Постанова 4855 № 640/7744/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/7744/22 Головуючий у І-ій інстанції Чучко В.М., суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2025 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К. при секретарі Литвин С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні без участі сторін апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року по справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УТН-ГРУП» до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови, - В С Т А Н О В И В : Товариство з обмеженою відповідальністю «УТН-ГРУП» (далі - позивач, ТОВ «УТН-ГРУП») звернулося до суду із адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - відповідач, Відділ примусового виконання рішень Департаменту ДВС) у якому просило: - визнати протиправною та скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження № 65060827 від 08.02.2022 року, винесену державним виконавцем Відділ примусового виконання рішень Департаменту ДВС Яковенком В.А.; - зобов`язати Відділ примусового виконання рішень Департаменту ДВС відновити виконавче провадження № 65060827, закінчене на підставі оскаржуваної постанови про закінчення виконавчого провадження від 08.02.2022. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року зазначений адміністративний позов задоволено частково. Скасовано постанову про закінчення виконавчого провадження від 08.02.2022 року №75763641, винесену державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, Міністерство юстиції України подало апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю. Сторони в судове засідання не з`явилися, про час, дату та місце слухання справи повідомлялися належним чином. Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі, зокрема, неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання (п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України). Відповідно до ч. 2 ст.313 КАС України неявка сторін належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду справи, не перешкоджає слухання справи. Справу розглянуто у відкритому судовому засіданні в м. Києві, без фіксації судового процесу, в порядку ч. 4 ст. 229 КАС України. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.06.2020 року у справі №640/966/19, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.10.2020 року: - визнано протиправним та скасовано рішення комісії Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві № 1014977/33150762 від 06.12.2018 року про відмову у реєстрації податкової накладної № 1 від 02.11.2018 року та зобов`язано Державну податкову службу України прийняти та зареєструвати податкову накладної № 1 від 02.11.2018 року в Єдиному реєстрі податкових накладних датою її фактичного отримання 19.11.2018 року; - визнано протиправним та скасовано рішення комісії Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві № 1014978/33150762 від 06.12.2018 року про відмову у реєстрації податкової накладної № 2 від 08.11.2018 року та зобов`язано Державну податкову службу України прийняти та зареєструвати податкову накладної № 2 від 08.11.2018 року в Єдиному реєстрі податкових накладних датою її фактичного отримання 19.11.2018 року; - визнано протиправним та скасовано рішення комісії Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві № 1014980/33150762 від 06.12.2018 року про відмову у реєстрації податкової накладної № 3 від 10.11.2018 року та зобов`язано Державну податкову службу України прийняти та зареєструвати податкову накладної № 3 від 10.11.2018 року в Єдиному реєстрі податкових накладних датою її фактичного отримання 19.11.2018 року; - визнано протиправним та скасовано рішення комісії Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві № 1014979/33150762 від 06.12.2018 року про відмову у реєстрації податкової накладної № 4 від 14.11.2018 року та зобов`язано Державну податкову службу України прийняти та зареєструвати податкову накладної № 4 від 14.11.2018 року в Єдиному реєстрі податкових накладних датою її фактичного отримання 19.11.2018 року. На виконання рішення 03.11.2020 року видано виконавчий лист. Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС від 08.04.2021 року відкрито виконавче провадження № 65060827 (далі по тексту - ВП №65060827) з примусового виконання виконавчого листа № 640/966/19, виданого 03.11.2020 Окружним адміністративним судом м. Києва про зобов`язання Державної податкової служби України прийняти та зареєструвати податкову накладної № 1 від 02.11.2018 року в Єдиному реєстрі податкових накладних датою її фактичного отримання 19.11.2018 року, податкову накладної № 2 від 08.11.2018 року в Єдиному реєстрі податкових накладних датою її фактичного отримання 19.11.2018 року, податкову накладної № 3 від 10.11.2018 року в Єдиному реєстрі податкових накладних датою її фактичного отримання 19.11.2018 року, податкову накладної № 4 від 14.11.2018 року в Єдиному реєстрі податкових накладних датою її фактичного отримання 19.11.2018 року. У зв`язку з невиконанням рішення суду боржником, 25.08.2021 року державним виконавцем винесено постанову про накладення штрафу на боржника у розмірі 5100 грн. та повторно зобов`язано виконати рішення суду. У зв`язку з повторним невиконанням судового рішення, державним виконавцем 29.09.2021 року винесено постанову про накладення на Державну податкову службу України штрафу в розмірі 10200 грн за невиконання рішення суду без поважних причин та зобов`язано боржника виконати рішення суду протягом десяти робочих днів. 23.11.2021 року державним виконавцем направлено до Національної поліції України подання (повідомлення) про кримінальне правопорушення за фактом умисного невиконання посадовими/службовими особами Державної податкової служби України виконавчого листа № 640/966/19. 08.02.2022 року, керуючись вимогами п. 11 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», державним виконавцем Яковенком В.А. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 640/966/19, виданого Окружним адміністративним судом міста Києва 03.11.2020 (далі по тексту - оскаржувана постанова). Не погоджуючись з оскаржуваною постановою, позивач звернувся з даним позовом до суду за захистом своїх прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не надано належних доказів, які б підтверджували повне виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.06.2020 року у справі №640/966/19, яке набрало законної сили 09.10.2020 року, відповідно до постанови Шостого апеляційного адміністративного суду. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Спірні правовідносини регулюються Конституцією України та Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VІІІ (далі - Закон № 1404-VІІІ) (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Згідно ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. Аналогічний висновок викладено у ч. 2-3 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Згідно ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Як вже вище зазначалося судом, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.06.2020 року у справі №640/966/19, адміністративний позов ТОВ «УТН-ГРУП» до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови задоволено. Вказане судове рішення набрало законної сили 09.10.2020 року, відповідно до постанови Шостого апеляційного адміністративного суду в справі № 640/966/19. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч.4 ст. 78 КАС України). Згідно зі ст. 1 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України (п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1404-VІІІ). Згідно статті 5 Закону № 1404-VІІІ примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 18 Закону № 1404-VІІІ виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону. Частинами 1, 6 статті 26 Закону № 1404-VІІІ визначено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Правовими положеннями п. 11 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VІІІ регламентовано, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі, надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону. Відповідно до частини 3 статті 63 Закону № 1404-VІІІ виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція), зокрема визначено, що закінчення виконавчого провадження здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статті 39 Закону. Пунктом 22 Інструкції визначено, що у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 08.02.2022 державним виконавцем Яковенком В.А. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 640/966/19, виданого Окружним адміністративним судом міста Києва 03.11.2020, керуючись вимогами п. 11 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження». Європейський суд з прав людини (далі по тексту - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур. ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу №1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції2). Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»). Також, у справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (до прикладу справа «Сук проти України»). Отже, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, складовою права на справедливий суд. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 11 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» можливо лише за умови виконання послідовності вказаних виконавчих дій, а саме: - накладення на боржника штрафу і перевірка стану виконання рішення (у разі невиконання вимог державного виконавця без поважних причин); - накладення штрафу в подвійному розмірі (у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин); - звернення до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону. Якщо після вжиття державним виконавцем усіх заходів примусового виконання рішення боржник відмовляється виконувати рішення немайнового характеру, а виконати його без участі боржника неможливо, державний виконавець звертається до правоохоронних органів із повідомленням про злочин, після чого закінчує виконавче провадження. При цьому, накладення на боржника повторного штрафу та звернення до правоохоронних органів із поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності є лише заходами з метою притягнення до відповідальності боржника за невиконання без поважних причин виконавчого документа. За цією позицією накладення штрафів та внесення подання (повідомлення) правоохоронним органам не є достатніми заходами виконання рішення суду, якщо при цьому відсутні докази, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання. Тож звернення з таким повідомленням до правоохоронних органів не є підставою для висновку про те, що державним виконавцем ужито всіх можливих заходів для виконання рішення суду та встановлено неможливість його виконання. У свою чергу, направлення повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності боржника, не є останньою дією після вчинення державним виконавцем усіх можливих дій із виконання рішення суду, після якої державний виконавець повинен винести постанову про закінчення виконавчого провадження, а свідчить лише про вжиття ним передбачених Законом заходів щодо повідомлення уповноважених органів про невиконання обов`язкового рішення суду. Таким чином, правовими положеннями Закону № 1404-VIII на виконавця покладено функції із забезпечення виконання обов`язкового рішення суду, на виконання якого останній має вжити усі передбачені Законом № 1404-VIII заходи в межах встановлених повноважень. Крім того, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що за наслідками прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження, рішення суду не лише залишилось невиконаним, а й не буде виконаним у майбутньому, що суперечить основним завданням виконавчого провадження. Частиною третьою статті 18 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом. У даному випадку, матеріалами справи не підтверджено виконання державним виконавцем вказаних приписів чинного законодавства, що не спростовано ані відповідачем, ані апелянтом, під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що оскаржувана постанова державного виконавця Яковенка В.А. про закінчення виконавчого провадження винесена передчасно і за відсутності доказів, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13.12.2022 у справі №340/5200/21, від 08 грудня 2022 року у справі №457/359/21, від 27 березня 2019 року у справі №750/9782/16-а, від 7 серпня 2019 року у справі №378/1033/17, від 4 вересня 2019 року у справі №286/1810/17, від 7 жовтня 2020 року у справі №461/6978/19, від 25 листопада 2020 року у справі №554/10283/18, від 13 грудня 2021 року у справі №520/6495/2020, від 02 листопада 2023 року у справі №580/4398/22. Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що оскаржувана постанова про закінчення виконавчого провадження, відповідно до пункту 11 частини 1 статті 39, у виконавчому провадженні №65060827, є протиправною та підлягає скасуванню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України). Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України. Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи скаржника не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. В зв`язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України - залишити без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Ю.К. Черпак Повний текст рішення виготовлено 17.06.2025 року