Постанова Дніпровський апеляційний суд № 215/6991/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4118/25 Справа № 215/6991/24 Суддя у 1-й інстанції - Науменко Я. О. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2025 року м. Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Остапенко В.О., суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П. сторони: позивач ОСОБА_1 відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця» розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 січня 2025 року, ухваленого суддею Науменко Я.О. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, повний текст рішення складено 20 січня 2025 року, УСТАНОВИВ: У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі АТ «Українська залізниця») про стягнення недоплаченої частки заробітної плати. Позовну заяву мотивовано тим, що позивач працює енергодиспетчером в структурному підрозділі «Криворізька дистанція електропостачання» регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця». У 2017-2021 роках йому надавалась щорічна графікова тарифна відпустка та він користувався правом на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення, яка оплачувалась відповідачем не у повному обсязі. За невідомих йому обставин, йому не була надана матеріальна допомога у повному обсязі, а лише у розмірі: 2017 рік 2258,00 грн., 2018 рік 2780,00 грн., 2019 рік 3058,00 грн., 2020 рік 3058,00 грн., 2021 рік 4540,00 грн., тоді як повинна бути у розмірі: 2017 рік 3200,00 грн., 2018 рік 3723,00 грн., 2019 рік 4173,00 грн., 2020 рік 5000,00 грн., 2021 рік 6000,00 грн. Відповідач проігнорував пункт 3.1.16, Колективного договору Придніпровської залізниці на 2007-2015 роки, який є чинним по цей час, та не надав матеріальну допомогу на оздоровлення в повному розмірі, яка повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Отже, сума недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення становить 6402,00 грн, яку просив стягнути з АТ «Українська залізниця». Просив суд стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на свою користь 6402,00 грн. недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки. Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 січня 2025 року позов задоволено. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2017-2021 роки у розмірі 6402,00 грн, вирішено питання щодо судового збору. В апеляційній скарзі відповідач АТ «Українська залізниця» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування висновків у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду року у справах № 501/4698/21, № 501/4789/21, № 501/4788/21. Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вимогою виплати сум матеріальної допомоги на оздоровлення, яка, на його думку, не була йому виплачена, під час надання щорічної відпустки, відповідно до п. 3.1.14 Колективного договору, укладеного між Криворізькою дирекцією залізничних перевезень та Криворізькою територіальною профспілковою організацією. Однак, з прийняттям Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» № 1774-УІІІ від 06 грудня 2016 року, було визначено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини, вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обгрунтованість позовних вимог, оскільки у п.п. 3, 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року чітко зазначено, що до внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року та зміни до колективного договору не вносились, а тому вимоги позивача є необґрунтованими та суперечать вказаним нормам закону. Зазначає, що суд не звернув уваги на те, що позивач ОСОБА_1 звернувся до суду лише у 2024 році, тобто з пропуском строку передбаченим ч. 1 ст. 233 КЗпП України, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову складає менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 працює енергодиспетчером в структурному підрозділі «Криворізька дистанція електропостачання» регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», про що свідчить копія посвідчення № НОМЕР_1 (а.с.7, зворот). У періоди 2017-2021 роки йому надавалась щорічна графікова тарифна відпустка та він отримував матеріальну допомогу на оздоровлення, що підтверджується довідкою №27 від 17.09.2024, виданою Акціонерним товариством «Українська залізниця» регіональною філією «Придніпровська залізниця» Криворізької дистанції електропостачання, в якій зазначено, що позивачу ОСОБА_1 була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення за 2017 рік 2258 грн., за 2018 рік 2708 грн., за 2019 рік 3058 грн., за 2020 рік 3058 грн., за 2021 рік 4540 грн. (а.с.8). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, проаналізувавши у сукупності положення статей 22, 58 Конституції України, статтю 9 КЗпП України, прийшов до висновку, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотної сили. Як вже зазначалося вище, відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., тоді як прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600 грн. Зазначене також стосується й інших спірних періодів, зазначених у позові, де розмір мінімальної заробітної плати перевищує розмір прожиткового мінімуму на одну працездатну особу, про що вказано вище. Таким чином, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузив його право на матеріальну допомогу, а тому не має зворотної сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги. Твердження ж відповідача про те, що, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-УІІІ від 06 грудня 2016 року, фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, судом не приймаються, так як вказані зміни потягли зміну реального розміру допомоги, про що зазначено вище. Виходячи з наведеного, суд дійшов до висновку, що дії відповідача щодо недоплати позивачу частини матеріальної допомоги на оздоровлення є неправомірними. Щодо строків звернення позивача до суду за вирішенням трудового спору, то строки не були пропущені, оскільки він мав право звернутися до суду з вимогою про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 2017 року по 2021 рік без обмеження будь-яким строком. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом першої інстанції. Згідно ст. 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Відповідно до ст. 13 КЗпП України та ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами. Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії. Згідно ст. 18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця та працівника. Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Як вбачається із матеріалів справи, Пунктом 3.1.16. Колективного договору Державного підприємства «Придніпровська залізниця» на 2007-2015 роки (із змінами і доповненнями), далі Колективний договір, який є чинним по цей час (що не спростовано сторонами у справі), встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника, у розмірі 40% ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги (а.с.12). Пунктом 1.4. Колективного договору визначено, що зміни і доповнення до колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників залізниці вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін і затверджуються на спільному засіданні керівництва залізниці і президії Дорпрофсожу, а всі інші на конференції трудового колективу (а.с.10). На виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII та з метою приведення у відповідність умов Колективного договору до вимог законодавства, керівництво регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голова Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєв О.В. спільним рішенням, викладеним у формі постанови №Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017, постановили на виконання пунктів 3,5 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України №1774 застосовувати з 01.04.2017 року у діючому колективному договорі замість величини «мінімальна заробітна плата» розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб», встановлених Законом (а.с.43). Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2017 року був встановлений на рівні 1600,00 грн., а тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2000,00 грн., тоді як мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200,00 грн. Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» передбачено, що прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2018 року був встановлений на рівні 1762,00 грн., а тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2202,50 грн., тоді як мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3723,00 грн. Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» встановлений прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2019 року був встановлений на рівні 1921,00 грн., з 01 липня 2019 року 2007,00 грн., з 01 грудня 2102,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2401,25 грн., 2508,75 грн. та 2627,50 грн. відповідно, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4173,00 грн. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць, з 01 січня 2020 року був встановлений на рівні 2102,00 грн., з 01 липня 2020 року 2197,00 грн., з 01 грудня 2020 року 2270,00 грн., а тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 627,50 грн., 2 746,25 грн. та 2 837,50 грн. відповідно, тоді як мінімальна заробітна плата по Україні з 01 січня 2020 року була встановлена на рівні 4723,00 грн., з 01 вересня 2020 року 5 000,00 грн. Згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2021 року був встановлений на рівні 2270,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом становив 4540,00 грн., мінімальна заробітна плата по Україні з 01 січня 2021 року була встановлена на рівні 6000,00 грн. Таким чином, прийняття 31 березня 2017 року спільної Постанови керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31 березня 2017 року про застосовування з 01 квітня 2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством та вказана постанова повинна була прийматися не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва депо і профспілкових комітетів, а на конференції трудового колективу депо, оскільки на момент прийняття вказаної постанови, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200 грн, отже вказана сума є більшою за 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, який становив 2 000 грн. При цьому, судом першої інстанції вірно враховано положення статті 9 КЗпП України, згідно якої умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, та констатовано, що вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними. Колегією суддів не приймаються доводи апеляційної скарги відповідача про те, що пунктом 5 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так, стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Проаналізувавши у сукупності положення ст.ст. 22, 58 Конституції України, ст. 9 КЗпП України, колегія суддів дійшла висновку, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотньої сили. Як вже зазначалося вище, відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік», мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн, тоді як прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1 600 грн. Таким чином, Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузив його право на матеріальну допомогу, а тому не має зворотньої сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги. Твердження ж відповідача про те, що, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-УІІІ від 06 грудня 2016 року, фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, колегією суддів не приймаються, так як вказані зміни потягли зміну реального розміру допомоги, про що зазначено вище. Отже, застосування адміністрацією відповідача замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» і подальше внесення змін до пункту 3.1.14. Колективного договору є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством, оскільки, як зазначено вище, на момент внесення змін, мінімальна заробітна плата по Україні була значно більшою ніж 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, і навіть дещо більшою за 2 прожиткових мінімуми для працездатних осіб у 2021 році. Слід зазначити, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці. Питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається, в даному випадку, колективним договором, п. 3.1.14 якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40 % відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Посилання в апеляційній скарзі на те, що після набрання чинності Законом № 1774-VIII, фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, є безпідставними, оскільки вказані зміни потягли зміну реального розміру матеріальної допомоги. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про неправомірність дій відповідача щодо невиплати позивачці частини матеріальної допомоги на оздоровлення. Щодо строків позовної давності слід зазначити наступне. Матеріальна допомога на оздоровлення, що надається до щорічної відпустки, є систематичною матеріальною допомогою. Це визначає пункт 2.3.3. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Госкомстату від 13 січня 2004 року №

5. Таку допомогу виплачують робітникам певних категорій: на оздоровлення; через екологічний стан регіону. Матеріальна допомога на оздоровлення належить до заохочувальних та компенсаційних виплат, що належать до фонду оплати праці. Аналіз наведених положень законодавства дає суду підстави дійти висновку про те, що матеріальна допомога входить до структури заробітної плати, а отже до позовних вимог щодо спірних правовідносин застосовуються скорочені строки позовної давності, встановлені нормами ст. 233 КЗпП України. Так, відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України, в редакції, яка була чинною до 19 липня 2022 року, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України (із змінами, внесеними Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22 та від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21. Отже, строки звернення позивачки до суду за вирішенням трудового спору не було пропущено, оскільки з вимогою про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 2017 року по січень 2021 року вона має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком, оскільки право позивачки на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком. З урахуванням наведенного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для застосування до вказаного спору строків позовної давності і відмови з цих підстав у задоволенні позовних вимог. Колегією суддів не приймаються доводи апеляційної скарги відповідача про те, що у постановах Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 501/4788/21, від 25 січня 2024 року у справі № 501/4789/21 та від 14 лютого 2024 року у справі № 501/4698/21 суд дійшов висновку, що починаючи з 01 січня 2017 року на виконання вимог Закону № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року підприємство зобов`язано при обчисленні місячної тарифної ставки застосовувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для працездатних осіб, а не мінімальний розмір заробітної плати. Так, для визначення подібності правовідносин слід враховувати правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Виходячи із наведеного, посилання в апеляційній скарзі, як на правозастосовчу практику Верховного Суду, викладену у постановах від 10 січня 2024 року у справі № 501/4788/21, від 25 січня 2024 року у справі № 501/4789/21 та від 14 лютого 2024 року у справі № 501/4698/21 є безпідставними, оскільки зміст правовідносин у вказаних справах та даній справі є відмінним. Так, у наведених відповідачем справах склалися правовідносини щодо обчисленні місячної тарифної ставки працівника, тоді як предметом данного спору є стягнення недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення, виплата якої визначена умовами Колективного договору. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» - залишити без задоволення. Рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 січня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 10 червня 2025 року. Головуючий Судді