницької діяльності відповідачем не надано. Таким чином, оскільки ОСОБА_1 вже сплачено єдиний внесок як працівником ДП «Державний центр інформаційних ресурсів» та ДП «Інформаційні судові системи», то підстави для прийняття спірної вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску - відсутні. Аналогічна правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 04.12.2019 у справі №440/2149/19, від 23.01.2020 у справі № 480/4656/18, від 02.04.2020 у справі №140/2475/19, від 11.08.2022 у справі №1940/1565/18, від 31.03.2023 у справі №600/2686/21-а. Суд апеляційної інстанції також звертає увагу, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права. Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, - ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 січня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені статтями 328-331 КАС України. Повне рішення виготовлено 01 липня 2025 року. Суддя-доповідач В.В. Файдюк Судді О.В. Епель О.В. Карпушова