Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/16308/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 травня 2025 р. Справа № 520/16308/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Присяжнюк О.В., Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2025 р. (ухвалене суддею Мельниковим Р.В.) по справі № 520/16308/24 за позовом Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (в подальшому ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до суду з цим позовом до Головного управління ДПС в Харківській області, в якому просив: визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 17.04.2024 р. № 0/20160/24-21 про збільшення суми грошового зобов`язання за платежем «Єдиний податок з фізичних осіб» в розмірі 407301,59 грн. із нарахуванням штрафних санкцій в розмірі 40730,15 грн.; зобов`язати відповідача повернути ФОП ОСОБА_1 , як надлишково сплачену суму єдиного податку в розмірі 360000 грн. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2025 р. позов задоволено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2025 р., яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме вимог Податкового кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Позивач подав до суду апеляційної інстанції письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційних скарг не підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судовим розглядом встановлено, що ФОП ОСОБА_1 , відповідно до Реєстру платників єдиного податку в періоді з 01.01.2012 р. по 30.01.2012 р., 01.01.2016 р. по 30.05.2022 р. та з 01.08.2023 р. є платником єдиного податку 3 групи за ставкою 5 відсотків від мінімальної заробітної плати. Фахівцями контролюючого органу проведено камеральну перевірку податкової декларації платника єдиного податку ФОП ОСОБА_1 за період 2023 рік, дата подання декларації 19.01.2024 р., реєстраційний номер 9376357339, за результатами якої складено Акт № 9576/20-40-24-21-06/2921012278 від 13.03.2024 р., висновками якого встановлено, що порушення пунктів 293.4 та 293.8 статті 293, підпункту 296.5.3 пункту 296.5 статті 296 розділу ХІV, підпункту 9-1.4.3 пункту 9 підрозділу 8 розділу ХХ Податкового кодексу України, позивачем занижено податкове зобов`язання з єдиного податку в податковій декларації платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця за 2023 рік від 19.01.2024 р. № 9376357339 на суму 492910,73 грн. На підставі висновків вищевказаного акту від 13.03.2024 року № 9576/20-40-24-21-06/ НОМЕР_1 , контролюючим органом складено податкове повідомлення-рішення від 17.04.2024 р. №0/20160-24-21, яким збільшено суму грошового зобов`язання за платежем «Єдиний податок з фізичних осіб» 448031,74 грн. Згідно із копією виписки за рахунком позивача від 13.05.2024 року, сформованої станом на 10.05.2024 р., позивачем здійснено сплату на рахунок №UA 238999980314070699000020649 готівкових коштів у розмірі 360000 грн. Не погодившись із вищевказаним податковим повідомленням-рішенням відповідача, позивачка звернулася до суду з цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення необґрунтоване, у зв`язку з чим підлягає скасуванню. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до п. 16.1.4 ст. 16 Податкового кодексу України, платники податків зобов`язані сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом. Згідно із п. 36.1 ст. 36 Податкового кодексу України, податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк (п. 38.1 ст. 38 Податкового кодексу України). Відповідно до п. 291.2 ст. 291 Податкового кодексу України, спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності. Згідно із п. 291.3 ст. 291 Податкового кодексу України, юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою. Відповідно пп. 3 п. 291.4 ст. 291 Податкового кодексу України, до третьої групи платників єдиного податку можуть належати фізичні особи підприємці, за умови, що протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв: фізичні особи - підприємці, які не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, не обмежена, та юридичні особи - суб`єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми, у яких протягом календарного року обсяг доходу не перевищує 1167 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року. Законом України «Про державний бюджет України на 2023 рік» встановлений розмір мінімальної заробітної плати з 01.01.2023 р. в розмірі 6700 грн. Таким чином, обсяг доходу суб`єктів господарювання, які застосовують 3 групу спрощеної системи оподаткування, протягом календарного року не повинен перевищувати - 7818900 грн. Законом України від 30.06.2023 р. № 3219-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо особливостей оподаткування у період дії воєнного стану» внесено зміни з 01.08.2023 р., зокрема, до підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України, який доповнено новим пунктом 9-1 щодо особливостей застосування спрощеної системи оподаткування. Підпунктом 9-1.4.3 пункту 9-1.4. підрозділу 8 Розділу XX Податкового кодексу України встановлено, що у 2023 звітному році обсяг доходу для відповідної групи платників єдиного податку, встановлений пунктом 291.4 статті 291 цього Кодексу, визначається пропорційно до кількості календарних місяців поточного календарного року, протягом яких платник єдиного податку не застосовував особливості оподаткування, встановлені пунктом 9 цього підрозділу. Згідно із п. 75.1 статті 75 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи. Відповідно до п. 86.2 ст. 86 Податкового кодексу України, за результатами камеральної перевірки у разі встановлення порушень складається акт у двох примірниках, який підписується посадовими особами такого органу, які проводили перевірку, і після реєстрації у контролюючому органі вручається або надсилається для підписання протягом трьох робочих днів платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу. Згідно із п. 50.1 ст. 50 Податкового кодексу України, у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) платник податків самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов`язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку. Платник податків має право не подавати такий розрахунок, якщо відповідні уточнені показники зазначаються ним у складі податкової декларації за будь-який наступний податковий період, протягом якого такі помилки були самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявлені. Пунктом 50.2 статті 50 Податкового кодексу України встановлено, що платник податків під час проведення документальних планових та позапланових перевірок не має права подавати уточнюючі розрахунки до поданих ним раніше податкових декларацій за будь-який звітний (податковий) період з відповідного податку і збору, який перевіряється контролюючим органом. Згідно із п. 50.3 ст. 50 Податкового кодексу України, контролюючий орган має право на проведення позапланової перевірки платника податків за відповідний період у разі неподання останнім уточнюючого розрахунку до податкової декларації протягом 20 робочих днів після дати складення довідки про проведення електронної перевірки, якою встановлено порушення податкового законодавства. Аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що у випадках отримання акта камеральної перевірки щодо певної податкової декларації платник податків не обмежений у праві подати уточнюючий розрахунок до цієї декларації у період після проведення камеральної перевірки і до прийняття контролюючим органом податкового повідомлення-рішення за наслідками такої перевірки, а контролюючий орган, приймаючи у такому випадку відповідне податкове повідомлення-рішення за наслідками перевірки, повинен встановити дійсний обов`язок платника зі сплати податку з урахуванням даних уточнюючого розрахунку. Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 10.01.2024 р. у справі № 805/3164/17-а. Судовим розглядом встановлено, що позивачем застосовано особливості оподаткування відповідно до підпункту 9.4 пункту 9 підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» Кодексу (3 група, ставка 2 відсотки) в періоді з 31.05.2022 р. по 31.07.2023 р. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем направлено наступну звітність: за січень 2023 року в рядку 01 «обсяги доходу за звітний місяць що оподатковується за ставкою» 2 % доходу» вказав 87830 грн; за лютий 2023 року в рядку 01 «обсяги доходу за звітний місяць, що оподатковується за ставкою» 2 % доходу» вказано 161480 грн.; за березень 2023 року в рядку 01 «обсяги доходу за звітний місяць, що оподатковується за ставкою» 2 % доходу» вказано 562700 грн.; за квітень 2023 року в рядку 01 «обсяги доходу за звітний місяць, що оподатковується за ставкою» 2 % доходу» вказано 674610 грн; за травень 2023 року в рядку 01 «обсяги доходу за звітний місяць, що оподатковується за ставкою» 2 % доходу» вказано 494520,00 грн; за червень 2023 року в рядку 01 «обсяги доходу за звітний місяць, що оподатковується за ставкою» 2 % доходу» вказано 243030 грн.; за липень 2023 року в рядку 01 «обсяги доходу за звітний місяць, що оподатковується за ставкою» 2 % доходу» вказано 195160 грн. Всього обсяг доходу позивача за період січень-липень 2023 року складає: 2419330 грн, який обліковується за ставкою єдиного податку 2%. З 01.08.2023 р. позивачем задекларовано наступний обсяг доходу: за серпень, вересень (3 квартал); рядок 06 «обсяг доходу за звітний період, що оподатковується за ставкою 5%» вказано 1043690 грн., річна за 2023 рік: в рядку «05» - «обсяг доходу за звітний період, що оподатковується за ставкою 3%» вказано 6543946 грн. Позивачем 19.03.2024 р. після самостійного встановлення помилки при заповнені річної звітності (було помилково заповнено рядок «05» замість вірно рядка «06») та перерахування своїх обсягів в розрізі щомісячних звітів за січень-липень 2023 року, за 3 квартал та річного звіту за 2023 рік, встановлено некоректність читання річної звітності в цілому, у зв`язку з чим подано до контролюючого органу відкориговану податкову звітність. Листом Головного управління ДПС в Харківській області № 14528/6/20-40-24-21-17 від 21.03.2024 р. позивачу відмовлено у реєстрації вказаної уточнюючої декларації, оскільки станом на 19.03.2024 р. завершено камеральну перевірку, за результатами якої складено акт, який направлено позивачу засобами поштового зв`язку. 24.05.2024 р. представником позивача нарочно отримано акт камеральної перевірки № 9576/20-40-24-2106/2921012278 від 13.03.2024 р. Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем на підтвердження направлення позивачу копії акту камеральної перевірки № 9576/20-40-24-2106/2921012278 від 13.03.2024 р. надано копії конвертів, з яких неможливо встановити, що саме направлялось позивачу, та копію рекомендованого повідомлення про вручення поштивого відправлення від 18.04.2024 р. про направлення податкового повідомлення-рішення. Таким чином, контролюючим органом ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано доказів належного направлення позивачу копії акту камеральної перевірки № 9576/20-40-24-2106/2921012278 від 13.03.2024 р. Щодо направлення відповідачем вказаного акту перевірки до Електронного кабінету платника податків позивача, суд апеляційної інстанції зазначає, що матеріали справи не містять заяви ФОП ОСОБА_1 про отримання документів через Електронний кабінет платника податків за формою, згідно із додатком 3 до Порядку функціонування Електронного кабінету, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 637 від 14.07.2017 р. Крім того, відсутність вказаної заяви не заперечується контролюючим органом. Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що оскільки позивачем самостійно виявлено помилку в поданій ним податковій звітності та 19.03.2024 р. подано до податкового органу уточнену декларацію, тобто, до отримання акту камеральної перевірки, то оскаржуване податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню, так як з поданням уточнюючої декларації податкова звітність є виправленою. Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 24.01.2024 р. у справі № 819/610/18. Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення необґрунтоване, у зв`язку з чим підлягає скасуванню, а надлишкова сплачена сума єдиного податку в розмірі 360000 грн. підлягає поверненню позивачу. Щодо витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Згідно із ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України). Згідно із ч. 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (п. 1 ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України). Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України). Відповідно до ч. 6 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України). Статтею 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", визначено, що інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Згідно із ч. 3 ст. 4 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності). Відповідно до п.п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом. Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що до правової допомоги належать консультації та роз`яснення з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (в подальшому - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями). Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження). Аналогічні висновки щодо застосування норм матеріального права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 р. у справі № 810/3806/18, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19, від 16.11.2023 р. у справі № 640/16003/22, від 10.07.2024 р. у справі № 340/1498/22. Вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 02.09.2020 р. у справі № 826/4959/16. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Крім того, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічні висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.02.2023 р. у справі № 755/2587/17 та Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 200/14113/18-а, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19, від 21.05.2020 р. у справі № 240/3888/19, від 11.02.2021 р. у справі № 520/9115/19, № 640/19536/18 від 03.02.2022 р. Також, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем на підтвердження витрат з оплати правової допомоги, понесених ним при розгляді справи у суді першої інстанції, подано копії: договору про надання правничої допомоги б/н від 14.05.2024 р.; ордер про надання правничої (правової) допомоги серії АХ №1190162 від 11.06.2024 р.; копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ЗП 002224; акту від 10.06.2024 р. прийому-передачі наданих послуг за договором про надання правничої допомоги № б/н від 14.05.2024 р.; рахунку № 1 про сплату вартості наданих послуг у розмірі 10000,00 грн, копії платіжних доручень щодо сплати вартості отриманих послуг у загальному розмірі 10000,00 грн; копію акту від 09.07.2024 р. прийому-передачі наданих послуг за договором про надання правничої допомоги № б/н від 14.05.2024 р., рахунку № 2 про сплату вартості наданих послуг у розмірі 10000 грн., платіжного доручення щодо сплати вартості отриманих послуг у розмірі 10000 грн. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн. оскільки вони є обґрунтованими, документально підтвердженими та є співмірними обсягу виконаних робіт та складності справи. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2025 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 308, 316, 322, 325, 326, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2025 р. по справі № 520/16308/24 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду. Головуючий суддя О.В. Присяжнюк Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич