Окрема думка КГС ВС № 910/1383/24

ОКРЕМА ДУМКА 14 травня 2025 року м. Київ судді Верховного Суду Губенко Н. М. до постанови Верховного Суду від 14.05.2025 у справі № 910/1383/24 Суть спору Військова частина НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (далі - Військова частина НОМЕР_1 ) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дарекс-Енерго", в якому просить: - визнати недійсним пункт 3.2 договору про закупівлю товару за державні кошти від 05.08.2022 № 257-22 в частині включення до ціни договору суми ПДВ у розмірі 121 493, 83 грн; - стягнути з відповідача на користь позивача 121 493,83 грн суми сплаченого ПДВ, 14 265,19 грн - інфляційних втрат та 4 903,02 грн - 3 % річних, що загалом становить 140 662,04 грн. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що оскільки Військова частина НОМЕР_1 є державним замовником у сфері оборони в розумінні Закону України "Про оборонні закупівлі" та здійснює придбання товарів для гарантованого забезпечення потреб безпеки і оборони, а товар, який було поставлено відповідачем за договором, відноситься до товарів, які можуть бути використані у виробництві продукції оборонного призначення, відповідачем було безпідставно включено до договірної ціни податок на додану вартість у розмірі 121 493,83 грн, у зв`язку з чим, на думку позивача, пункт 3.2 договору в частині включення податку на додану вартість до загальної ціни договору підлягає визнанню недійсним, а грошові кошти у сумі 121 493,83 грн підлягають поверненню як безпідставно отримані відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України. Короткий зміст судових рішень 08.08.2024 Господарський суд міста Києва ухвалив рішення, залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2024, про відмову у задоволенні позову. Суди дійшли висновку про те, що правові підстави для звільнення спірної операції купівлі-продажу товарів за договором від оподаткування податком на додану вартість в силу приписів Податкового кодексу України (далі - ПК України) та Митного кодексу України (далі - МК України) - відсутні, у зв`язку з чим відповідачем під час продажу Військовій частині НОМЕР_1 дизель-генератора DE-170RS 120 кВт на законних підставах було включено у вартість товара суму ПДВ у розмірі 121 493, 83 грн. Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що: - укладений між сторонами договір не містить умови про придбання (імпорт) відповідачем певного товару - дизель-генератора DE-170RS 120 кВт з метою його подальшої поставки позивачу як підставу для звільнення операції з купівлі-продажу цього товару від оподаткування ПДВ; - відповідачем було поставлено позивачу наявний у нього товар, який було ввезено на територію України до укладення договору з позивачем; - дизель-генератор DE-170RS 120 кВт ввезено відповідачем на територію України на загальних підставах, зі сплатою ПДВ під час митного оформлення; - при імпорті вказаного товару відповідач не мав правових підстав для звільнення від оподаткування ПДВ операцій із ввезення дизель-генератора DE-170RS 120 кВт на митну територію України у митному режимі імпорту. - дизель-генератор DE-170RS 120 кВт не є товаром оборонного призначення в розумінні Закону України "Про оборонні закупівлі" незалежно від подальшого його використання Військовою частиною НОМЕР_1 . Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі Військова частина НОМЕР_1 просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове - про задоволення позову. Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наполягаючи на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 197.23 статті 197 Податкового кодексу України в сукупності з положеннями Закону України "Про оборонні закупівлі" щодо обов`язковості включення ПДВ до ціни товару, коли постачальником такого товару є прямий (безпосередній) імпортер, а також щодо питання застосування статей 612, 625, 1212 Цивільного кодексу України в контексті спірних правовідносин сторін. Узагальнено доводи скаржника зводяться до того, що якщо предмет закупівлі відповідає критеріям, визначеним пунктом 197.23 статті 197 Податкового кодексу України, та призначений для використання у виробництві продукції оборонного призначення, визначеної згідно із Законом України "Про оборонні закупівлі", тоді він звільняється від оподаткування ПДВ, при цьому: - питання чи застосовував відповідач (продавець) пільги при здійсненні митного оформлення товару та коли саме він здійснив митне оформлення товару є виключно його дискреційним повноваженням, і воно жодним чином не впливає на право позивача (покупця) на звільнення від оподаткування ПДВ, оскільки кошти на оплату ПДВ стягуються саме з покупця і звільнення від оподаткування ПДВ - це фактично право такого покупця (державного замовника), а не постачальника (продавця); - вимоги законодавства не передбачають обов`язковість попереднього замовлення пільгового товару, а вказують на правовий статус покупця; - законодавство не передбачає, що пільговий товар має бути ввезений на територію України після підписання між постачальником та державним замовником договору на закупівлю цього товару; - сплата відповідачем (продавцем) ПДВ під час митного оформлення товару не має правового значення, оскільки це жодним чином не впливає на правовий режим звільнення від такої оплати позивача (покупця), а, отже, і на право позивача не оплачувати ПДВ. Основні мотиви, викладені в постанові Верховного Суду Постановою Верховного Суду від 14.05.2025 мотивувальні частини рішення Господарського суду міста Києва від 08.08.2024 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2024 та у справі № 910/1383/24 змінено, та викладено їх в редакції цієї постанови, а в решті - залишено без змін. У даній постанові підставами для зміни мотивувальних частин рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції зазначено таке: - встановлення обставин невідповідності умов договору в частині включення до ціни товару суми ПДВ імперативним приписам пункту 197.23 статті 197 Податкового кодексу України, свідчить про те, що така умова договору порушує публічний порядок та згідно з частинами 1 та 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемною; - звертаючись з позовом про визнання пункту договору недійсним та стягнення суми сплаченого ПДВ, Військова частина НОМЕР_1 фактично обґрунтовує цей позов нікчемністю умов договору про включення до ціни товару суми ПДВ, а не недійсністю (оспорюваністю) договору в цій частині. Тому визнання такої умови договору нікчемною в судовому порядку не вимагається; - оскільки позивачем нікчемність умов пункту 3.2 договору не була доведена під час розгляду даної справи в суді першої та апеляційної інстанції, суди попередніх інстанцій дійшли правильного по суті висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині, але з інших підстав, у зв`язку з чим мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень підлягають зміні шляхом їх викладення в редакції цієї постанови. При прийнятті зазначеної постанови мною, Губенко Н. М. , висловлено окрему думку наступного змісту. Суть окремої думки У процесуальному законодавстві принцип диспозитивності реалізується через засадниче правило «ne eat judex ultra petita partium» - немає суду за межами вимог сторін. Тобто у судовому процесі потрібно виходити з того, що саме стороні належить право обрати та визначити цілі свого звернення до суду. Суд не вправі змінювати обране особою спрямування, а помилка у праві має наслідком відмову у задоволенні вимог процесуального звернення або інші несприятливі правові наслідки. Вихід суду за межі заявлених доводів та вимог процесуального звернення конкурує з принципом змагальності, оскільки жодна сторона судового процесу не повинна спростовувати те, на що інша сторона не посилалася. Межі касаційного розгляду завжди є вужчими за межі позовних вимог. Межі позовних вимог називають матеріальними межами судового процесу, й це стосується як розміру позовних вимог, так і способу захисту, про застосування якого просить позивач. Матеріальні межі, за загальним правилом, є нездоланними для суду, тобто суд за власною ініціативою не вправі вийти за такі межі, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Інші межі касаційного розгляду справи судом є процесуальними. Матеріальні межі розгляду є абсолютними, а процесуальні - відносними. Згідно із частинами 1, 2, 4 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Отже, межі розгляду справи судом касаційної інстанції у порядку касаційного перегляду у зв`язку з оскарженням рішень судів першої та апеляційної інстанцій встановлено: 1) межами позовних вимог; 2) межами касаційної скарги, тобто межами доводів, які можуть стосуватися винятково питань правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, та вимог, викладених заявником у такому процесуальному зверненні; 3) у межах касаційного перегляду перебувають винятково питання права, не вирішуються питання факту. Законодавець, визначаючи межі розгляду справи судом касаційної інстанції, мав на меті, передовсім, створити умови, за яких суд касаційної інстанції реалізовуватиме одне із основних завдань його функціонування - формування єдиної правозастосовної практики, а не здійснення нового розгляду справи судом касаційної інстанції саме тоді, як спір по суті вимог має бути вирішений за результатами повного та всебічного його розгляду з оцінкою усіх доказів, наданих сторонами, судами першої та/або апеляційної інстанції. Межі розгляду справи судом касаційної інстанції пов`язані з підставами касаційного оскарження судових рішень. Натомість усі підстави касаційного оскарження судових рішень стосуються неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно суд касаційної інстанції має проаналізувати застосування судами попередніх інстанцій саме певних норм права, на яких акцентує увагу заявник, й співставити таке правозастосування з наявними висновками Верховного Суду в інших справах щодо застосування тих самих норм права. Межі касаційної скарги визначаються викладеними у ній заявником доводами та вимогами. Доводи касаційної скарги - це логічно побудовані та викладені аргументи на користь тієї правової позиції, яку обстоює заявник у своєму зверненні до суду касаційної інстанції на обґрунтування вимог скарги про зміну або скасування ухвалених у справі судових рішень у зв`язку з порушенням його прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків такими судовими актами. Верховний Суд не є обмеженим доводами та вимогами касаційної скарги у тому випадку, якщо під час касаційного розгляду виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу. Отже, вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги здійснюється у разі встановлення таких обов`язкових підстав для скасування судових рішень, як-от: справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі; а також усі випадки порушення правил юрисдикції господарських судів. Цей перелік не підлягає розширювальному тлумаченню. Окремо у частині 4 статті 300 Господарського процесуального кодексу України застережений той випадок, коли після подання касаційної скарги Верховний Суд виклав правовий висновок, якому суперечать висновки судів першої та апеляційної інстанцій. Це є самостійною підставою вийти за межі доводів касаційної скарги, винятком з принципу диспозитивності господарського процесу, що зумовлено потребою у забезпеченні єдності судової практики шляхом застосування актуальної, станом на момент вирішення спору судом касаційної інстанції, правової позиції. Потрібно враховувати, що у частині 2 статті 19 Конституції України запроваджений такий принцип публічного права (в аспекті законності), відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Органи публічної влади повинні діяти відповідно до закону і в межах норм, що визначають їхні повноваження, не повинні діяти свавільно. Якщо дії органу публічної влади виходять за межі його повноважень (ultra vires), такі дії будуть незаконними. Суд має дотримуватися закону, від приписів якого він не може відступити у зв`язку з їх диспозитивністю, і не підміняти його своїм власним висновком. Суд як орган державної влади наділений державою певними функціями і повноваженнями, є джерелом утвердження законності та справедливості, основним принципом його діяльності має бути «dura lex, sed lex». Порушення такого підходу та, відповідно, ігнорування принципу законності: суперечить, щонайменше, принципам правової визначеності, легітимних очікувань як базовим складовим верховенства права (правовладдя); дискримінує іншу сторону правовідносин. Суд, реалізуючи свої владні функції, зобов`язаний дотримуватися засадничих принципів публічного права, діяти на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії (ухвалювати рішення), не виходячи за межі чітко окреслених законом прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх повноважень. Така процесуальна дія суду як вихід суду касаційної інстанції за межі доводів та вимог касаційної скарги, за винятком випадків, прямо передбачених у законі, позбавляє учасників справи можливості та права оспорити та спростувати ті аргументи, які, не будучи предметом заперечення в судовому провадженні, стали підґрунтям ухваленого судом рішення, а так само права на оскарження з цих підстав судового рішення касаційного суду, оскільки таке рішення є остаточним та не підлягає оскарженню. Відповідно вихід судом касаційної інстанції за межі доводів та вимог касаційної скарги є можливим винятково як реалізація принципу законності як засади функціонування національного суду та застосування цим судом приписів закону, якими прямо передбачено таку процесуальну дію суду. Наведені вимоги не є надмірно формальними, оскільки їх реалізація забезпечує дотримання засадничих принципів судового процесу - принципу змагальності сторін та принципу диспозитивності цивільного судочинства, а також враховує особливість повноважень суду касаційної інстанції як суду оцінки права, а не з`ясування факту. Отже, суд касаційної інстанції під час розгляду справи є безумовно обмеженим доводами та вимогами касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Вихід за межі таких доводів та вимог є можливим лише у виняткових, прямо передбачених процесуальним законодавством випадках. Верховний Суд у постанові у цій справі сформував висновок про те, що встановлення обставин невідповідності умов договору в частині включення до ціни товару суми ПДВ імперативним приписам пункту 197.23 статті 197 Податкового кодексу України, свідчить про те, що така умова договору порушує публічний порядок та згідно з частинами 1 та 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемною. Разом з тим, як вбачається із касаційної скарги позивач не зазначав про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 228 Цивільного кодексу України. Не зазначав скаржник у касаційній скарзі також і про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 197.23 статті 197 Податкового кодексу України у взаємозв`язку із частинами 1 та 2 статті 228 Цивільного кодексу України. Таким чином, у суду касаційної інстанції були відсутні підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги. Водночас, дійшовши такого висновку Верховний Суд керувався правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23, відповідно до якої хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою договору про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку. У зазначеній справі (№ 910/2416/23) Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що встановлення обставин невідповідності умов договору в частині включення до ціни товару суми ПДВ імперативним приписам підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України, є підставою для визнання недійсним пункту договору в цій частині. Тобто, Верховний Суд у справі № 910/2416/23 погодився із висновками судів попередніх інстанцій, що така умова договору є оспорюваною, а не нікчемною як зазначено Верховним Судом у цій справі. Аналогічні висновки про те, що встановлення обставин невідповідності умов договору в частині включення до ціни товару суми ПДВ імперативним приписам підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України, є підставою для визнання недійсним пункту договору в цій частині, викладено у постановах Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23, від 28.05.2024 у справі №910/12151/23, від 13.11.2024 у справі №911/23/24, від 27.03.2025 у справі № 914/2947/23. Відтак, якщо колегія не погоджувалася із наведеними висновками, викладеними в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, необхідно було відступати від таких висновків в порядку передбаченому положеннями статті 302 Господарського процесуального кодексу України, чого зроблено не було. Крім того, частинами 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 сформульовано такі висновки: "Застосовуючи частину 1 статті 228 ЦК України, слід враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині 1 йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині 3 йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним. У правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства, не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності. Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них. Кожен член суспільства, як колективного носія цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси.". У постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 сформульовано такі висновки: "Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо". Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.12.2019 у справі № 922/668/19, від 31.10.2019 у справі № 461/5273/16, від 02.07.2020 у справі № 910/4932/19, від 03.02.2021 у справі № 390/199/18. Постанова Верховного Суду від 14.05.2025 у цій справі взагалі не містить аргументів того, в чому саме проявляється (а) спрямованість умови договору про включення до ціни товару суми ПДВ на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; (б) серйозність порушення законодавства, та що воно має антисоціальний характер і посягає на істотні громадські та державні (публічні) інтереси чи на суспільні, економічні та соціальні основи держави. Як наслідок, очевидно, що підстави для кваліфікації умови договору про включення до ціни товару суми ПДВ як такої, що порушує публічний порядок, згідно із частинами 1 та 2 статті 228 Цивільного кодексу України, відсутні. Враховуючи викладене, вважаю, що у Верховного Суду були відсутні підстави для зміни мотивувальних частин рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції у цій справі. Суддя Верховного Суду Губенко Н. М.