Постанова 4852 № 340/7671/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 17 червня 2025 року м. Дніпросправа № 340/7671/24 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач), суддів: Суховарова А.В., Головко О.В., розглянувши в письмовому провадженні в м. Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 року (суддя Науменко В.В.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд: визнати дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови задовольнити рапорт про звільнення з військової служби ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХП. постановити рішення, згідно якого зобов`язати військову частину звільнити з військової служби ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХП у зв`язку із самостійним вихованням неповнолітньої дитини. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що проходить військову службу та звернувся до відповідача із рапортом на звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме як військовослужбовця, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років. Позивач зазначає, що факт самостійного виховання та утримання дитини віком до 18 років підтверджується розірванням шлюбу 08.02.2024 на підставі рішення Кіровського районного суду, між позивачем та громадянкою ОСОБА_2 , яка є матір`ю дитини та стягнення з останньої аліментів на утримання сина ОСОБА_3 . А тому у відповідача були відсутні підстави для відмови у задоволенні його рапорту. З вказаних підстав позивач просив суд задовольнити позов. Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 року у задоволені позову відмовлено. Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити адміністративний позов. В обґрунтування апеляційної скарги скаржнк посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до вимог статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження. Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів дійшла таких висновків. Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_3 , народжений ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно свідоцтва про народження, серія НОМЕР_2 від 20.11.2015, батьками дитини є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 17). 22.04.2022 ОСОБА_1 , батько дитини, був мобілізований та проходив військову службу у складі військової частини НОМЕР_1 (а.с. 15). 21.11.2022 мати дитини - ОСОБА_2 , отримала посвідку на проживання в Німеччині (а.с. 24). 23.12.2022, відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 побралися (а.с. 16); 08.02.2023 на підставі рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда у справі №404/8632/23 від 08.02.2023 розірвано шлюб між подружжям та стягнуто аліменти з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_3 до повноліття. 18.04.2024 позивач подав рапорт на звільнення з військової служби за сімейними обставинами - підпункт «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». 27.04.2024 командиром військової частини НОМЕР_4 було надано оцінку доданим до рапорту від 18.04.2024 документам та відмовлено у його задоволенні у зв`язку з відсутністю підстав для звільнення, про що вказано у наданому позивачу листі №1485/488 (а.с. 33). Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 11.09.2024 у справі №340/3007/24 частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 , визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_4 стосовно надіслання рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 18 квітня 2024 року на розгляд до військової частини НОМЕР_1 та зобов`язано військову частину НОМЕР_4 надіслати на розгляд військової частини НОМЕР_1 рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 18 квітня 2024 року. На виконання вказаного рішення суду військовою частиною НОМЕР_4 листом №3504/488 було надіслано рапорт солдата ОСОБА_1 від 18.04.2024 для прийняття правового рішення командуванню військової частини НОМЕР_1 (а.с. 37). 01.10.2024 військова частина НОМЕР_1 отримала рапорт позивача від 18.04.2024 вх.№4500 та за результатами розгляду прийнято рішення, в якому зазначено, що позивач не може бути звільнений на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», оскільки розірвання шлюбу з матір`ю неповнолітньої дитини не позбавляє її участі у вихованні вказаної дитини, що є обов`язком батьків відповідно до вимог Сімейного кодексу України, документи, які б підтвердили факт самостійного виховання дитини до 18 років, до рапорту не додавались. Про прийняте рішення інформовано ОСОБА_1 листом від 05.10.2024 №5016 (а.с. 38-39). Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» №2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232-XII), а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби. Згідно з ч.ч. 1-2 ст.1 Закону №2232-XII, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону №2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Згідно з пунктом 2 ч.6 ст.2 Закону №2232-XII статті передбачено, що одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби. Відповідно п.п «г», «д» п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах (під час воєнного стану): через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років та перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці та військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України. Із зазначеного слідує, що однією з підстав для звільнення з військової служби під час воєнного стану є перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років та які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду. У ході судового розгляду справи встановлено, що 01.10.2024 військова частина НОМЕР_1 отримала рапорт позивача від 18.04.2024 вх.№4500 та за результатами розгляду прийнято рішення, в якому зазначено, що позивач не може бути звільнений на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», оскільки розірвання шлюбу з матір`ю неповнолітньої дитини не позбавляє її участі у вихованні вказаної дитини, що є обов`язком батьків відповідно до вимог Сімейного кодексу України, документи, які б підтвердили факт самостійного виховання дитини до 18 років, до рапорту не додавались. Про прийняте рішення інформовано ОСОБА_1 листом від 05.10.2024 року №5016 (а.с. 38-39). Втім заявлені вимоги позивач обґрунтовує наявністю підстави для звільнення зі служби, як самостійне виховання та утримання дитини. Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_3 , народжений ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно свідоцтва про народження, серія НОМЕР_2 від 20.11.2015, батьками дитини є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 17). 08.02.2023 на підставі рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда у справі №404/8632/23 від 08.02.2023 розірвано шлюб між подружжям та стягнуто аліменти з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_3 до повноліття. При цьому, питання обов`язків щодо самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_3 , позбавлення батьківських прав будь-кого із батьків зазначеним судовим рішенням не вирішувались. У контексті викладеного слід відмітити, що визначальними для вирішення цього публічно-правового спору є саме самостійне виховання та утримання дитини за рішенням суду. З огляду на що, розглядаючи спірні правовідносини у правовій площині, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне. Згідно з частиною третьою статті 11 Закону України №2402-III від 26.04.2001 «Про охорону дитинства» (далі - Закон №2402-III) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. За змістом ч. 1-2 ст. 15 Закону №2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. Відповідно до ч.1-2 ст. 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу. За приписами частин першої третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Статтею 180 СК України передбачено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Згідно з частиною першою статті 260 СК України якщо мачуха, вітчим проживають однією сім`єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні. Мачуха, вітчим зобов`язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (частина перша статті 268 Сімейного кодексу України). Отже, сімейне законодавство містить чітке розмежування таких понять, як «батько», «мати», «дитина», «вітчим», «пасинок», «усиновлений», «усиновитель». Перед усім, це пов`язано із різним обсягом прав та обов`язків названих суб`єктів сімейних правовідносин по відношенні один до одного. Зокрема, законодавець безальтернативно наголошує на тому, що батьки зобов`язані утримувати своїх неповнолітніх дітей навіть в тому випадку, коли не проживають разом з ними. Форми такого утримання можуть різнитись. Тобто, законодавець надає право сторонам сімейних правовідносин диспозитивно вирішити питання про форму утримання дитини одним із батьків, який проживає окремо. Згідно з ст. 8 Закону №2402-III кожна дитина має право на рівень життя, достатній для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Положеннями ст. 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Колегія суддів зауважує, що матеріали справи не спростовують факту виконання позивачем, як батьком, відповідно до СК України обов`язків по утриманню своїх неповнолітніх дітей, але не свідчать про безпосереднє самостійне їх виховання. Водночас, колегія суддів зауважує, що розірвання шлюбу батьків, їх проживання окремо, визначення місця проживання дітей з одним із батьків, як в цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов`язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов`язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей. Наявність таких умов не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей. Так, у даних спірних правовідносинах, встановлені обставини справи не свідчать про наявність факту ухилення матері від виконання батьківських обов`язків або позбавлення її батьківських прав. Зважаючи на що, доводи позивача про самостійне виховання ним сина віком до 18 років спростовані матеріалами справи. На переконання колегії суддів рішення суду про розірвання шлюбу, яке позивач долучив до рапорту про звільнення з військової служби, не є належними доказом того, що лише позивач, як батько дітей зобов`язаний в подальшому самостійно без участі матері виховувати та утримувати дітей віком до 18 років, оскільки не впливає на обсяг прав та обов`язків обох батьків щодо виховання дитини, не звільняє матір від виконання батьківського обов`язку щодо участі у вихованні та утриманні дітей. Між тим доказів того, що мати дітей позбавлена батьківських прав, та відповідно позбавлена обов`язку щодо їх виховування та утримувати дітей віком до 18 років або не може виховувати обумовлених дітей через інші обставини (зникнення безвісті, смерть, оголошення померлою, відбування покарання), що свідчило б про необхідність в подальшому самостійного виховання виключно позивачем неповнолітніх дітей, позивачем не надано до суду. На переконання суду доказами, що підтверджують факт самостійного виховання та утримання дитини віком до 18 років одним з батьків є, зокрема: свідоцтво про смерть батька або мати; рішення суду про позбавлення батьківських прав, рішення суду про визнання батька (матері) безвісти зниклим (відсутнім), рішення суду про оголошення батька (матері) померлим; відбування покарання у місцях позбавлення волі. Вказані документи об`єктивно дозволяють підтвердити факт відсутності обов`язку щодо участі матері у вихованні дитини та, як наслідок, наявність підстав для звільнення позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII. У даному випадку відсутні будь-які належні та допустимі докази, що мати дитини ухиляється від виконання батьківських обов`язків або позбавлена батьківських прав. Зокрема, і відсутні достатні докази того, що мати не приймає участі в утриманні дитини, що б свідчило про те, що мати ухиляється від обов`язку щодо утримання дитини. Колегія суддів також звертає увагу й на те, що у законодавстві відсутнє формулювання поняття «самостійне виховання дітей одним з батьків». Водночас, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №693 від 07.07.2021, містить визначення термінів «одинока мати» та «одинокий батько». Так, одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою. Таким чином, з огляду на зазначене вище колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки матір не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, а тому відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує неповнолітню дитину. За висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладеними у постанові від 28.09.2022 у справі №580/251/21 для визнання статусу «одинокої матері» необхідно встановити дві ознаки: вона і виховує дитину, і сам її утримує. Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 №9 (далі - Постанова Пленуму ВСУ), одинокою матір`ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама. У постанові від 13.06.2018 по справі №822/2446/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, вбачається можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ. Системний аналіз викладеного дає підстави для висновку, що для набуття статусу «одинока матір», «одинокий батько», необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір`ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини. Враховуючи зазначене вище в сукупності колегія суддів вважає, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов`язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері. З огляду на зазначене вище колегія суддів вважає, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що свідчили б про статус позивача як батька, який зобов`язаний самостійно виховувати дітину віком до 18 років у зв`язку з фактичним припиненням у матері обов`язку щодо їх виховання та утримання (наявність свідоцтва про смерть матері; рішення суду про позбавлення батьківських прав матері, рішення суду про визнання матері безвістно зниклою (відсутньою), рішення суду про оголошення матері померлою; або відбування матір`ю дітей покарання у місцях позбавлення волі) та наявності підстав для звільнення позивача з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами. Оцінюючи позицію скаржника, колегія суддів вважає, що обставини, наведені в апеляційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, у апеляційній скарзі не зазначено. Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та надано їм належну юридичну оцінку, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення. Керуючись статтями 241-245, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий - суддя Т.І. Ясенова суддя А.В. Суховаров суддя О.В. Головко