Постанова 4856 № 120/2240/25

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/2240/25 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Крапівницька Н. Л. Суддя-доповідач - Шидловський В.Б. 01 липня 2025 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Шидловського В.Б. суддів: Сапальової Т.В. Капустинського М.М. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного бюро розслідувань, в якому просив: визнати протиправними дії Державного Бюро розслідувань, що полягають у не належному розгляді заяви засудженого ОСОБА_1 від 07.11.2024; зобов`язати Державне бюро розслідувань відповідно до положень Закону України "Про звернення громадян", провести повну та об`єктивну перевірку дій окремих працівників четвертого слідчого відділу (із дислокацією у місті Вінниці) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, про які зазначено у заяві засудженого ОСОБА_1 від 07.11.2024, та повідомити його про результати її розгляду, суть прийнятого рішення. Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 13 березня 2025 року закрито провадження у справі. Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апелянт свою апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не враховано, що предметом спірних правовідносин є саме недотримання відповідачем вимог ст. 3 Закону України "Про звернення громадян", а відтак спірні правовідносини не стосуються окремих питань діяльності відповідача, яка регламентована нормами КПК України. 08 квітня 2025 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від відповідача, в якому останній вказав на безпідставність доводів апеляційної скарги, у зв`язку із чим просив залишити рішення суду першої інстанції без змін. Справа розглядається в порядку письмового провадження. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що у задоволенні апеляційної скарги належить відмовити з огляду на таке. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу влади чи місцевого самоврядування, в тому числі в рамках Закону України "Про звернення громадян", а стосується дій відповідача щодо неналежної перевірки і розгляду заяви позивача ОСОБА_1 від 07.11.2024 та не вжиття заходів про притягнення до дисциплінарної відповідальності службових (посадових) осіб, що підлягає розгляду в порядку КПК України, а тому цей спір не може бути розглянутий в порядку адміністративного судочинства. Колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, з огляду на наступне. Положеннями частини першої статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Зі змісту частини першої статті 5 КАС України вбачається, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Системний аналіз вищезазначених положень дозволяє дійти висновку, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Так, спір у цій справі виник, зокрема, у зв`язку з протиправними, на переконання позивача, діями та бездіяльністю Державного бюро розслідувань у не належному розгляді заяви засудженого ОСОБА_2 від 07.11.2024 та зобов`язати Державне Бюро Розслідувань відповідно до положень Закону України «Про звернення громадян», провести повну та об`єктивну перевірку дій окремих працівників четвертого слідчого відділу (із дислокацією у місті Вінниці) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, про які зазначено у заяві засудженого ОСОБА_1 . Відповідно до пункту 2 частини другої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства. Отже, законодавцем передбачено різновиди публічно-правових спорів, які належить розглядати не лише в адміністративному провадженні, а й у порядку кримінального судочинства. З приводу подібних спірних правовідносин свою позицію у рішенні від 23.05.2001 року №6-рп/2001 висловив Конституційний Суд України, який зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості, не належить до сфери управлінської. Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 2011 року у справі № 19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності, правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. В цьому ж рішенні Конституційний Суд наголосив, що здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Таким чином правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб`єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ. Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 31 березня 2021 року у справі № 440/5875/20. Колегія суддів звертає увагу, що в межах справи №120/2240/25, ОСОБА_1 оскаржує дії службових осіб, які за своїм змістом не є управлінською діяльністю, яка створює безпосередньо для позивача певні правові наслідки, у зв`язку з чим із таких правовідносин не може виникати публічно-правовий спір, який віднесено до юрисдикції адміністративного суду. Характер спірних правовідносин та вимоги позивача не стосуються захисту його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади. У межах спірних правовідносин позивач і відповідач діють як учасники кримінального провадження, права та обов`язки яких визначені кримінальним процесуальним законом, тому спір у цій справі не може бути предметом розгляду в адміністративному суді. Згідно з частиною першою статті 1, частиною першою статті 4 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України) порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування визначено параграфом 1 глави 26 Кримінального процесуального кодексу України. Положеннями частини першої статті 303 Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора. Також частинами другою та третьою статті 303 Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу. Під час підготовчого судового засідання можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора, передбачені пунктами 5 та 6 частини першої цієї статті. При цьому, відповідно до частини першої статті 306 Кримінального процесуального кодексу України скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 цього Кодексу, з урахуванням положень цієї глави. Беручи до уваги, що спір у цій справі виник у зв`язку з протиправними, на переконання позивача, діями та бездіяльністю Державного бюро розслідувань у не належному розгляді заяви засудженого ОСОБА_2 від 07.11.2024 та зобов`язати Державне Бюро Розслідувань відповідно до положень Закону України «Про звернення громадян», провести и повну та об`єктивну перевірку дій окремих працівників четвертого слідчого відділу (із дислокацією у місті Вінниці) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, про які зазначено у заяві засудженого ОСОБА_1 , то суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що за змістом відносини у цій справі не є владно-управлінськими, а оскаржувані дії та ДБР випливають з відносин у рамках розслідування кримінального провадження. Та обставина, що відповіді на заяви позивача надалі надавались суб`єктами владних повноважень, не змінює суті спірних правовідносин, оскільки незалежно від того, якими нормами керувався відповідач, надаючи відповідь на заяву позивача, це не впливає на його процесуальний статус, а відтак і на те, що його дії і рішення за результатами розгляду цієї заяви можуть бути оскаржені лише за правилами і в порядку, визначеному КПК України. Крім того, позовні вимоги обґрунтовані не дотриманням відповідачем вимог Закону України «Про звернення громадян». Статтею 4 Закону України "Про звернення громадян" передбачено, що до рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов`язки або його незаконно притягнуто до відповідальності. Статтею 12 Закону України «Про звернення громадян» передбачено, що Дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінальним процесуальним, цивільним процесуальним, трудовим законодавством, законодавством про захист економічної конкуренції, Кодексом адміністративного судочинства України, законами України "Про судоустрій і статус суддів", "Про доступ до судових рішень", "Про запобігання корупції", "Про виконавче провадження", "Про адміністративну процедуру". При цьому, у постанові від 27 березня 2023 року у справі № 420/13296/22 Верховний Суд зазначив про визнання протиправними дій щодо несвоєчасного та неналежного розгляду звернення та зобов`язання розглянути звернення відповідно до вимог Закону України "Про звернення громадян" зазначено, що орган дізнання, попереднього слідства, прокуратури під час вчинення дій, пов`язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, а отже оскарження таких дій має відбуватися виключно за правилами, установленими КПК України. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року в справа № 826/2004/18, від 10 квітня 2019 року у справі №808/390/18 та від 28 серпня 2019 року в справі № 1540/5031/18. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі №826/13340/15 сформувала правовий висновок, згідно з яким спір щодо правомірності дій органу при розгляді скарги на дії працівників цього органу, які здійснюють досудове розслідування в кримінальних провадженнях, у яких скаржник є стороною, підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства. За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що спір у цій справі не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу влади чи місцевого самоврядування, в тому числі в рамках Закону України «Про звернення громадян», оскільки заявлені позивачем вимоги пов`язані з оскарженням процесуальних дій та бездіяльності відповідача щодо перевірки дій окремих працівників четвертого слідчого відділу, розгляд яких можливий лише у порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України, а тому цей спір не може бути розглянутий в порядку адміністративного судочинства. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що провадження підлягає закриттю у справі № 120/2240/25, оскільки розгляд заявлених позовних вимог не відноситься до юрисдикції адміністративних судів, що, у свою чергу, виключає розгляд справи в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Враховуючи вказане, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що спір у вказаній частині не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, та вважає, що суд обґрунтовано закрив провадження в частині позовних вимог, правильно застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування ухвали суду відсутні. Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Згідно з частиною п`ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З огляду на викладене, колегія суддів, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку, що судом ухвалено судове рішення з додержанням норм процесуального права, законне і обґрунтоване, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а підстави для його скасування відсутні. Згідно із п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Шидловський В.Б. Судді Сапальова Т.В. Капустинський М.М.