Постанова 4813 № 522/11561/21

Номер провадження: 22-ц/813/961/25 Справа № 522/11561/21 Головуючий у першій інстанції Свячена Ю. Б. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13.05.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Таварткіладзе О.М., суддів: Сєвєрової Є.С., Погорєлової С.О., за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - В С Т А Н О В И В: У провадженні Приморського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просить в рахунок погашення заборгованості, яка виникла за нотаріально посвідченим договором позики від 26 грудня 2008 року, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на житлову квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 27,6 кв.м та складається із двох житлових кімнат житловою площею 22,1 кв.м, яка належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Позив мотивований тим, що 26 грудня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 як позикодавець, передала позичальнику ОСОБА_2 у позику грошові кошти у сумі 257 070,00 грн, що еквівалентно 33 000,00 доларів США, а позичальник в свою чергу зобов`язалася повернути запозичені кошти до 26 квітня 2009 року, та у разі прострочення виконання зобов`язання, сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від простроченої суми за кожен день прострочення. Того ж дня, 26 грудня 2008 року, в забезпечення виконання зобов`язання за договором позики укладений договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як співвласники та іпотекодавці, передали в іпотеку іпотекодержателю - ОСОБА_1 належну їм житлову квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 27,6 кв. м та складається із двох житлових кімнат житловою площею 22,1 кв. м Предмет іпотеки належав іпотекодавцям у рівних частках, на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради 06 серпня 2007 року згідно з розпорядженням від 06 серпня 2007 року N? 204525, зареєстрованого і записаного в реєстрову книгу за N? 8-20971, зареєстрованого Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об?єктів нерухомості» в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 03 жовтня 2007 року. Позичальник ОСОБА_2 позику ОСОБА_1 не повернула. 01 листопада 2011 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Носенком О. В. здійснено виконавчий напис № 4166 про звернення стягнення на заставне спірне нерухоме майно в рахунок погашення боргу ОСОБА_2 . У рамках примусового виконання виконавчого напису № 4166 Першим Приморським відділом державної виконавчої служби Головного управління юстиції Одеської області квартира, що належала ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , двічі не була продана на прилюдних торгах у зв`язку з відсутністю купівельного попиту та 15 листопада 2012 року, нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А.В. на ім?я ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на квартиру по АДРЕСА_1 . Постановою державного виконавця Першого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 16 жовтня 2012 року виконавчий документ повернуто стягувачу. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики від 26 грудня 2008 року; договору іпотеки від 26 грудня 2008 року; про визнання виконавчого напису № 4166 таким, що не підлягає виконанню; про скасування свідоцтва від 15 листопада 2012 року про право власності на квартиру відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 03 грудня 2014 року ухвалено нове рішення, яким апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частко, рішення Приморського районного суду м.Одеси від 01 липня 2014 року в частині відмови у позові про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню скасовано. Позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у цій частині задоволено та визнано виконавчий напис № 4166, вчинений 01 листопада 2011 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Носенком О. В., про звернення стягнення на заставлене нерухоме майно належне ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а саме на житлову квартиру по АДРЕСА_1 , таким, що не підлягає виконанню. У решті рішення суду залишено без змін. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2016 року частково задоволено позов ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та визнано недійсним постанову державного виконавця Першого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 16 листопада 2011 року про відкриття виконавчого провадження. Визнано недійсним постанову, акт про передачу майна стягувачу, затвердженого Першим Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 05 жовтня 2011 року. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру по АДРЕСА_1 від 15листопада 2012 року, яке видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А.В. на ОСОБА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - відхилено. Рішення Приморського районного суду м Одеси від 09 листопада 2016 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 07 лютого 2019 р. касаційну скаргу залишено без задоволення. Позичальник ОСОБА_2 , позику ОСОБА_1 досі не повернула, а тому на підставі ст. 33 ЗУ «Про іпотеку» іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, тому що вважає, що його права грубо порушені та повинні бути відновлені. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2023 року у задоволенні позову було відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, відповідач ОСОБА_3 у судове засідання, призначене на 13.05.2025 року о 16:00 год. не з`явився. про причини не явки не повідомив, клопотань та заяв про розгляд справи в режимі відеоконференцзв`язку або про відкладення судового засідання не подавав. Присутні у судовому засіданні ОСОБА_4 та представник ОСОБА_2 адвокат Лісовська Маріанна Миколаївна не заперечували проти розгляду справи за фактичної явки. Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, поважність причин неучасті у судовому засіданні учасників справи належним чином повідомлених про розгляд справи, судом апеляційної інстанції не встановлено, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників учасників провадження, а саме неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників провадження, які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 361/8331/18. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що справа перебуває в судах з червня 2021 року, а в апеляційному суді з грудня 2023 року, тобто з перевищенням строків передбачених ст.ст. 210, 371 ЦПК України. За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав. Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити с удове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду зазначеним вимогам відповідає. Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні заявлених нею вимог суд першої інстанції виходив з того, що з цим позовом до суду ОСОБА_1 звернулася з пропуском строку позовної давності, про застосування якого просить відповідач, що є підставою для застосування позовної давності і самостійною підставою для відмови у позові. Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду. Судом встановлено, матеріалами справи підтверджується, що: - 26 грудня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 як позикодавець, передала позичальнику ОСОБА_2 у позику грошові кошти у сумі 257 070,00 грн., що еквівалентно 33 000,00 доларів США, а позичальник в свою чергу зобов?язалася повернути запозичені кошти до 26 квітня 2009 року, та у разі прострочення виконання зобов?язання, сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від простроченої суми за кожен день прострочення; - того ж дня, 26 грудня 2008 року, в забезпечення виконання зобов`язання за договором позики укладений договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як співвласники та іпотекодавці, передали в іпотеку іпотекодержателю - ОСОБА_1 належну їм житлову квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 27,6 кв. м та складається із двох житлових кімнат житловою площею 22,1 кв. м Предмет іпотеки належав іпотекодавцям у рівних частках, на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради 06 серпня 2007 року згідно з розпорядженням від 06 серпня 2007 року N? 204525, зареєстрованого і записаного в реєстрову книгу за N? 8-20971, зареєстрованого Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об?єктів нерухомості» в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 03 жовтня 2007 року; - позичальник ОСОБА_2 позику ОСОБА_1 не повернула; - 01 листопада 2011 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Носенком О. В. здійснено виконавчий напис N?4166 про звернення стягнення на заставне спірне нерухоме майно в рахунок погашення боргу ОСОБА_2 ; - у рамках примусового виконання виконавчого напису № 4166 Першим Приморським відділом державної виконавчої служби Головного управління юстицї Одеської області квартира, що належала ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , двічі не була продана на прилюдних торгах у зв?язку з відсутністю купівельного попиту та 15 листопада 2012 року, нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А. В. на ім?я ОСОБА_1 видане свідоцтво про право власності на квартиру по АДРЕСА_1 ; - постановою державного виконавця Першого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 16 жовтня 2012 року виконавчий документ повернуто стягувачу; - рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики від 26 грудня 2008 року; договору іпотеки від 26 грудня 2008 року; про визнання виконавчого напису N? 4166 таким, що не підлягає виконанню; про скасування свідоцтва від 15 листопада 2012 року про право власності на квартиру відмовлено; - рішенням Апеляційного суду Одеської області від 03 грудня 2014 року ухвалено нове рішення, яким апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2014 року в частині відмови у позові про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню скасовано. Позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у цій частині задоволено та визнано виконавчий напис N? 4166, вчинений 01 листопада 2011 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Носенком О. В., про звернення стягнення на заставлене нерухоме майно належне ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а саме на житлову квартиру по АДРЕСА_1 , таким, що не підлягає виконанню. У решті рішення суду залишено без змін; - рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2016 року частково задоволено позов ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та визнано недійсним постанову державного виконавця Першого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 16 листопада 2011 року про відкриття виконавчого провадження. Визнано недійсним постанову, акт про передачу майна стягувачу, затвердженого Першим Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 05 жовтня 2011 року. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру по АДРЕСА_1 від 15листопада 2012 року, яке видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А.В. на ОСОБА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено; - ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - відхилено. Рішення Приморського районного суду м Одеси від 09 листопада 2016 року залишено без змін; - постановою Верховного Суду від 07 лютого 2019 року касаційну скаргу залишено без задоволення; - на час звернення до суду із цим позовом зобов`язання за договором позики не виконано. Колегія суддів виходить з наступного. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. У частині першій, четвертій статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У разі задоволення позову одного з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, інший з подружжя, який не був стороною договору іпотеки, а надав лише згоду на вчинення договору іпотеки іншим з подружжя, стає співіпотекодавцем. Рішення суду про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, є підставою для внесення до державного реєстру запису про те, що така особа є співіпотекодавцем (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року у справі №523/8641/15 (провадження № 61-9085сво21)). Відповідно до статті 256 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частини перша, п`ята статті 261 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина четверта, п`ята статті 267 ЦК України). Тлумачення частини п`ятої статті 267 ЦК України свідчить що під поважними причинами пропуску позовної давності слід розуміти такі обставини, що з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову. У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується. Тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Звернення позивача до нотаріуса та існування судових справ не є підставою переривання строку позовної давності. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у Постанові від 13.03.2023 року по справі № 554/9126/20, відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61?39634св18), Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61?17556св18), Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61?11504св19), Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року у справі № 759/17465/18 (провадження № 61?12201св20), Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 727/7578/16-ц (провадження № 61?3583св21), Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2022 року у справі № 759/17465/18 (провадження № 61?18810св21) про те, що до часу визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, право позивача щодо задоволення своїх майнових вимог не порушено, а захищено чинним виконавчим написом нотаріуса. Перебіг позовної давності починається від дня, коли повернуто виконавчий напис нотаріуса (виконавчий документ) або визнано виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню. При цьому Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у Постанові від 13.03.2023 року по справі № 554/9126/20 вважала, що: «позивач могла звернутися до суду за захистом свого порушеного права з часу, коли закінчився строк виконання договору, незалежно від того, чи зверталася вона після закінчення такого строку до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав. За такої умови, очевидно, що вчинення виконавчого напису нотаріуса після виникнення у кредитора права на відповідний позов не перериває позовну давність і не зупиняє її перебігу, а визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, не впливає на перебіг позовної давності за позовом про стягнення заборгованості та не зумовлює початок її перебігу. Вчинення виконавчого напису нотаріуса/визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню саме по собі не можна вважати поважною причиною пропуску позовної давності, оскільки кредитор, який обрав саме такий спосіб захисту порушеного права має усвідомлювати й наслідки такого порушення». Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Встановивши, що позичальник ОСОБА_2 не повернула ОСОБА_1 у строк до 26 квітня 2009 року позику, то право позивачки на позов про звернення стягнення на предмет іпотеки виникло 27 квітня 2009 року та тривало до 26.04.2012 року включно, тоді як з цим позовом ОСОБА_1 звернулася лише 22.06.2021 року, тобто зі значним пропуском позовної давності про застосування якого заявлено до ухвалення рішення суду, суд першої інстанції набув обґрунтованого висновку про відмову у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Тобто встановивши обґрунтованість заявлених ОСОБА_1 вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки по суті, суд відмовив у позові застосувавши позовну давність, яка є самостійною підставою для відмови у позові. Доводи апеляційної скарги про невідповідність закону висновку суду першої інстанції про пропуск позовної давності з посиланням на те, що у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.03.2023 року по справі № 554/9126/20 зазначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли повернуто виконавчий напис нотаріуса (виконавчий документ) або визнано виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню не можуть бути взятими до уваги, оскільки Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у Постанові від 13.03.2023 року по справі № 554/9126/20 відступила від висновку що перебіг позовної давності починається від дня, коли повернуто виконавчий напис нотаріуса (виконавчий документ) або визнано виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, який був викладений у ряді постанов Верховного Суду, зокрема Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61?39634св18), Другої судової палати Касаційного цивільногосуду від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61?17556св18), Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61?11504св19) та інших. Доводи апеляційної скарги про те, що позовна давність позивачем не пропущена так, як позивач звернулась до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу майна на прилюдних торгах, а не із позовом про стягнення заборгованості за договором позики, є неспроможними, оскільки позовна давність застосовується до вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки з урахуванням умов кредитного договору (ВС/КЦС у справі № 755/2598/22 від 24.01.2025 року). Враховуючи умови договору позики, 26.04.2009 року сплив строк користування кредитом і починаючи з цієї дати позивач мала право звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, але з таким позовом звернулась лише 22.06.2021 року. Вчинення виконавчого напису нотаріуса після виникнення у кредитора права на відповідний позов не перериває позовну давність і не зупиняє її перебігу, а визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, не впливає на перебіг позовної давності за позовом про стягнення заборгованості та не зумовлює початок її перебігу. Вчинення виконавчого напису нотаріуса/визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню саме по собі не можна вважати поважною причиною пропуску позовної давності, оскільки кредитор, який обрав саме такий спосіб захисту порушеного права має усвідомлювати й наслідки такого порушення (Постанова Об`єлнаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.03.2023 року по справі № 554/9126/20). Таким чином, доводи апеляційної скарги висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних рішень у різних країнах. Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Filad», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spai», заява серія А № 303-А; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29). У справі «Серявін та інші проти України» зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Filad», заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи. Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений: 21.05.2025 року. Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: Є.С. Сєвєрова С.О. Погорєлова