Постанова Київський апеляційний суд № 761/18713/21

справа № 761/18713/21 головуючий у суді І інстанції Сіромашенко Н.В. провадження № 22-ц/824/5263/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді - Березовенко Р.В., суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І., з участю секретаря Щавлінського С.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 поданими представником - адвокатом Карапетяном Акопом Рубеновичем на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 вересня 2024 року та на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя,- В С Т А Н О В И В: У травні 2021 позивачка, інтереси якої представлені адвокатом Чучковською А.В., звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила: поділити спільне сумісне майно подружжя, визнавши за: позивачкою право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 106,3 кв.м., з них житлової 55,1 кв.м.; за відповідачем право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 106,3 кв.м., з них житлової 55,1 кв.м.; за позивачкою право власності на 1/2 частину легкового автомобілю FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 ; за відповідачем право власності на 1/2 частину легкового автомобілю FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 ; стягнути з відповідача на користь позивачки частину грошових коштів, використаних на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї в розмірі 164 620,80 грн. стягнути з відповідача всі судові витрати. Позов обґрунтовує тим, що сторони перебувають у шлюбі з 11 січня 2011 року. За цей період придбали спірне майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 106,3 кв.м., з них житлової 55,1 кв.м., на підставі договору купівлі-продажу, оформленого на відповідача ОСОБА_1 та посвідченого 22 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буглак О.Г. за реєстровим №6383; легковий автомобіль FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 , на підставі довідки/рахунку від 20 січня 2015 року та Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , виданого 21 січня 2015 року. Позивачка вважає дане майно спільною сумісною власністю, яке підлягає поділу між подружжям, оскільки згоди стосовно порядку розподілу між сторонами не досягнуто. Крім того, відповідач без відома та згоди позивачки використав спільні грошові заощадження родини в сумі 12 000,00 доларів США у готівковій формі не в інтересах сім`ї - позичив їх своєму знайомому ОСОБА_3 , про що позивачка дізналась у травні 2021 року, знайшовши серед документів оригінал відповідної розписки боржника. 07 жовтня 2021 року представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому сторона відповідача просила відмовити в задоволенні позову. Відповідач не погоджується із поширенням правового режиму спільного майна подружжя на спірні квартиру та легковий автомобіль, а також кошти відповідно до боргової розписки на ім`я ОСОБА_3 та вважає все зазначене майно особистою приватною власністю відповідача. Зазначає, що джерелом набуття спірного майна були кошти отримані відповідачем від продажу особистої приватної власності до реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 , а саме квартири АДРЕСА_2 , яку відповідач придбав відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 08 вересня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П., зареєстрований в реєстрі за №10013. Відповідно до п. 3 вказаного договору за погодженням сторін продаж квартири вчинено за 435 960,00 грн, що за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на дату укладення цього договору еквівалентно сумі 89 873,83 дол. США, які повністю сплачені продавцю до підписання цього договору. В подальшому, квартиру АДРЕСА_2 , відповідач продав за Договором купівлі-продажу квартири від 13 жовтня 2011 року, посвідченим приватним нотаріусом Рвач Ж.В., зареєстрований в реєстрі за №4279. Вказує, що за кошти отримані від продажу вказаної квартири, а також за рахунок власних заощаджень ОСОБА_1 , відповідно до Договору купівлі-продажу від 08 липня 2011 року придбав квартиру АДРЕСА_3 . Надалі, відповідачем було вчинено продаж вказаної квартири, відповідно до Договору купівлі-продажу квартири від 22 жовтня 2020 року. Відповідно з п. 2 вказаного договору, продаж вказаної квартири вчинено за 2 837 000,00 грн., що за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на дату укладення цього договору еквівалентно сумі 100 340,60 дол. США. Зазначає, що на дату придбання спірної квартири, відповідач мав у розпорядженні 100 340,60 дол. США особистих коштів. В той же день, ОСОБА_1 за власні кошти отримані від продажу вказаного майна, яке належало йому на праві особистої приватної власності, придбав квартиру АДРЕСА_1 , відповідно до Договору купівлі-продажу квартири від 22 жовтня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буглак О.Г., зареєстрованого в реєстрі за №6383. Згідно з п. 2 вказаного Договору, продаж вчинено за 2 269 600,00 грн., що за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на дату укладення цього договору еквівалентно сумі 80 272,48 дол. США. Крім того, відповідач не погоджується із поширенням правового режиму спільного майна подружжя на автомобіль FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 , оскільки джерелом набуття спірного автомобіля були кошти отримані ОСОБА_1 від продажу особистого майна, а саме автомобіля Вольво V50, 2005 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_4 , номер кузова НОМЕР_5 , який згідно з акту прийому - передачі від 26 червня 2008 року придбаний ОСОБА_1 за 24 500,00 дол. США і належав відповідно до свідоцтва про тимчасовий реєстраційний талон НОМЕР_6 на праві особистої приватної власності ОСОБА_1 . Також, відповідач ОСОБА_1 не погоджується із поширенням правового режиму спільного майна подружжя на боргову розписку на ім`я ОСОБА_3 від 14 квітня 2020 року, оскільки ці кошти були особистими коштами ОСОБА_1 . Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 25 вересня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя задоволено. Поділено спільне сумісне майно подружжя, визнано за: ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 106,3 кв.м, житловою 55,1 кв.м; ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 106,3 кв.м, житловою 55,1 кв.м; ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину легкового автомобіля FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 ; ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину легкового автомобіля FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частину грошових коштів, використаних на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї в розмірі 164620 (сто шістдесят чотири тисячі шістсот двадцять) грн 80 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 11350 (одинадцять тисяч триста п`ятдесят) грн 00 коп. 30 вересня 2024 року до Шевченківського районного суду м. Києва, надійшла заява представника позивачки ОСОБА_2 - адвоката Чучковської А.В. про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі №761/18713/24 щодо розподілу судових витрат в частині витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи яким стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 45 000,00 грн. Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2024 року заяву представниці позивачки ОСОБА_2 - адвокати Чучковської А.В. про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі №761/18713/24 задоволено. Ухвалено додаткове судове рішення у справі №761/18713/24, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі 45 000 (сорок п`ять тисяч) гривень 00 копійок. Не погоджуючись із додатковим рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Карапетян Акоп Рубенович 09 грудня 2024 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2024 року. З позиції представника апелянта, стягнута судом сума витрат на правову допомогу у сумі 45 000,00 грн є явно завищеною, не відповідає принципам розумності, обґрунтованості та є неспівмірною зі складністю справи та обсягом виконаних робіт. Вважає, що складання позовної заяви про поділ спільного майна подружжя, заяви про забезпечення позову та адвокатських запитів не вимагало великого обсягу юридичної і технічної роботи, до того ж вартість явно завищена ніж ринкова вартість таких послуг. Аналогічно, щодо вартості участі у судових засіданнях у 15 000,00 грн, вказав, що правова позиція позивача не змінювалася, необхідності вивчати нову судову практику та законодавство, документи у представника позивачки не було, а тому не вимагало великого обсягу юридичної і технічної роботи. Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Карапетяном Акопом Рубеновичем на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя, та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. Також, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Попсуй Олександр Олександрович 09 грудня 2024 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 вересня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі. Вказав, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції не врахував доводи відповідача, що спірна квартира була придбана за його особисті кошти та не відноситься до спільного сумісного майна подружжя. В свою чергу матеріали справи не містять доказів, що джерелом набуття права власності на спірну квартиру були спільні кошти сторін або особисті кошти позивачки, або спільна праця сторін. Місцевий суд також проігнорував надані відповідачем докази на підтвердження придбання спірного автомобіля за особисті кошти апелянта. Аналогічно, матеріали справи не містять доказів, що джерелом набуття права власності на спірний автомобіль були спільні кошти сторін або їх спільна праця. Також, апелянт вказав, що на укладення ним договору позики згода ОСОБА_4 була непотрібна, адже він розпорядився своїми особистими коштами. Посилаючись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі №756/8056/19 вказав, що право на отримання коштів з чоловіка/ дружини грошових коштів, наданих за договором позики без згоди іншого з подружжя, виникає виключно в рамках реституцій, що проводиться за наслідком визнання зазначеного договору позики недійсним. Про позику позивачка дізналася у 2021 році та мала можливість звернутися до суду з позовом про визнання відповідного договору недійсним, однак цього не зробила, а тому грошові кошти з ОСОБА_1 суд стягнув неправомірно. Більш того, позику ОСОБА_3 апелянту не повернув, про що свідчить рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року у справі №753/25855/21. Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Карапетяном Акопом Рубеновичем на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя, та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. 08 квітня 2025 року представниця ОСОБА_2 - адвокатка Чучковська А.В. через систему Електронний суд подала відзив, у якому заперечила проти доводів апеляційних скарг ОСОБА_1 , вважаючи рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду законними та обґрунтованими. Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи. У судовому засіданні представниця позивачки ОСОБА_2 - адвокатка Чучковська Анна Вячеславівна заперечила проти доводів апеляційних скарг, з підстав наведених у відзиві. У судове засідання апелянт ОСОБА_1 не з`явився, про розгляд справи повідомлений у встановленому законом порядку. Жодних клопотань з приводу неможливості явки у судове засідання до апеляційного суду не подавав. 03 червня 2025 року адвокат Карапетян А.Р., діючи в інтересах ОСОБА_1 , подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з поганим самопочуттям. Доказів на підтвердження наведених обставин до клопотання не долучив, вказавши, що ознаки хвороби з`явилися лише вранці. Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (статті 240 ЦПК України). ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04). Виходячи з наведеного, беручи до уваги висновки Верховного Суду від 24 жовтня 2024 року викладені у справі №752/8103/13-ц, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання причини неявки представника Карапетяна А.Р. в судове засідання такою, що не доведена належними та допустимими доказами, а отже є неповажною, що не перешкоджає розгляду справи по суті, та з огляду на належне повідомлення про судове засідання учасника справи, а також іншого представника апелянта, з урахуванням категорії справи, та строку її розгляду, ухвалила проводити розгляд справи по суті на підставі наявних у справі доказів. Заслухавши думку учасниці справи, яка прибула в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційні скарги такими, що підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. Щодо доводів апеляційної скарги на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 вересня 2024 року Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що сторони по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 11 січня 2011 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим Центральним відділом держаної реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім`ї, актовий запис №24. У період шлюбу сторонами по справі придбано, окрім іншого, наступне майно: чотирьохкімнатну квартиру АДРЕСА_4 , транспортний засіб FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 . На підставі договору купівлі-продажу квартири від 22 жовтня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буглак О.Г. за реєстровим №6383, за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на чотирьохкімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_5 (загальна площа 106,30 кв. м., житлова площа 55,1 кв.м.). У січні 2015 відповідачем ОСОБА_1 було придбано транспортний засіб FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , що підтверджується Договором №SALE-10448 від 15.01.2015, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Віннер Імпортс Україна, Лтд» та ОСОБА_1 .. Згідно з копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 власником транспортного засобу марки FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 є ОСОБА_1 .. Крім того, 14 квітня 2020 року ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 12 000,00 дол. США, зобов`язавшись повернути борг ОСОБА_1 до 14 серпня 2020 року. Передача та отримання зазначеної суми підтверджується розпискою від 14 квітня 2020 року. Сторони не домовилися про порядок поділу спільного нерухомого та рухомого майна. Вирішуючи спір по суті позовних вимог місцевий суд встановив доведеним, що майно придбане сторонами під час шлюбу, а саме: чотирьохкімнатна квартира АДРЕСА_4 та транспортний засіб FORD MONDEO загальний легковий седан-В, 2013 року випуску, чорного кольору, об`єм двигуна 1997, номер шасі/кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 , є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя та належить їм на праві спільної сумісної власності, а отже, підлягає поділу шляхом визначення ідеальної частки кожного з подружжя в цьому майні без його реального поділу та залишення його у спільній частковій власності, оскільки позивачем доведено та надано належні докази на підтвердження даних обставин. Крім того, суд вважав обґрунтованою вимогу про стягнення з відповідача ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частину грошових коштів, використаних на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї в розмірі 164 620,80 грн. Колегія суддів частково погоджується з таким висновком суду першої інстанції з нижченаведених мотивів. Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Статтею 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню. Згідно ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 04 березня 2021 року у справі №343/1294/18 набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18, викладений загальний правовий висновок про те, що статтями 60, 70 СК України, статтею 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Відповідач ОСОБА_1 в ході судового розгляду заперечив презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя на спірну квартиру та автомобіль зазначивши, що їх придбано за особисті кошти відповідача отримані від продажу майна набутого до шлюбу. Так, за договором купівлі-продажу від 08 вересня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П., відповідач набув у власність квартиру АДРЕСА_2 . За погодженням сторін продаж квартири вчинено за 435 960,00 грн. 13 жовтня 2011 року ОСОБА_1 відчужив квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Ж.В. Ціна продажу квартири становить 500 000,00 грн. 08 липня 2011 року ОСОБА_1 набув майнові права на квартиру АДРЕСА_6 . Відповідно до п. 7.2 договору, його укладено за згодою дружини покупця ОСОБА_2 , яка викладена у вигляді заяви, підпис якої засвідчено приватним нотаріусом. Вартість майнових прав складала 756 768,00 грн та сплачена ОСОБА_1 наступними платежами: 08 липня 2011 року - 227 030,49 грн; 07 жовтня 2011 року - 174 056,61 грн; 07 листопада 2011 року - 348 113,22 грн; 03 грудня 2012 року - 11 119,68 грн; 22 жовтня 2020 року ОСОБА_1 відчужив квартиру АДРЕСА_7 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буглак О.Г. Ціна продажу квартири становить 2 837 000,00 грн. Відповідно до п. 11 вказаного договору, його укладено за згодою дружини продавця, що підтверджується заявою, підпис на якій засвідчено нотаріусом. 22 жовтня 2020 року ОСОБА_1 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буглак О.Г. Ціна продажу квартири становить 2 269 600,00 грн. Відповідно до п. 11 вказаного договору, його укладено за згодою дружини покупця, що підтверджується заявою, підпис на якій засвідчено нотаріусом. Отже, під час придбання спірної квартири сторони самостійно, за взаємною згодою визначили його правовий статус, як спільне майно подружжя. Договір купівлі-продажу є чинним і сторонами у даному провадженні не оспорений. На дату купівлі майнових прав на квартиру АДРЕСА_7 та здійснення платежів по ній 08 липня та 07 жовтня 2011 року ОСОБА_1 ще не відчужив квартиру квартиру АДРЕСА_2 . Відповідно, посилання апелянта на те, що він витратив особисті кошти на її придбання є необґрунтованими. За визначенням ч. 2 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності є у тому числі заробітна плата одного із подружжя, а тому довідка про доходи відповідача №16 від 06 жовтня 2021 року лише доводить придбання спірної квартири саме за спільні кошти подружжя. Також, не підтверджує факт набуття ОСОБА_1 спірного автомобіля за його особисті кошти долучений до справи Акт прийому-передачі від 17 липня 2012 року про продаж автомобіля марки Вольво, номерний знак НОМЕР_4 , як такий, що вчинений за 2,5 роки до набуття ним у власність автомобіля Форд Мондео за договором №SALE-10448 від 15 січня 2015 року. З урахуванням встановленого та повідомлених сторонами обставин щодо придбання у період подружнього життя сторонами й іншого рухомого та нерухомого майна, яке не є предметом розгляду цієї справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірна квартира та автомобіль придбані у період шлюбу сторонами є об`єктами права спільної сумісної власності їх як подружжя, оскільки презумпцію спільності набуття грошових коштів на їх придбання апелянтом належними, достовірними та допустимими доказами не спростовано. Разом з тим, відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 в частині стягнення 1/2 частини грошових коштів, використаних на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї в розмірі 164 620, 80 грн, місцевий суд не навів жодних мотивів такого висновку та не з`ясував правову природу спірних правовідносин. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину. Отже, презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. За визначенням частин другої, четвертої ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Вирішуючи виключну правову проблему щодо наслідків укладення договору позики грошових коштів одним з подружжя без згоди на те іншого, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі №756/8056/19 зазначила, що приписи частин другої та третьої статті 65 СК України розповсюджуються на грошові зобов`язання подружжя щодо передачі спільних коштів у позику; договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без письмової згоди іншого з подружжя на його укладення може бути визнаний недійсним у разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Щодо питання чи виникає за таким договором позики грошових коштів у іншого з подружжя (того, хто не був його стороною) право на отримання коштів з чоловіка (дружини) сторони договору, Верховний Суд зазначив наступне. З огляду на приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 2, 4, 5, 12 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Отже, наслідком недійсності договору позики, укладеного одним з подружжя без згоди на те іншого, є проведення реституції між сторонами недійсного правочину. Оскільки ОСОБА_2 у цій справі не заявляла вимогу про визнання недійсним договору позики, укладеного між її чоловіком ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в силу вимог ст. 369 ЦК України та ст. 65 СК України відсутні правові підстави для покладення на відповідача обов`язку повернути позивачці 1/2 частину наданих відповідачем у період шлюбу у борг коштів на суму 164 620,80 грн., як таких, що були використані останнім на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї. Враховуючи наведене, за результатами апеляційного розгляду, колегія суддів встановила, що доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи частково знайшли своє підтвердження. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За правилами п. 2 ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанцій про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 в частині стягнення 1/2 частини грошових коштів, використаних на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї в розмірі 164 620,80 грн ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права та не може бути залишене без змін, а підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у цій частині. В той час як, оскаржуване рішення в частині поділу квартири АДРЕСА_1 та автомобіля FORD MONDEO, державний номер НОМЕР_2 належить залишити без змін як таке, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв`язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки один відсоток ціни позову у цій справі (5 638 262,40 грн) за вирахуванням позовних вимог про стягнення грошових коштів (164 620,80 грн), перевищує максимальний розмір судового збору за подання позовної заяви у розмірі 11 350,00 грн, відсутні підстави для перерозподілу судових витрат. Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 листопада 2024 року. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України). У відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Згідно з вимогами частин 1, 2, 5, 6 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Згідно з частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У своїй практиці ЄСПЛ керується трьома ключовими принципами під час вирішення питань про відшкодування судових витрат. Звернення про відшкодування таких витрат задовольняються тоді, коли судові витрати, що підтверджено доказами: фактично понесені; необхідні, щоб запобігти порушенню або отримати відшкодування за нього; визначені у розумному розмірі. У Практичних рекомендаціях: вимоги щодо справедливої компенсації (стаття 41 Конвенції), виданих Головою Європейського суду з прав людини відповідно до Правил 32 Регламенту Суду від 28 березня 2007 року, з поправками від 09 червня 2022 року, ЄСПЛ зазначає, що витрати, понесені (як на національному рівні, так і під час розгляду справи в самому Суді) у спробі запобігти порушенню чи з метою отримання компенсації після того, як воно сталося, мають бути фактично понесені. Фактично понесені означає, що «заявник мав сплатити їх або бути зобов`язаним сплатити їх відповідно до юридичного або договірного зобов`язання. Документи, що підтверджують те, що заявник сплатив або зобов`язаний сплатити такі витрати, мають бути надані суду» (пункт 18). Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року по справі №922/445/19 зазначено, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі №750/2055/20 вказано, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2021 року у справі №757/60277/18-ц. Суд першої інстанції встановив, що інтереси позивача під час розгляду справи на підставі договору №28 про надання професійної правничої допомоги від 13 травня 2021 року, представляла адвокатка АО «Чучковських» Чучковська О.В. Відповідно до п. 1 Додаткової угоди №2 від 13 травня 2021 року до договору №28, вартість послуг з надання правової допомоги у цивільній справі щодо поділу спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 становить 35 000,00 грн з розрахунку 4 000,00 грн за одну годину роботи адвоката. 25 вересня 2024 року між адвокаткою Чучковською О.В. та ОСОБА_2 було складено акт №2 за яким позивачці надано наступні послуги: складання позовної заяви - 4 год. - 16 000,00 грн; складання заяви про забезпечення позову - 2 год. 30 хв. - 10 000,00 грн; складання адвокатського запиту до ГСЦ МВС від 20 жовтня 2021 року щодо транспортних засобів, придбаних відповідачем - 30 хв. - 2 000,00 грн; складання адвокатського запиту до ТОВ «ФК «ЖИТЛО-КАПІТАЛ» від 13 грудня 2021 року щодо витребування відомостей про придбання сторонами нерухомого майна - 30 хв. - 2 000,00 грн; участь у судових засіданнях: 07 жовтня 2021 року тривалістю 46 хв., 05 липня 2020 року тривалістю 1 год. 59 хв., 25 вересня 2024 року тривалістю 1 год. - 3 год. 45 хв. - 15 000,00 грн. Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції погодився із заявленим позивачкою до стягнення розміром судових витрат, вважаючи їх дійсними та обґрунтованими. Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги в частині завищення витраченого адвокатом часу на складання процесуальних документів та участь у судових засіданнях колегія суддів виходить з наступного. Надані позивачкою докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу, в яких зазначено здійснені адвокатом роботи (послуги), з урахуванням заперечень ОСОБА_1 , а також правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні питання розподілу судових витрат, свідчать, що розмір витрат на правничу допомогу в частині вартості складання заяви про забезпечення позову не відповідає складності виконаної адвокатом роботи, у зв`язку з цим підлягає зменшенню до 4 000,00 грн. Також апеляційний суд критично оцінює розмір витрат відповідача на представництво її інтересів адвокатом у судових засіданнях у суді апеляційної інстанції у розмірі 15 000,00 грн. Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію про те, що такі стадії як прибуття до суду чи іншої установи та очікування є складовими правничої допомоги, які в комплексі з іншими видами правничої допомоги сприяють забезпеченню захисту прав та інтересів клієнта. З урахуванням наведеного, час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами. Зазначені висновки Верховного Суду є сталими та ґрунтуються на аналізі складових часу, необхідного для належного здійснення адвокатом представництва інтересів клієнта. Апеляційний суд, з урахуванням заперечень ОСОБА_1, тривалості судових засідань та часу їх очікування, вважає за необхідне зменшити розмір заявлених ОСОБА_2 вимог про відшкодування витрат за участь у судових засіданнях в суді апеляційної інстанції до 7 000,00 грн. Отже, загальний розмір витрат на правничу допомогу понесений позивачкою у суді першої інстанції становить 31 000,00 грн. та з урахуванням часткового задоволення позову (97,08%), з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 належить стягнути 30 000,00 грн, оскільки саме цей розмір судових витрат доведений, документально обґрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат, з урахуванням складності справи. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. За приписами ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 листопада 2024 року підлягає зміні шляхом зменшення стягнутих судом першої інстанції витрат на професійну правничу допомогу до 30 000,00 грн. Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Карапетяном Акопом Рубеновичем на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 вересня 2024 року - задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 вересня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частини грошових коштів, використаних на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї в розмірі 164 620, 80 грн. - скасувати та ухвалити нове судове рішення в цій частині. Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 в частині стягнення 1/2 частини грошових коштів, використаних на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї в розмірі 164 620, 80 грн. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 вересня 2024 року в іншій частині - залишити без змін. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Попсуєм Олександром Олександровичем на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2024 року - задовольнити частково. Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2024 року змінити, зменшивши суму стягнутих витрат на правничу допомогу з 45 000,00 грн до 30 000 (тридцять тисяч гривень) 00 коп. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено 05 червня 2025 року. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська Г.І. Мостова